А бабуся твоя не перейматиметься? запитала я, переживши кілька найпянкіших хвилин свого життя.
Та навряд. Вона живе в Борнмуті, відповів він, а потім ми реготали разом, бо ж то не менш як за сотню миль звідси.
Ось так і сталося. З тієї миті й назавжди я вже була дівчиною Фредді Гантера. Наступного ранку він підкинув мені в портфель шоколадку із запискою, що повідомляла: він проводить мене додому.
Комусь таке могло здатися декларацією про привласнення. Але моє ніжне підліткове серце лише затріпотіло від його прямоти.
Ось тепер я дивлюся, як цілеспрямовано він рухається: спочатку до ванної, вмикає душ, знімає з вішака свіжу білу сорочку.
Не хочу зурочити, але, гадаю, це вже вирішено, угода в нас у кишені, каже він, стисло відповідаючи на робочий дзвінок: мобільний притиснув до плеча, бо виймає із шухляди свіжу білизну.
Я дивлюся на його повсякденні рухи, дивлюся, як він закотив очі хто б там йому не телефонував, Фредді хоче, щоб розмова якомога швидше скінчилася, і всміхаюсь у відповідь, хоча губи в мене тремтять.
Він зникає у ванній, а я сідаю та відкидаю ковдру, прислухаючись до дзюрчання води, що обтікає його тіло.
Що зі мною робиться? шепочу, спускаю ноги на підлогу, сідаю на край ліжка, мов пацієнт після операції на серці. Тому що саме так воно й відчувається. Ніби хтось розрізав мені груди та масажує серце, повертаючи його до роботи.
Я не вірю в казки або в чарівні боби, бурмочу я. Губи в мене тремтять, я прикушую їх так сильно, що відчуваю різкий залізний смак крові.
Фредді виходить із ванної, за ним тягнеться духмяна пара. Він заправляє сорочку в штани, застібає ґудзики.
Я вже буду йти, каже він. Якщо я поставлю чайник, ти приготуєш чай? Якщо покваплюся, встигну на потяг.
Ми обрали цей дім саме через таке розташування: коли вранці запізнюєшся, дуже зручно мати станцію електрички просто за рогом. Фредді працює в центрі Бірмінгема, робота забирає в нього багато часу, тож що менше він витрачає на дорогу, то краще. Мені теж ближче діставатися до нашої ратуші. Десять хвилині я вже ставлю машину біля роботи. До того ж я люблю наш історичний будинок, він схожий на картинки з книжок мого дитинства. Його навіть уважають найстарішою будівлею в містечку: химерний фахверковий дім у кінці хаотичної головної вулиці. Більшість будинків, що стоять уздовж неї, дуже схожі. Наше маленьке містечко в Шропширі справді стародавнє й несамовито пишається тим, що про нього є згадка ще в «Книзі Страшного суду». Можна багато чого сказати про те, як вонозростати в такій тісній спільноті. Більшість родин живуть тут із покоління в покоління, від колиски до могили. Легко заперечувати цінність цього способу життя, відчувати задуху від того, що всі все про всіх знають, утім тут є своя втіха, а надто коли потрапляєш у біду.
Ми закохалися в цей будинок не тільки через розташування. Спочатку, одного весняного ранку, ми побачили його в сонячному промінні, що висвітлило медове каміння стін і глибоке вікно-еркер. Звісно, не дуже зручно, що дім затиснутий у щільному ряду інших старовинних будинків. Оздобити його теж було жах як непросто: у цьому місці важко було знайти хоча б одну пряму стіну або двері. «Усе це додає чарівності», заявляла я щоразу, як Фредді гахкався головою об низьку балку на кухні. Мені подобалося думати, що декор навіює асоціації з котеджем Кейт Вінслет у «Відпочинку за обміном»нефарбовані дошки, затишний безлад. Я старанно підтримувала цю атмосферу, обстежуючи всі можливі блошині ринки й лише час від часу стримуючисьтреба було також задовольнити смаки Фредді, адже той полюбляв сучасніші речі. Утім цю баталію він завжди програвав: моє сороче очко тягне до красивих речей і на «Пінтересті» я веду потужну гру.
Кілька днів тому, після того як я змусила себе вдягнутися й добулася до крамниці поповнити запаси вина, виявилося, що мені не хочеться повертатися додому. Я відчула це вперше, відколи ми отримали ключі, і ще одна частинка серця обірвалася від усвідомлення того, що цей дім вже не був для мене домівкою. Я навіть думки припустити не могла про те, щоб його продати, але тієї миті мене розвернуло в протилежному напрямку: я пішла геть і зробила два кола навколо дитячого парку, перш ніж дістатися свого будинку. Цікаво, що потім, потрапивши всередину, я вже не схотіла виходити знову. Усе-таки яціла купа суперечностей. Нічого дивного, що моя родина до смерті за мене боїться.
Це був наш будинок, а тепер він мій, хоча мало втіхи в тому, що у свої двадцять вісім ти маєш будинок, та не маєш Фредді. Ми обоє погодилися з пропозицією нашого фінансового консультанта поєднати нас у пару набувачів страхування життя одне одного. Сама думка про те, що щось може трапитися з одним із нас до того, як ми розплатимося за будинок, видавалася сміховинною. Які ж ми були дивовижно щасливі, які впевнені у власній безпеці. Я витягую себе із цих думок, відчуваючи, що знову готова розплакатися. Фредді уважно дивиться на мене.
Усе вже гаразд? запитує він, стискає моє обличчя долонями, гладить великим пальцем вилицю.
Я киваю, повертаю обличчя, щоб притиснутися губами до його долоні, коли він цілує мене в голову.
Добре, моя дівчинко, шепоче він, я люблю тебе.
Нехай це буде негідно, але я так хочу вчепитися в нього, благати не залишати мене знову, проте утримуюсь. Якщо це має бути остання моя згадка про нас, я хочу, щоб вона закарбувалася в моєму серці тільки найкращими хвилинами. Тож я встаю, тримаючись за лацкани його піджака, дивлюся в його прекрасні, такі знайомі сині очі.
Тикохання всього мого життя, Фредді Гантере, кажу я, чітко вимовляючи ці слова правди.
Він нахиляє голову та цілує мене.
Я люблю тебе більше за Кіру Найтлі, стиха сміється він, пригадуючи нашу гру.
Що, аж так сильно? уточнюю, округлюючи очі, бо ми зазвичай починали з низького рівня та підіймалися на вищі щаблі: у нього була Кіра, у менеРаян Рейнолдз.
Аж так сильно, каже він, обертається на порозі спальні та посилає мені повітряний цілунок.
Усередині в мене здіймається гаряча й пекуча паніка, я чіпляюся пальцями ніг у дошки підлоги, щоб зупинитися, щоб не бігти за ним. Я слухаю, як він спускається сходами, чую, як закриваються вхідні двері, підбігаю до вікна, щоб побачити, як він поквапом прямує до рогу. Надто пізно я відчиняю вікна, бюся над шпінгалетами, викрикую його імя, знаючи, що він мене не почує. Чому я дозволила йому піти? Що, як я ніколи більше не знайду його? Я чіпляюся в підвіконня, очима впявшись у його спину, і майже чекаю, що зараз він розтане, та він не тане. Просто повертає за ріг, губиться в цьому світі, йде до якогось клієнта з кавової корпорації, до дівчини на четвертій платформі, до всіх цих місць, де я не можу бути.
Наяву
Пятниця, 11 травня
Я прокидаюся. Обличчя в мене мокре, а на губах запеклося щось на смак як кров. Хапаю телефон, вдивляюся в його чорне дзеркало й бачу, що дуже сильно покусала верхню губу. Там відбитки зубів, її роздуло, ніби мені погано зробили ботокс. Не найкращий мій вигляд. Фредді посміявся б, бо я схожа на рибку-скелезубку.
Фредді. Заплющую очі, намагаючись віддихатися від гіперреалізму мого сну, чи що то було. Можу порівняти це лише із моментом, коли ви заходите в магазин електроніки та бачите найновіший телевізор, що коштує шалену купу грошей. Кольори яскравіші, звук чистішій. Так от, це був вищий пілотаж, немов дивишся фільм у кінотеатрі IMAX. Ні, навіть потужніше за сеанс в IMAX. Надто реально, щоб не бути реальністю. Фредді був живий, він приймав душ, біг, запізнюючись на роботу, знову жартував про Кіру Найтлі.
Я риюся у своєму мозку, намагаючись відкопати хоч якусь згадку про клієнтів із кавової корпорації, яка б пролунала до його смерті. Я певна, що нічого такого не було. Усе так, ніби Фредді прожив ці пятдесят сім днів за якоюсь завісою, займаючись своїми повсякденними справами, не турбуючись про світ.
Мене охоплює бажання спробувати заснути знову, піти, знайти його, повернутися в життя, де серце Фредді ще бється. Та в тому світі він пішов із домуперемагати в рекламному бізнесі своєю блискучою усмішкою та відблисками запонок. Як на людину, що минулого вечора навіть у ліжко лягати не хотіла, я зараз геть не хочу вставати та дивитися в обличчя новому дню. Мені доводиться витратити пятнадцять хвилин, щоб переконати себе: встати з ліжкаце не найгірша у світі ідея. Зрештою, я укладаю із собою угоду: якщо встану й переживу пятницю, якщо прийму душ, поїм і, можливо, навіть на якийсь час вийду з дому, тоді зможу ковтнути нову пігулку. Я рано повечеряю, повернуся в ліжко і, можливо, тільки можливо, проведу вечір із моїм коханням.