Здебільшого моє логічне мислення втручається, намагаючись втовкмачити мені, що це ідіотизмкидати на Йону бодай тінь звинувачення, та іноді, пізно вночі, я не можу прогнати цих думок. Я старанно уникаю його від самих похорон. Не відповідаю на есемески, пропускаю дзвінки, не телефоную у відповідь. Знаю, що він не заслуговує на таке поводження, але нічого не можу вдіяти.
Не будь із ним така жорстока, каже мені Фредді.
Я зітхаю. Легко йому казати.
Знаю, знаю. Просто Я розпаковую серветки, мовчу, бо вимовляти слова вголос для мене зараз занадто. Просто я іноді міркую, що було б, якби ти дозволив йому кермувати самому, хоч раз Я пихкаю, занадто енергійно протираючи надгробок, закінчую речення у своїй уяві.
Він був моїм найкращим другом, нагадує мені Фредді, і твоїм найдавнішим другом, памятаєш?
Пхаю зівялі квіти до сміттєвого пакета, ламаю крихкі стебла, хитаю головою.
Звісно, памятаю, погоджуюся. Я знаю Йону навіть довше, ніж Фредді. Але все змінюється. Люди змінюються.
Йона не змінюється, каже Фредді. А я не кажу, що він помиляється, хоча таки помиляється. У Йоні світло згасло в день аварії, його особливе світло, і я не впевнена, що він колись зможе його відродити. Я зітхаю та дивлюся на небо. Усвідомлюю, що своїми спробами відсторонитися від Йони додаю йому ще одного тягаря, і мені від цього геть паршиво.
Я спробую, гаразд? відповідаю. От як знову його побачу, так і спробую. Я даю цю обіцянку, знаючи, що на Йону не так-то й просто натрапити.
Мабуть, мені вже час йти, кажу, збираючи речі до сумки. Підсвідомо проводжу очима вздовж золотих літер, що складають імя Фредді. Фредді Гантер. Його мати хотіла написати «Фредерік». Ми тоді були такі близькі до сварки, як ніколи раніше. Я наполягала на своєму. Він ненавидів, коли його називали «Фредерік». Я ніяк не могла допустити, щоб це було вигравіювано на його могильному камені цілу вічність.
Я затримуюся біля каменя, готова йтий не готова до цього. Це найгірше з усього: коли сюди приходиш, то маєш звідси йти. Я намагаюся не думати про це забагато, не думати про реальність, про те, що залишилося від нього під землею. Були такі особливо темні ночі, одразу після похорону, коли я ладна була перестрибнути цвинтарну браму, готова рити землю, аж поки пальці не зімкнуться на невибагливій чорній капсулі, яка відтепер містить моє життяразом із його життям. Просто до біса добре, що Фредді не поховали, а кремували. Я не певна, чи змогла б зупинитися, не прийти сюди із заступом і смолоскипом, не поховати себе під землею разом із ним.
Я важко зітхаю, рвучко встаю, відліплюю від джинсів вологий пластиковий пакет, на якому сиділа, потім цілую кінчики пальців та прикладаю їх мовчки до каменя.
Побачимося пізніше, сподіваюся, шепочу, схрестивши пальці на обох руках, повертаюся та йду до припаркованої машини.
Кладу сумки до багажника, грюкаю кришкою, і тут у задній кишені джинсів зненацька вібрує телефон. Торкаюся екрана, і висвічується імя Еллі.
Посидимо в «Принці» з годинку? Я вже тутмандраж перед новою роботою! Певно, ти теж зможеш перехилити чарочку?
Розгублено дивлюся на її повідомлення, гадки не маю, що відповісти. Моєї ноги не було в нашому місцевому пабі з дня похорону Фредді. Звісно, сестра про це знає. Протягом останніх тижнів, коли вона пропонувала, я щоразу відхиляла цю ідею. Ішлося не тільки про паб: я відмовлялася взагалі кудись виходити. Але я повертаюся думкою до сьогоднішнього ранку. Еллі, мабуть, сприйняла те, що я розчесала волосся та трішки підфарбувалася, як ознаку прогресу, мій перехід від пекучо-червоної скорботи до якоїсь там наступної стадії. Не знаю, як вона зветься, може, сталево-сіра? Я знаю, що психологи назвали ці стадії якось інакше, але мені про них простіше думати, добираючи кольори. Лютий червоний. Нескінченний чорний. А тепер, тут, сірий, похмурий, мов спальні райони, скільки сягає око. Я обмірковую пропозицію Еллі. Чи зможу витримати похід до пабу? Інших планів у мене немає. Моя суботачистий аркуш, і я знаю, як вона нервує через свою нову роботу. Після аварії вона приділяла мені так багато часумабуть, потрібно повернути його їй.
Окей.
Я відправляю це дуже швидко, бо можу ще сказати «ні».
Побачимося за 10 хвилин.
Коли я заходжу до пабу, почуваюся так, ніби всі на мене дивляться, як у фільмах про Дикий Захід, коли розчахуються двері салуна й усі замовкають, витріщаючись на незнайомця, що насмілився ввійти до їхнього середовища. Мабуть, я роблю з мухи слона. Направду, саме це й роблю, бо в пабі всього десь два десятки відвідувачів, і половина з нихпенсіонери зі своїми пінтами мякого пива, що сидять собі та стежать за більярдною грою на маленькому телевізорі у віддаленому кутку.
«Принц Вельський»справжній паб, повсюдинедолугі брунатно-зелені килимки та підставки для пива родом зі сімдесятих. На гастроменю можна не розраховувати: Рон за стійкою подасть вам хрусткі сирні роли та мариновану цибулю, якщо пощастило й сьогодні день матчу. Але «Принц» наш, місцевий, буквально за рогом від дому, не дуже привабливий для хіпстерських компаній, і саме за це його люблять постійні клієнти. Завжди я заходила сюди цілковито спокійною, але не сьогодні. Страшенно знервована та дуже самотня, я оглядаю кімнату, шукаючи сестру.
Я помічаю її ще до того, як вона мене побачила. Еллі стоїть із Девідом та ще кимось біля грального автомата з фруктами на барабанах, задом до мене; у руці келих із вином, сама нахилилася, щоб краще чути хлопця поруч. Я важко ковтаю та впізнаю приятелів Фредді, з якими він полюбляв вихилити чарку, колишніх однокашників і хлопців, що завжди вештаються на околиці мого життя. Девід помічає мене, підіймає руку, штурхає Еллі, дає знати, що я прийшла. Сестра миттю опиняється біля мене, бере мене за руку.
Хороша дівчинка, каже вона. Може, в інших вустах це пролунало б зверхньо, але ж це Еллі: вона розуміє, яке складне для мене було це рішення, а я знаю, як бракує їй усього того, що ми завжди робили разом.
Ходімо візьмемо тобі випити, ми йдемо до бару, і вона стискає мої пальці, легкий рух, дуже мені дорогий.
Я з усіх сил намагаюся дивитися просто перед собою, не кинути погляду на групу біля грального автомата, хоча знаю, що вони стежать за мною. Чесно кажучи, я уникала ходити кудись, де зможу побачити людей, що знали Фредді, бо мені несила було постати перед необхідністю відповідати на питання про те, як я тримаюся, або чути про їхній шок та скорботу. Чи було це егоїстично з мого боку? Я просто не в змозі викликати в собі емоційні сили, щоб перейматися ними.
Рон, власник пабу, усміхається до Еллі та тягнеться по чистий келих.
Повторити?
Його погляд ковзнув на мене; знадобилося кілька секунд, щоб розпізнати в мені дівчину Фредді. Він одразу ж опановує себе, та деякий час на його обличчі мерехтить щось схоже на паніку.
Еллі киває й повертається до мене:
Лідіє?
Якусь мить я почуваюся, ніби вперше в пабі, зніяковіла, спітніла під коміром, наче мені знову сімнадцять, а я вдаю повнолітню, щоб налляли випивки. Пробігаю очима пляшки надто швидко, серце починає калатати.
Келих вина? пропонує Рон, який уже дістав другий келих із підвіски. Я киваю так вдячно, як тільки можу. Він не розпитує, що я хочу, просто ставить переді мною великий келих чогось охолодженого та білого, коротко поплескує мене по руці й обурено дивиться на Еллі, яка збирається заплатити за напої.
Коштом закладу, гарчить чи бурчить він і починає полірувати шматою поверхню стійки, усім своїм видом демонструючи, як йому все байдуже. Дивлюся на Еллі та бачу, що в неї дихання перехопило від його жесту. У мене набігають сльози, а Рон ось-ось протре дірку у своєму барі. Тож я беру келих, злегка вдячно всміхаюся та прямую до столика в кутку. Еллі на хвильку повертається до Девіда й купки хлопців біля автомата, а я оглядаюся, щоб роздивитися, хто є в барі. Звичайні обличчя. Декерз із компанією прийшли вихилити по кілька кухлів пива до футболу, старі друзі Фредді. Даффі, суворий бухгалтер, уже тут, його блідо-блакитна сорочка аж надто офіційна для суботи, і Рей, хлопець, з яким ми ходили до школи, у нього зараз, здається, власний будівельний бізнес. Є ще пара чоловіків: Стирчакне питайте мене, чого його так кличуть, бо я гадки не маю, молотить по кнопках грального автомата, а ось і Стюздається, так його звуть, більшість життя якого проминає в спортзалі. Я не зустрічаюся очима ні з ким із них, і вони, упевнена, мені за це цілковито вдячні. Смертьтакий безвідмовний засіб, щоб стати соціальною парією.