Лежу на своїй половині матраца, тіло сповнене болем скорботи, руки витягуються, щоб, як завжди, обійняти його. Потім я виштовхую пляшку з теплою водою до його половини, а коли постіль нагріто достатньо, пересуваюся та лягаю туди сама, притискаючи гарячу грілку обома руками до грудей. Занурюю мокре обличчя в його подушку та вию, мов поранений звір, чужий, нестримний звук.
А потім, потроху, цей звук вщухає. Серцевий ритм зміцнюється, руки й ноги наливаються свинцевою важкістю. Мені тепло, я немов у коконі, й уперше за пятдесят шість днів без Фредді я не почуваюся покинутою. Я не покинута, бо ковзнула в обійми сну, я майже відчуваю, як прогинається матрац під вагою коханого, як його тіло обвивається навколо мого, його рівне дихання лоскоче мені шию. Урятуй мене від цієї темної, незвіданої безодні, Фредді Гантере. Я притягую його ближче та вдихаю його запах, занурюючись у глибокий мирний сон.
Уві сні
Пятниця, 11 травня
Вам знайомі ці блаженні світанкові миті, ці літні ранки, коли сонце прокидається раніше за тебе? Уже розплющила очі, а потім знову поринаєш у сон, радіючи ще кільком годинам насолоди. Я повертаюся й знаходжу Фредді: він тут, зі мною. Відчуття полегшення таке глибоке, що я зараз здатна лише лежати непорушно й намагатися дихати в єдиному ритмі з ним. Зараз четверта, ще надто рано, щоб підійматися, тож я знову заплющую очі. Мабуть, ніколи в житті я не переживала такого абсолютного спокою. Ліжко зігріте нашими тілами, що притулилися одне до одного; золоте світло, що провіщає світанок; ледь чутна музика пташиного співу. Будь ласка, не випускайте мене із цього сну.
Наяву
Пятниця, 11 травня
Ще до того, як розтуляю очі вдруге, я вже знаю: його немає. Шоста ранку, ліжко на дотик холодніше, сонячне світло сяє гостріше, пташиний спів шкребе, мов цвяхи по шкільній дошці. Фредді був тут, я знаю, він був. Я занурююся головою в подушку, міцно заплющую очі, намагаюся віднайти темряву за повіками, заснути знову. Якби я тільки змогла заснути, я б знову його знайшла.
Паніка повільно закипає, здіймається десь унизу живота. Що дужче я намагаюся розслабитися, то дужче спалахує мій мозок, він готується до прийдешнього дня, сповненого темних думок і безнадії, з якими я не знаю, що робити. Раптом серце вібрує, вистрибує, мов заряджене якоюсь хитрою батарейкою, бо я пригадую: у мене є снодійне. Рожеві пігулки, умисно призначені, щоб вимкнути мене. Дотягуюся до пляшечки, яку Еллі поставила на тумбочку біля ліжка, хапаю її обома руками, видихаю з полегшенням, відкручую корок та ковтаю одну пігулку.
Уві сні
Пятниця, 11 травня
Доброго ранку, Лідз, Фредді перекочується в ліжку й цілує мене в чоло. Я відчуваю важкість його руки на своїх плечах. Наш будильник повідомляє: сьома ранку. Не хочу сьогодні нічого робити. Залишімося в ліжку? Я подзвоню й скажу, що ти захворіла, а ти скажеш, що я.
Більшість ранків він каже щось таке, і кілька хвилин ми вдаємо, що це справді гарна ідея.
Ти приготуєш нам сніданок у ліжко? бурмочу я. Моя рука ковзає, відчуваючи тепло коханого тіла; я занурююсь обличчям у мяке волосся на його грудях. Я так люблю в ньому цю надійність. З його зростом і широкими плечима фізична присутність завжди панівна. Дехто на роботі навіть недооцінює ділове мислення Фредді через стереотипну статуру регбіста, а він тільки й радий скористатися такою перевагою. Суперництво й конкурентна боротьба в нього в крові.
Якщо тебе влаштує сніданок десь під обід, то авжеж. Я чую смішок у його грудях, він ніжно гладить мою потилицю.
Щось таке, кажу я, заплющуючи очі, глибоко вдихаючи його запах.
Ми залишаємось так, у півсні, ще кілька розніжених хвилин, стискаючи одне одного в обіймах, знаючи, що невдовзі потрібно вставати. Але тягнемо час, бо ці миті для нас важливі, саме вони відокремлюють нас із Фредді від усього світу. Ці миті немов наріжний камінь, на якому збудоване наше кохання, плащ-невидимка, що огортає наші плечі, коли ми виходимо у світ у своїх справах. Фредді не відповідатиме на зацікавлений погляд дивовижної дівчини з платформи 4, що чекає потягу о 07:47, а я ніколи не дозволю Леонові, баристі з кавярні, куди часом заходжу на ланч, перейти межу від жартівливого дуркування до залицяння, хай навіть він приголомшливий, мов кінозірка, і пише на моєму стаканчику з кавою шалені речі.
Я плачу. Кілька секунд не можу зрозуміти чому, потім пригадую, а потім вдихаю повні легені повітря, як людина, якій вдалося випірнути на поверхню після падіння в глибоку воду.
Фредді перелякано спирається на лікоть, щоб мене роздивитися, стурбовано стискає моє плече.
Лідз, що таке? наполегливо розпитує він, готовий допомогти, угамувати будь-який біль, що мене спіткав.
Я не можу дихати, повітря пече мені груди.
Ти помер. Жахливі слова вириваються з риданнями, я вдивляюся в його кохане обличчя, шукаючи сліди автотрощі. Нічого. Жодного натяку на ту фатальну травму голови, яка забрала його життя. Очі коханого незвичайно сині, такі темні, що навіть видаються карими, якщо ти не наблизишся достатньо, щоб побачити справжній колір. Іноді, на важливі робочі зустрічі, він начіплює окуляри в чорній оправі, з простим склом, ілюзія слабкості там, де її направду немає. Зараз я вдивляюся в ці очі, проводжу рукою по світлій, мов стерня, щетині на його вилицях.
В зіницях коханого світиться полегшення, він стиха сміється.
Дурненька. Він ховає мене в обіймах. Тобі наснилося, та й усе.
О, як палко я бажаю, щоб це була правда. Я хитаю головою, а він бере мою руку та прикладає собі до серця.
Я цілий, наполягає він. Ось, послухай, серце бється, усе на місці.
Бється. Я натискаю міцніше, щоб відчути, як воно стрибає під моєю долонею, та все одно знаю, що воно не бється, що це не насправді. Такого не може бути. Тепер він накриває мою руку своєю, уже не сміється, бо бачить, у якому я розпачі. Звісно, він не розуміє. Та і як би він міг? Він не справжній, але, боже, це й не схоже на жоден зі снів, які були в мене раніше. Я прокинулась у своєму сновидінні. Можу відчути тепло його тіла. Можу відчути на шкірі пахощі його лосьйону після гоління. Можу відчути смак моїх сліз, коли він нахиляється та цілує мене, так ніжно. Не можу припинити плачу. Обіймаючи його, намагаюся дихати неглибоко, ніби коханий мій створений із туману і, якщо я дихну надто сильно, він розвіється.
Це нічне жахіття, от і все, шепоче, поплескуючи мене по спині й даючи виплакатися, бо що ж іще він може зробити?
Якби він тільки знав, що це геть протилежне. Жахіття стається, коли в день народження ти нетерпляче чекаєш появи свого хлопця й уся родина вже зібралася за столом в ресторані на центральній вулиці.
Я скучила. Я дуже-дуже скучила, схлипую. Руки й ноги в мене тремтять, не можу нічого із цим вдіяти, а мій хлопець пригортає мене, цього разу справді міцно, каже, що любить, що з ним усе гаразд, що з нами обома все гаразд.
Ми на роботу запізнимося, мяко каже він за кілька хвилин.
Я лежу нерухомо із заплющеними очима, намагаюся запамятати відчуття його рук навколо мене, щоб воно лишилося зі мною, коли прокинуся.
Залишімося тут, шепочу я, залишімося тут назавжди, Фредді.
Його рука куйовдить моє волосся, він відхиляє голову назад, щоб заглянути мені в очі.
Я б залюбки, усміхається Фредді, але ж ти знаєш, не можу. Бо головую на тій зустрічі з «Под-Ґодз» цього ранку.
Він так говорить, ніби нагадує про щось, але мені про це нічого не відомо.
З «Под-Ґодз»?
Він підіймає брови:
Оті хлопці з капсульованою кавою. Пригадуєш, я тобі розповідав? Вони всі припленталися в яскраво-зелених футболках вирви-око та бейсбольних кашкетах зі своїм логотипом.
Хіба таке забудеш? відповідаю я, хоча й гадки не маю, про що він.
Фредді випускає мене з обіймів, цілує в щоку.
Залишайся вдома цього ранку, його очі стурбовані. Ти ніколи не брала вихідний. Зроби це сьогодні, гаразд? Я принесу тобі кави або чаю.
Я з ним не сперечаюсь. Я не була на роботі вже пятдесят шість днів.
Моє життя переплелось із життям Фредді Гантера того самого літнього вечора, коли він уперше поцілував мене, вдихнувши себе в мою ДНК. До цього йшло, це точилося між нами деякий час, збиралося, мов пара в котлі локомотива: його місце в шкільній їдальні завжди поруч зі мною, так, щоб можна було вкрасти в мене морозиво; кпини-залицяння, якими ми перекидалися, мов тенісними мячиками, на очах усього класу. Він почав ходити додому тією ж дорогою, що й ми з Йоною, хоча для нього це був добрячий гак, вигадуючи зазвичай щось непереконливе: або мама попросила щось забрати, або бабцю треба провідати. Коли Йона засів удома з вітрянкою на тиждень чи два, шансів у мене не залишилося. Мене й досі лоскочуть метелики ностальгії, коли я пригадую той день: Фредді подарував мені жовтий пластмасовий квітковий перстеник (такі часто дістають із різдвяних хлопавок), а потім поцілував мене, сидячи на паркані моїх сусідів.