Безкоштовні напої? каже Еллі, плавно сідаючи на табуретку поряд зі мною за наш маленький круглий столик. Усе колись буває вперше.
І вона не помиляється. Усе зараз сприймається як уперше. Уперше я смажу бекон, а Фредді не хапає його просто з пательні ще до того, як устигнеш покласти смаженину на хліб. Уперше я сплю в нашому ліжку сама. Уперше я йду до пабу як дівчина померлого бідолахи. Жодного із цих «уперше» я не чекала отримати на цьому етапі свого життя.
Рон такий милий, бурмочу, підтягуючи до себе свій уже напівпорожній келих. Щось розігналася, треба пригальмувати.
І тут прочиняються двері й заходить Йона Джонс, з ніг до голови в чорному, як зазвичай, його чорняве волосся таке саме скуйовджене, як завжди. Нічого не можу із собою вдіяти, усередині в мені все скручується, коли бачу його самогоце як Вуді без Базза. Він зупиняється погомоніти з хлопцями біля автоматарука на плечі Декерза, потім прямує до стійки. Обертається в наш бік, постукуючи підставкою для пива по краю бару, поки Рон протягує йому пінту, тьмяно всміхається, та ця усмішка зникає з його обличчя, коли Йона помічає мене. Напевно, він відчуває той самий удар у порожнечу в серці, який відчуваю я, і одразу ніяковіє від того, що зараз стоїть між нами. Востаннє я бачила його на похороні, ми обоє ледве трималися. Сьогодні вигляд у нього кращий. Коли наші погляди зустрічаються, пальці Йони інстинктивно торкаються шраму над бровою. Не знаю, може, мені варто встати й привітатися, але я так і сиджу, мов приклеєна до табуретки, заклякла в нерішучості. Я думаю, що і йому невтямки, що робити, і це дурня, бо ми знаємося з дванадцяти років. Пів життя дружби, і от ми вирячуємося одне на одного через весь паб, мов нашорошені леви, непевні, чи й надалі належимо до одного прайду.
Йона бере пінту, яку Рон поставив перед ним, осушує одразу майже третину, бурмотить подяку, бо Рон без коментарів наповнює її знову. Мені стає легше, коли Девід втручається і мимоволі руйнує цей напружений момент, приєднується до Йони біля стійки, а потім забирає його до нас. Девід падає на стілець біля своєї дружини, а Йона нахиляється, щоб поцілувати спочатку Еллі, потім мене. Його рука тепло лежить у мене на плечі, коли він нахиляється до моєї щоки.
Гей, дівчино. Він сідає на табуретку поруч зі мною. Йона, як порівняти з Фредді, мав перевагу в зрості: він довгастий і худорлявий, не такий широкоплечий регбіст. Якщо Фредді можна порівняти з левом, то Йона радше пантера. Сто років не бачилися.
Можна сказати йому, скільки точно днів минуло з дня похорону, але натомість я розколупую тріщинку в ламінованій покрівлі столика.
Еге ж.
Він перехиляє кухоль, відпиваючи ще пива, і ставить його на стіл.
Як ти там?
Нормально, кажу. Слова мене покинули. У моїй уяві Йона так сильно повязаний із Фредді, що я не знаю, як мені зараз бути поруч із ним. Девід щось показує Еллі у своєму телефоні найімовірніше, дає нам із Йоною трішки погомоніти на самоті.
Я тобі дзвонив.
Киваю, мені незручно:
Знаю. Мені щось не дуже Я не могла
Все нормально, каже він поспіхом, я розумію.
Я не кажу, що він навряд чи здатен зрозуміти, бо знаю: він із тих, хто тужить за Фредді найбільше. У Йони навіть своєї родини до пуття немає. Його мати всю ніжність дарувала пляшці, а батько був одружений із кимось іще. Ані братів, ані сестер, тягар розділити ні з ким, домашнього затишку теж негусто, тому чекати з радістю закінчення шкільного дня так, як ми, він не міг. Я знаю все це уривкамиздебільшого в переказі Фредді, ніж від самого Йони. Дитиною він усе вигадував туманні виправдання для відсутності його матері на батьківських зборах, а дорослим просто не згадував про своїх батьків. Гадаю, ми з Фредді були для нього найближчими людьми, єдиною родиною, яку він справді знав.
Але ж ти нормально? питає. Невимовлені слова зависають між нами, а його пальці перевіряють, чи шрам сховано під довгим волоссям.
Знизую плечима:
Та нічого. Принаймні не розкисаю на людях, а це вже, повір мені, покращення. У моєму голосі вчувається легка нотка «моє горе гірше за твоє». Це несправедливо, і я про це знаю. Він опускає погляд та невпинно тре руками стегна, а коли здіймає на мене темні тужні очі, коли знову зустрічається поглядом зі мною, я відчуваю, що він намагається щось сказати, тож вистрибую перша.
Вибач, кажу, похитуючи ніжкою свого келиха, боюсь, я розучилася вести світські розмови. Не зважай на мене.
Він зітхає та хитає головою:
Без проблем.
О, як це жахливо, як страшенно незручно. Йона постукує по столику підставкою з-під пиванервовий рух. Він музикант аж до самих кісток, піаніст-самоучка, аматор, грає на бог знає скількох інструментах. Ще коли ми були малими, він завжди цим вирізнявся. У Фредді зовсім не було музичного хисту, хіба що одного літа хлопець вирішив, що стане рок-зіркою. Згас він так само, як і загорівся, але, щоразу натрапляючи на горищі на свого старенького «Фендера», він на кілька хвилин відчував себе Браяном Меєм.
Не заважатиму, раптом рішуче каже Йона, його рука коротко стискає моє плече, він підводиться. Я майже тягнуся, щоб зупинити його, бо, гадаю, мала б спробувати принести якусь оливкову гілку примирення. Я ж обіцяла Фредді, що спробую, ще й години не минуло. Розтуляю рота, щоб сказати щось, хоч що-небудь, потім дивлюся вгору: до нас наближається Декерз. У школі з ним завжди було повно клопоту, дрібний задирака, мабуть, прокляття всієї вчительської. Останніми роками я з ним і не говорила особливо. Він зніяковіло ставить переді мною склянку. Дивлюся на нього, помічаю дві однакові плями збентеження на щоках, що так не схоже на його звичайну самовпевненість. Потім дивлюся на те, що він приніс: щось спиртне, я б сказала, горілка або джин. Нерозбавлене. Не знаю, чи то він вважає, що мені потрібне щось міцне, чи просто не здатний уявити, як це людина може з власної волі розбавляти алкоголь. Він нічого не каже. Якусь жахливу мить скидається на те, що він ось-ось розплачеться.
Дякую, я тільки й можу прошепотіти, а він киває, один раз, гостро й коротко, потім, згорбивши плечі, вертається до грального автомата.
Ще раз безкоштовна випивка, каже Еллі, розряджаючи напругу. Ходи з нами знову.
Я тремтячими губами всміхаюся, а Йона, скориставшись можливістю, залишає нас і прямує до бару.
Підіймаю чарку, нюхаю.
Схоже, горілка.
Декерз дивиться в наш бік, обернувшись від автомата, тож я із ввічливості перехиляю половину вмісту собі в горло. Ісусе! Воно ж таке міцне, що в мене очі печуть. Ставлю склянку на стіл, дивлюся на Еллі.
В мене аж зуби заломило, скаржуся.
Вона чи то сміється, чи то пхикає.
Він не хотів тобі зашкодити.
Ще тільки полудень, а я вже наливаюся нерозбавленою горілкою, бурмочу.
Цієї миті біля нашого столу зявляється довгастий і кістлявий Стирчак. Розігрується дуже схожа сценка: мені невизначений напій та кивок.
Дякую, кхм, Стирчаку, кажу, немов така собі манірна тітонька.
Девід підіймає своє пиво, щоб сховати вишкір. Стирчак видихає з полегшенням та поспіхом відступає.
Що так смішно? бурмочу.
Просто так кумедно звучить, що ти звеш його Стирчаком.
А як ще я мала його називати?
Піт? Зараз більшість людей його так і зве.
Халепа.
Фредді завжди його звав Стирчаком, я точно памятаю. Обличчя моє горить.
Це його прізвисько. Це ж просто Я не знаю. Між хлопцями. Він, як був пацаном, не міг стримуватися серед дівчат, та й у нього завжди Девід замовкає, намагається вирішити, як би так делікатніше висловитися.
Уявляю, перериваю я, і ми обоє втуплюємося у свої напої. Еллі риється у своїй сумочці, ніби щось шукає, а Девід надто милий, щоб сміятися з мого зніяковіння.
Я це пити не зможу, змінюю тему, а потім подумки стогну, бо ще один із приятелів Фредді несе мені чарку. Даффі, суворий бухгалтер. Те, що він такий суворий, робить його жест навіть значущішим.
Прийми моє щире співчуття, каже він, офіційно, мов директор цвинтаря.
Оця фразая б уже петицію подала, щоб забрати її з англійської мови, але розумію, що наміри в нього якнайкращі.