Ми за цим столом домашнє завдання робили. Еллі намагається захистити його руками.
Кожен різдвяний обід у моєму житті минав за цим столом, додаю я.
Але ж він весь пописаний. Мама намагається вставити слово.
Так, каже Еллі, нашими іменами, коли мені було пять рочків.
Вона, щойно вивчила літери, понаписувала синьою кульковою ручкою всі наші імена, глибоко видряпавши їх у стільниці, і, вочевидь, страшенно пишалася своїм подвигом, аж не могла дочекатися, коли зможе похвалитися мамі. Вони й досі тут, під нашими столовими серветками, дитячі великі літери. Ґвен, Еллі, Лідія. Та маленька миршавенька пташка поруч із кожним.
Може, забереш його собі? Мама запитально дивиться на Еллі. Та має жахливо охайний дім, де все до всього пасує та доповнює, де нічого не знайдеш побитого та пошкрябаного.
Він належить цьому домові, твердо каже Еллі.
Мама дивиться на мене:
Лідіє?
Ти ж знаєш, у мене місця немає, кажу, але, будь ласка, залиш його. Вінчастина родини.
Мама зітхає, вагається. Бачу, що вона знає: так і є. Не думаю, що вона хоче його втратити.
Можливо.
Омлет чудовий, додає Еллі.
Мені на думку приходить дещо.
А що, Кетрін Маґяр продає новий обідній стіл?
Мама тягнеться за своєю кавою та плескає по стільниці, мов по плечі старого друга.
Я скасую замовлення.
Кетрін Маґяр, може, й потужна, але проти гнізда Бердів шансів не має.
Я дивлюся на могилу Фредді, на букет ретельно загорнутих у целофан троянд біля надгробка, таких пихатих поруч із безладом маргариток і польових квітів, що я лишила тут минулого тижня. Певно, хтось іще тут був. Колеги або, можливо, Меґґі, мама Фредді, хоча вона не часто приходитькаже, її це надто засмучує. Фредді був у матері єдиною коханою дитиною, настільки коханою, що їй психологічно важко було додати мене до свого родинного кола любові. Я не можу сказати, що Меґґі недобре ставилася до мене, проте неодноразово давала знати, яке то для неї було велике щастямати всього Фредді тільки для себе. Після його смерті ми кілька разів зустрічалися, але я не певна, що ці зустрічі багато важили для кожної з нас. Її втратаіншого ґатунку, я з нею про свою говорити не можу.
Сама дивуюся, що візити на цвинтар мене так не засмучують; для мене радше цінно, що є місце, куди я можу прийти й поговорити з ним. Я знімаю обгортку зі свіжих квітів, куплених дорогою сюди в крамниці, краєм ока дивлюся на троянди. У мене фрезії «світ вільям» та кілька тендітних сріблястих гілочок на додачу. Нічого такого банального, як троянди. Трояндице для Дня святого Валентина, для тих, хто обирає коханих за правилом щасливих чисел, або для коханців без уяви. Ще би плюшевого ведмедика докласти. Наше з Фредді кохання було за тридевять земель від стандартних фраз на листівках і сердечок, наповнених гелієм. Воно було великим і справжнім. І тепер я почуваюся мов пів людини, неначе художник перевернув олівця та й витер половину мене зі свого аркуша.
Хто приходив тебе провідати, Фредді? питаю, примощуюся на траву, ставлю сумку біля ніг. Щось є депресивне в тому, щоб возити напохваті в багажнику сумку з усіма цвинтарними прибамбасами, правда? Порожня пляшка для води, яку наповнюєш під краном, ножиці, щоб обрізати квіти до правильного розміру, серветки, щоби прибирати чи руки витерти, усе таке.
Коли я тільки почала приходити сюди, то зазвичай намагалася заздалегідь придумати, що маю тут казати. Не спрацювало. Тож зараз я просто сиджу в мовчанні, заплющивши очі, та уявляю, що я десь геть в іншому місці. Я всі можливі місця для нас вигадую. Ось я вдома, на канапі, поклала ноги на коліна Фредді. А ось поруч із ним у шезлонгу, під час турецького туру «повний пансіон»обрали його тоді на свою голову, хай йому грець, ми тоді витримали цей жахливий готель, мабуть, лише завдяки безкоштовній ракії. А ось ми сидимо одне напроти одного в «Шейлі», маленькій паркій кавярні, що за рогом нашого будинку. Ми туди ходили, щоби по-англійськи дати раду похміллю після веселої вечірки напередодні. Для менебуряк, що його Шейла, власниця, спеціально придбала заради моїх регулярних замовлень. За кілька секунд я вже знаю, куди ми попрямуємо сьогодні. Мив затишку й спокої нашого великого ліжка із «Савою», дивимося одне на одного, оперлися на подушки, клаптикова ковдра огортає на наші плечі.
Гей, хлопче, бурмочу з усмішкою, а очі мої заплющуються самі собою, це знову я.
Дякувати тому, що сталося минулої ночі, мені не доводиться, як зазвичай, напружуватися, щоб чітко побачити обличчя Фредді. Його теплі й сильні пальці переплетені з моїми між нашими тілами. У моїй уяві він усміхається й каже: «Вже повернулася? Ото нетерпляча!»
Я легенько пихкаю.
Не уявляєш, як добре було тебе знову побачити, кажу майже пошепки, я так за тобою скучила.
Він простягає руку й поплескує пальцями мене по щоці.
Я теж за тобою скучив, відповідає він. Протягом кількох наступних хвилин ми не промовляємо ні слова. Я просто дивлюся на нього, він дивиться на мене, час пливе повільно й медитативно. Ми ніколи не могли собі такого дозволити, коли він був живий.
То що в тебе нового? питає він згодом, накручуючи на палець пасмо мого волосся.
Та насправді нічого такого, відповідаю, і воно так і є, бо я рідко виходжу з дому останнім часом. Ходила снідати до мами разом з Еллі. Був омлет із сиром та овочами, бо мама хотіла спробувати нову пательню, яку придбала на телемаркеті, замовкаю, потім продовжую: Тітонька Джун із дядьком Бобом узялися стріляти з лука, додаю. Фредді завжди кепкував з реєстру їхніх вічно нових хобі ті ж бо були вірні прихильники різних курсів для дорослих, незалежно від вроджених здібностей. Попри все, дядько з тіткою завжди в доброму гуморі, ці людисіль землі. Відколи помер Фредді, тітонька Джун стала опорою для мами. Гадаю, саме завдяки її підтримці мама може підтримувати мене. Обожнюю тітоньку Джун, вона така схожа на маму. Сестри однаково сміютьсятак, що всі навколо починають сміятися разом із ними.
Дон і Джулія з роботи пару днів тому приходили, принесли листівку та винограду. Виноград! Можна подумати, що я хвора чи щось таке. У моєму голосі чути зневагу, мені це не подобається. Проте це було дуже мило з їхнього боку. Зі мною зараз не так уже й приємно спілкуватися. Трішки мовчу, потім стиха сміюся. Я навіть не люблю цей клятий виноград.
Із заплющеними очима міркую, що б ще такого йому розповісти.
Еллі знайшла собі нову роботу, кажу, пригадавши велику новину сестри, вона буде івент-менеджеркою в новому розкішному готелі нашого міста. Непогана робота, вона вважає.
Що ще я можу розказати? У моєму повсякденному житті дуже мало змін. Йому б, напевно, сподобалися якісь спортивні новинифутбол чи регбі, але я в тому нічого не тямлю.
Лікар днями прописав мені якісь нові пігулки, кажу майже з острахом, бо Фредді мав пунктика щодо пігулок, ніколи ніяких ліків не вживав. Просто щось таке, що допомагає заснути. Мама наполягла, знаєш, як вона вміє, я знаю, що ганьби немає в тому, що потребуєш допомоги, проте хочу, щоб він пишався моєю силою й витримкою. Уявляю, як він запитує, чи допомогли ліки, а я всміхаюся, вагаючись. Я не думала, що вони допоможуть. Я не спала в нашому ліжку аж до минулої ночі.
Та і як воно? запитує Фредді.
Я не усвідомлювала, що ти ще тут, видихаю я, серце бється прискорено. Я так боялася йти спати, не розуміючи, що ти чекаєш на мене. Я майже сміюся, у мене паморочиться в голові.
Я сьогодні зовсім по-новому почуваюся, Фредді, кажу дуже тихо, хоча підслуховувати мене нікому. Щодня, від самої аварії, я почувалася так, ніби рухаюся крізь сірий туман чи щось таке, але сьогодні зявився промінчик світла. Це немов, я не знаю Стенаю плечима, оглядаюся навколо, шукаю слів, щоб пояснити. Це так, ніби ти посилаєш мені сигнали ліхтарикомкороткий, довгий, короткийзвідкись, дуже здалека, а я з усіх сил зосереджуюся та намагаюся йти за твоїм сигналом. Щоб тебе знайти. Що ти зараз робиш, де ти зараз? Кидаю погляд на годинник. Полудень, субота. Не сумніваюся, що ти на футболі з Йоною.
Боже, виявляється, я можу навіть померлого брати на кпини. Мабуть, це так, бо коли я часом думаю про Йону, про те, як швидко зникає шрам на його брові, у мені кипить відчуття несправедливості всього, що сталося. Фредді мав їхати просто додому на мій день народження, а не робити цього кола заради Йони.