Наяву
Субота, 12 травня
Мені наснився Фредді, кажу я, огортаючи долонями своє горнятко кави, більше для затишку, ніж для тепла. Еллі дивиться на мене через кухонний стіл, повільно киває.
Мені він теж щоночі сниться, каже вона, помішуючи цукор у своїй чашці, коли чесно, я здивувалася б, якби він тобі не снився.
Здивувалася б? Пильно дивлюся на неї, хочу, щоб вона заглянула мені в очі, прагну заволодіти всією її увагою, бо це важливо. У мене раніше такого не було.
У мені здіймається розчарування. Те, що відбувається зі мною зараз, надто інтимне, це не предмет звичних балачок.
Еллі кидає погляд на кухонний годинник.
Готова вирушати?
Ми збираємося до мами на сніданок. Тепер ми так робимо кожного суботнього ранкуперед тим як я відвідую могилу Фредді. Напевно, мама намагається в такий спосіб якось структурувати мої вихідні. Еллі нічого не каже про моє скуйовджене волосся та вчорашню футболку. Це футболка Фредді. І волосся моє теж було для нього. Йому дуже подобалося, що воно довге, тож я за всі ці роки хіба що кінчики підрізáла. Ніде правди діти, це помалу стає однією з моїх визначальних рис: Лідія, дівчина Фредді, ота, що з довгим білявим волоссям.
Якби це було минулого тижня, я б, мабуть, накинула джинсову курточку, затягнула б коси позаду резинкою, як є, сплутаними, та й уважала б, що готова до виходу. Але сьогодні не минулий тиждень. Якщо останні зустрічі з Фредді й навчили мене чогось, то це того, що я жива. А живі люди мають принаймні бути чистими. Навіть Фредді, який, технічно, не живий, прийняв душ.
Даси мені десять хвилин? Мляво всміхаюся до Еллі. Гадаю, час трішки підфарбуватися. Від самого похорону косметички не торкалася.
Еллі кидає на мене якийсь чудернацький погляд. Можу сказати, що я її таки здивувала.
Ну, я-то не хотіла казати, але в тебе останнім часом вигляд був, що в тієї посмітюхи, зізнається сестра.
Від її жарту в мені все перевертається. Ми завжди були такі близькі, мовне знаю, що ще може бути таким близьким. Дві горошини в стручку? Не думаю, що це правильне порівняння, бо ми зовні не дуже схожі. Й не скажеш, що близькі, як і мають бути сестри, бо є отакі, як моя колега Джулія та її старша сестра Мері. Джулія про неї каже, що навіть гени в них різні, бо Мері просто корова. Або є сестри, подібні до близнючок Еліс та Елен, з якими я ходила до школи, завжди вдягалися однаково, договорювали одна за одною речення, а от коли змагалися за звання капітана волейбольної команди, кожна з них могла суперницю під автобус штовхнути. Ми з Еллі, ми ми як Моніка й Рейчел із «Друзів». Ми як Керрі з Мірандою. Ми завжди найпалкіше вболівали одна за одну, завжди першими підставляли одна одній плече, на якому можна виплакатися. І лише зараз я побачила, як віддалилася від неї. Я знаю, сестра жодної миті не звинувачувала мене, не обурювалася, але як же це було для неї важко. Еллі в якомусь сенсі втратила не лише Фредді, а й мене. Обіцяю собі: колись, як мені бодай трішки покращає, я розповім їй, що в ці чорні дні вона була єдиним промінчиком світла, яке я могла вловити.
Миттю, відсуваю стільця, дерево шкребе по дереву.
Я собі ще чашечку наллю, поки чекатиму, відповідає сестра.
Залишаю Еллі, заспокоєна звуками кухні: вона набирає воду під краном, дзенькає посудом біля буфету. Сестра завжди була частою і дуже бажаною гостею в нашому домі. Не такою частою, як Йона Джонс, адже він тут проводив із Фредді майже стільки часу, скільки я. Валявся на нашій канапі, дивлячись якийсь безвісний фільм, жував піцу просто з коробки (на кухні хлопці аж ніяк не могли претендувати на роль Джеймі Олівера). Ніколи я не дорікала Фредді, проте часом відчувала: Йону дратувало те, що я привласнила його найкращого друга. Як не крути, а тритаки непарне число.
Девіда сьогодні не буде?
Мама відчиняє вхідні двері та заглядає нам за спини. Іноді я думаю, що вона більше тішиться Девідом, ніж нами двома. Те саме було і з Фредді. Їй до вподоби клопотатися навколо чоловіківмов матінка із синочками.
Вибач, цього ранку лише ми, каже Еллі без нотки вибачення.
Мама театрально зітхає.
Що ж, доведеться обійтися. Просто я думала попросити його замінити запобіжник на штепселі феназнову не працює.
Еллі за маминою спиною переглядається зі мноюя її розумію. Руки в Девіда ростуть з одного відомого місця. Коли потрібно поличку повісити чи кімнату відремонтувати, або, звісно ж, запобіжника замінитиусе це робота Еллі. Але мама вперто чіпляється за старомодне уявлення про те, що Девід має бути «мужчиною в домі», тож переробить усі чоловічі справи. Вона сама може легко замінити запобіжника: виростила нас без батька і ми якось не повмирали. Мама знає про дроти та заземлення з власного досвіду. Здається, вона так прагне сповнити Девіда відчуттям самоцінності, що вишукує для нього всілякі химерні справи, а той своєю чергою дивиться на нас благальними, повними паніки очима. Еллін чоловік навіть на драбину не вилізе, щоб не спітніти, мов хлющ. Кілька тижнів тому було таке, що я відвертала мамину увагу на кухні, він тримав драбину для Еллі, а та прочищала ринву. Ми всі граємо в цю гру. Фредді був майстровитий, завжди все робив у родині, й от тепер, коли його немає, Девід хоч-не-хоч посів роль домашнього майстра на всі руки.
Я готую омлет із сиром та цибулею, каже мама, коли ми йдемо за нею через хол. Пробую нову сковорідку.
Вона крутить перед нами яскраво-рожевою пательнею.
Знову надивилася того телемагазину? запитує Еллі, ставлячи сумку біля кухонного столу.
Мама знизує плечима.
Просто показували. Ти ж знаєш, я не завжди купую з телевізора, але Кетрін Маґяр була від неї в такому захваті, а в моєї старої пательні саме ручка відвалилася, то це було просто мов знак долі.
Я придушую усмішку, Еллі дивиться в інший бік. Ми обидві знаємо, що мамині кухонні шафки по саму завязку напхані непотребом, який вона понакупляла, бо супергламурна телеведуча Кетрін Маґяр переконала її, що цей мотлох створить революцію в житті справжньої господині.
Хочеш, я поріжу цибулю? питаю.
Мама хитає головою:
Вже! Он вона, в мінічопері.
Я киваю, бо вже помітила прилад на робочому столі. Не питаю, чи він теж із телемагазину, і так зрозуміло. Разом із ним прибули автоматична тертка для сиру, якою вона скористалася, щоб натерти чедер для омлету.
Тож я варю каву. На щастя, без допомоги всяких гаджетів.
Ти пробувала ті пігулки? питає мама, розбиваючи яйця в миску.
Киваю, бо перехопило подих від нагадування про Фредді. Вона перебирає кухонне приладдя в глечику, знаходить вінчик.
І?
І вони працюють, знизую плечима, виспалася.
В ліжку?
Зітхаю, а Еллі посилає мені коротку усмішку.
Так, у ліжку.
Мамине обличчя розгладжується від полегшення, вона тепер спокійно збиває яйця.
То добре. Отже, більш ніякого спання на канапі, гаразд? Це для тебе зле.
Ні, обіцяю.
Еллі накриває на стіл, три тарілки. Наша родина розрослася до пятьох, тепер число зменшилося до чотирьох, але від початку нас завжди було троє: мама та ми з Еллі. Нашого батька ми насправді не знали. Він пішов із дому за пять днів до мого першого дня народження, і мама ніколи йому цього не пробачила. Еллі була жвавою трирічною дівчинкою, явзагалі ще крихіткою. А він вирішив, що життя з трьома дівчатамито забава не для нього, та й перебрався до Корнуоллу, де зайнявся серфінгом. Отакий він чоловік. Що кілька років надсилає нам новини про своє чергове місцеперебування, іноді навіть ні сіло ні впало зявлявся на порозі, ще коли ми в школу ходили. Він не погана людина, просто такий от, вітром підперезаний. Знати, що він десь є, добре, але я, направду, ніколи не потребувала його у своєму житті.
Я тут міркую, що час купувати новий кухонний стіл, каже мама, розставляючи тарілки та сідаючи разом із нами.
Ми з Еллі витріщаємося на неї.
Ти не можеш, кажу.
У жодному разі, вторує Еллі.
Мама здіймає очі догори. Вона, звісна річ, передбачила спротив своїй ідеї.
Дівчата, цей же ось-ось розвалиться!
Ми сиділи навколо цього побитого, вишкрябаного деревяного столу все наше життя, і в кожної було своє особливе місце. Він бачив, як ми снідали перед школою, бачив наш улюблений бекон і бурякові сендвічі на вихідних, чув наші сімейні суперечки. Наша мама, правду кажучи, людина звички. Її домівка не дуже змінилася за всі ці роки. Ми з Еллі звикли покладатися на те, що тут усе більш-менш однакове. Якщо подумати, то й про маму можна сказати те саме. Скільки я її памятаю, вона носить звичну попелясто-біляву зачіску. Ми з Еллі успадкували від неї форму обличчямов сердечка. Коли всміхаємося, у нас проглядають подібні до маминих глибокі ямочки, ніби хтось пальцем тицьнув у наші щічки. Вонанаш простір безпеки, а цей дімсвятилище.