На зріст він не менше двох із половиною футів, якщо рахувати від плечей, міркував Генрі,а завдовжки, мабуть, ледь не пять футів.
Дивне забарвлення для вовка, додав Білл. Ніколи не бачив таких рудих вовків. Дійсно, що твоя кориця.
Звір, утім, не був кольору кориці. І шкуру мав справжню вовчу. Переважно тон її був сірий, але з якимось оманливим рудим відблиском, який то зявлявся, то знову зникав. Здавалося, тут наявне щось на зразок оптичного обману: то був сірий, чисто сірий колір, то раптом у ньому зявлялися риски й відтінки якогось червонясто-рудого тону, що не можна передати словами.
Він схожий на великого волохатого запряжного собаку, сказав Білл. І я нітрохи не здивуюся, якщо він почне зараз метляти хвостом.
Агов, ти, волохатий, крикнув він. Йди сюди! Як тебе звати?
Він зовсім не боїться тебе, розсміявся Генрі.
Білл погрозливо замахнувся й голосно закгарчав; але звір не виявив ознак страху. Вони помітили тільки, що він начебто став жвавішим. Він як і раніше не зводив з людей свого суворого розумного погляду. Це було мясо, він був голодним, і якби не страх перед людиною, він залюбки зїв би їх.
Послухай, Генрі,сказав Білл, несвідомо знижуючи голос до шепотіння. У нас є три набої. Але отут перевірена справа. Схибити не можна. Він уже виманив у нас трьох собак. Настав час припинити це. Що ти скажеш?
Генрі ствердно кивнув головою. Білл обережно витяг рушницю з-під покришки нарт. Але не встиг він притулити її до плеча, як вовчиця тієї таки миті кинулася вбік від стежки й зникла в хащах дерев.
Чоловіки переглянулися. Генрі протяжно й виразно свиснув.
І як це я не здогадався! скрикнув Білл, поклавши рушницю на місце. Адже зрозуміло, що вовк, який знає, коли треба зявлятися за своєю порцією під час годування собак, має також знати і вогнепальну зброю. Кажу тобі, Генрі, що ця тварина є причиною всіх наших нещасть. Якби не вона, у нас було б зараз шість собак замість трьох. Хоч не хоч, Генрі, а я піду за нею. Вона занадто хитра, щоб її можна було вбити на відкритому місці. Але я вистежу її й убю з-під куща; це так само надійно, як те, що мене звати Біллом.
Для цього тобі не треба йти аж так далеко, сказав його товариш. Якщо вся ця зграя нападе на тебе, твої три набої будуть тим самим, що три відра води в пеклі. Ці звірі страшенно голодні, і якщо тільки вони нападуть на тебе, Білле, то, вважай, своє ти вже відспівав!
Цього дня вони рано зупинилися на ночівлю. Три собаки не могли тягти нарти так само й з тією-таки швидкістю, що шестеро тварин, і вони виказували безумовні ознаки перевтоми. Мандрівники полягали рано, і Білл заздалегідь привязав собак таким чином, щоб вони не могли перегризти ремені один в одного.
Але вовки ставали все сміливішими й не раз будили тієї ночі обох чоловіків. Вони підходили так близько, що собаки лютували зі страху, і людям доводилося час від часу підкидати у вогонь дрова, щоб тримати цих заповзятливих мародерів на достатній відстані.
Я чув розповіді моряків про те, як акули переслідують кораблі,зауважив Білл, залазячи під ковдру після того, як багаття знову яскраво запалало. Ці вовкисухопутні акули. Вони знають свою справу краще, ніж ми, і повір мені, не для моціону прямують за нами слідом. Вони доберуться до нас, Генрі. Справді, доберуться.
Тебе, дурня, вони вже наполовину зїли, гостро заперечив Генрі.Коли людина починає говорити про свою передчасну смерть, значить, вона вже наполовину загинула. От і виходить, що тебе вже майже зїли, коли ти так упевнений, що це трапиться.
Що ж, вони знищували й дужчих людей, аніж ми з тобою, відповів Білл.
Далебі, припини каркати! Несила мені!
Генрі сердито повернувся на інший бік, здивовано відзначивши про себе, що Білл не виявив ознак роздратування. Білл був людиною запальною, і прояв спокою здався Генрі надто підозрілим. Він довго міркував про це перед тим як заснути, і останньою думкою його була така: «А бідолаха Білл дещо струх! Треба буде як слід узятися за нього завтра!»
Розділ ІІІКрик голоду
День розпочався сприятливо. За ніч не пропало жодного собаки, тож обидва товариші вирушили в дорогу назустріч тиші, темряві й холоду в досить бадьорому настрої. Білл начебто забув похмурі передчуття минулої ночі й весело прикрикнув на собак, коли ті опівдні на нерівному місці перекинули нарти в сніг.
Усе змішалося. Нарти перевернулися догори дном і застрягли між стовбуром дерева й великим каменем; довелося випрягати собак, щоб дати всьому лад. Мандрівники нахилилися над нартами, намагаючись вирівняти їх, аж раптом Генрі помітив, що Одновух відходить убік.
Сюди, Одновуху! гаркнув він, випроставшись і обертаючись убік собаки.
Але Одновух побіг по снігу, волочачи за собою посторонки. А там, удалині, на дорозі, якою вони щойно пройшли, на нього чекала вовчиця. Наблизившись до неї, Одновух раптом нашорошив вуха, потім уповільнив кроки й нарешті зупинився. Він уважно розглядав її, але очі його горіли хтивістю. Вовчиця, здавалося, посміхнулася йому, вищирившись радше привітно, ніж загрозливо. Потім, заграючи, вона зробила кілька кроків у напрямку до Одновуха й зупинилася. Одновух також наблизився до неї, усе тією ж напруженою та обережною ходою, наставивши вуха, піднявши хвіст і високо закинувши голову.
Він хотів обнюхати її морду, але вовчиця грайливо й манірно відскочила вбік. Щойно пес робив крок уперед, вона відходила назад. Крок за кроком вона заманювала його все далі від людей. Раптом ніби якесь передчуття промайнуло в мозку Одновуха; він обернувся й кинув оком на перекинуті нарти, на товаришів-собак і на двох людей, що кликали його.
Проте всі вагання його швидко розвіялися, коли вовчиця, підскочивши ближче, обнюхалася з ним і так само манірно відступила назад, щойно він зробив рух до неї.
Тим часом Білл згадав про рушницю. Але вона застрягла під нартами, що перекинулись, і коли йому вдалося, нарешті, за допомогою Генрі підняти їх, Одновух і вовчиця були вже дуже близько одне від одного й занадто далеко від них, щоб варто було ризикувати набоєм.
Надто пізно зрозумів Одновух свою помилку. І, перш аніж люди встигли що-небудь запримітити, він обернувся й кинувся бігти назад до них. Аж тут, під прямим кутом до стежки, навперейми собаці, помчала дюжина вовків, худих і сірих. Уся грайливість і манірність вовчиці миттєво зникли. З гарчанням кинулася вона на Одновуха. Він відіпхнув її плечем і, побачивши, що шлях до нарт перерізано, побіг в іншому напрямку, щоб дістатися їх кружним шляхом. Кожної миті до погоні приєднувалися все нові вовки. Вовчиця бігла слідом за Одновухом.
Куди ти? сказав раптом Генрі, кладучи руку на плече товариша.
Білл скинув із себе руку Генрі:
Не можу я бачити цього. Більше вони не відберуть у нас жодного собаки, я цього не допущу.
З рушницею в руках він пірнув у кущі, що росли обабіч дороги. Його наміри були досить зрозумілі. Обравши нарти центром кола, яким біг Одновух, Білл хотів перерізати на цій кривій шлях вовкам. Із рушницею в руках серед білого дня він міг залякати вовків і врятувати собаку.
Гляди, Білле! загарчав йому вслід Генрі.Будь обережним! Не ризикуй собою!
Генрі сів на нарти й став чекати. Йому більше нічого не залишалося. Білл уже зник з-перед очей, але Одновух, то щезаючи, то зявляючись, виднівся серед кущів і сосен, що росли де-не-де. Генрі вважав його становище безнадійним. Собака прекрасно усвідомлював небезпеку, що загрожувала йому, але біг по зовнішньому колу, а вовкипо внутрішньому, меншому. Марно було припускати, що Одновуху вдасться настільки випередити своїх переслідувачів, щоб учасно перетнути їхнє коло й дістатися нарт.
Шляхи їх мусили схреститися. Десь там, у снігу, зникаючи з його очей за деревами й кущами, Генрі знав це, Одновух, Білл і вовки повинні були зійтися. Це трапилося набагато раніше, ніж він очікував. Він почув постріл, потім іще два, один за одним, і сказав собі, що в Білла немає більше набоїв. Потім Генрі почув лемент і ревіння. Він упізнав жалісний і переляканий виск Одновуха, крик пораненого вовка, і це було все. Виття припинилося. Ревіння стихло. Тиша знову спустилася на мертву пустелю.