Звісно, я розумію. Вона шалено прагне захистити мене, а надто зараз. Лікаря, який вагався, чи варто прописувати мені снодійне, матінка довела до такого переляку, що того тіпало. Я теж не впевнена, що слід ковтати ці пігулки, бо варто лиш початиі тільки Бог знає, яким привабливим виявиться те забуття. Хоча гадки не маю, чого втягую сюди Бога. Фредді є, був та завжди міг би бути затятим атеїстом, та і я ставлюся до всього цього дещо двояко, і то в найкращому разі. Тож не очікую, що Бог якось доклався до призначення мені експериментальних пігулок для тих, хто нещодавно втратив близьку людину. Гадаю, лікар порекомендував приєднатися до курсу ще й тому, що мама вимагала максимально дієвого валіуму, а ці нові пігулки рекламують як мякий препарат комплексної дії. Якщо чесно, мені насправді байдуже, що вони таке. Так і запишіть: я найсумніша та найвтомленіша піддослідна морська свинка у світі.
Знаєте, у нас із Фредді було розкішне, просто казкове ліжко. Не повірите, але готель «Савой» розпродавав свої ліжкамайже за безцінь, щоб звільнити місце для нових, і боже милий, це ліжковоно ж просто чарівний острів епічних пропорцій. Люди спочатку очі вирячали: «Ви купуєте вживане ліжко?» «Що це ви таке втнули?»запитала мама, ошелешена, ніби ми придбали розкладачку, викинуту з місцевого притулку для безхатьків. Ясна річ, ніхто із цих скептиків ніколи не бував у «Савої». Я теж ні, але бачила по телевізору дещо про їхні ліжка ручної роботи й достеменно знала, що отримую. Ось так і сталося, що ми відхопили найкомфортніше ліжко з радіусом із сотню миль, у якому ми з Фредді знищили безліч недільних сніданків, у якому сміялися й плакали, кохалисятак солодко й щемко.
Коли мама через кілька днів після аварії сказала, що поміняла мені постіль, то й гадки не мала, як мене зірве через цю звістку. Ніби вийшовши за межі власного тіла, я відсторонено спостерігала, як дерла нігтями дверцята пралки, як ридала, поки піна вкривала простирадлавона змивала останні відбитки шкіри Фредді, останні сліди його запаху, змивала та зливала їх у каналізацію.
Мама стояла навколішки поруч зі мною, намагаючись підняти мене, гукала на допомогу сестру. Зрештою ми просто притулилися одна до одної на строкатих дошках кухонної підлоги та дивилися на ті простирадлаусі троє в сльозах, бо це ж так збіса нечесно, що Фредді більше немає.
Я після того не поверталася до ліжка. Направду я не думаю, що відтак узагалі нормально спала. Так, дрімала іноді: головою на столі, поруч із недоїденим сніданком, на канапі, скрутившись під зимовим пальтом Фредді, стоячи, притулившись лобом до холодильника, навіть так.
Нумо, Лідз, сестра мяко трусить мене за плече, я піду з тобою.
Розгублено кидаю погляд на годинник, бо, коли заплющила очі, був іще білий день, але зараз комусь може видатися й затемномабуть, тому Еллі ввімкнула лампи. Як це типово для неї бути такою розважливою. Я завжди визнавала її за кращу версію самої себе. Фізично ми схожі: зріст, статура, але вона темна, а я світлаі волосся, й очі. А ще вона добріша за мене, часто-густо занадто добра, ніж потрібно для її блага. Вона тут уже від обіду. Мама, здається, графік чергувань склала, щоб упевнитись: я не лишаюся на самоті більш як годину-дві. Мабуть, той графік висить у неї на холодильнику, між нотатками для закупів, які вона додає щотижня, та щоденником харчування для її класу зі схуднення. Любить моя мама списки складати.
Підеш куди? Я трохи випростовуюся й помічаю в руках Еллі склянку води та пляшечку із пігулками.
До ліжка, голос у неї мов криця.
Мені тут добре, бурмочу я, попри те що наша канапа не таке вже й зручне місце для сну. Ще ж навіть не час спати. Можемо подивитися Змахую рукою в бік телевізора, що стоїть у кутку, намагаюся пригадати якийсь серіальчик. Зітхаю, мене дратує, що мій виснажений мозок не здатний навіть на це. Ну знаєш, отой із пабом і лисими дядьками, там ще всі весь час кричать.
Вона всміхається, закочує очі.
А, ти про «Мешканців Іст-Енду».
Оцей самий, відповідаю та розгублено оглядаю кімнатуде ж цей пульт, щоб увімкнути телевізор?
Вони вже, певно, закінчилися. До того ж ти вже років пять, як не більше, їх не дивишся. Вона і слухати не хоче.
Я кривлю пику:
Дивилася. Там там така тітка з довгими кульчиками та ще одна, її Барбара Віндзор грає, задираю підборіддя.
Еллі хитає головою:
Обидві померли вже, відказує.
«Бідні вони, думаю я, бідні їхні родини».
Еллі вказує рукою в напрямку сходів:
Час до ліжка, Лідіє, каже вона ніжно, але твердо, більше схожа на медсестру, ніж на рідну сестру.
Гарячі сльози печуть мені очі.
Не думаю, що зможу.
Зможеш, рішуче каже вона, не опускаючи руки: Що це ти надумала? Спати на канапі решту свого життя?
І що, це так вже й погано?
Еллі нахиляється до мене, бере за руку, пляшечка з пігулками в неї на колінах.
Досить, справді, Лідз, переконує мене вона, якби тут, на твоєму місці, був Фредді, ти б хотіла, щоб він міг нормально виспатися, правда?
Я киваю із нещасним виразом. Звісно, хотіла б.
Та твій привид переслідував би його до скону, поки він спати б не пішов, каже сестра, погладжуючи мої пальці. А я намагаюся продихатися крізь клубок сліз, який постійно душить мене, відколи помер Фредді.
Дивлюся, як вона витрушує на долоню маленьку неоново-рожеву пігулку. Оце й усе, що має допомогти мені піднятися? Кілька тижнів міцного сну, і я буду мов полагоджений після шторму корабель, знову готовий до відплиття?
Еллі непохитно витримує мій погляд. Моїми щоками котяться сльози, і я усвідомлюю, наскільки розбита. Емоційно й фізично я на нулі. Гірше вже нікуди. Принаймні сподіваюся, що нікуди, бо не думаю, що виживу, якщо падатиму далі. Беру пігулку, пальці тремтять, ковтаю та запиваю її. Біля дверей спальні обертаюся до Еллі.
Я маю зробити це сама, кажу пошепки.
Вона відгортає пасмо довгого волосся в мене з очей.
Ти певна? Темні очі сестри впялися в моє обличчя. Можу залишитися з тобою, поки заснеш. Якщо хочеш.
Я хлипаю, дивлячись у підлогу, і знову плачу.
Знаю, що можеш, я взяла її за руку й міцно стиснула, але гадаю краще не можу дібрати потрібних слівчи то через таблетку, яка вже подіяла, чи то просто таких не було.
Еллі киває:
Я буду тут, унизу, якщо захочеш мене бачити, гаразд? Не піду нікуди.
Пальці мої стискають ручку дверей. Я не відчиняла їх, відколи мама поміняла білизну на ліжку, не хотіла навіть випадково глянути на чисту незайману постіль, коли йшла до ванної. Я вбила собі в голову: це місце чуже, воно недоторканне, мов сцена злочину, обмежена жовтими поліційними стрічками.
Це ж лише ліжко, шепочу, повільно відчиняючи двері. Ніякі жовті стрічки не блокують мій вхід, ніяких монстрів немає під ліжком. Але й Фредді Гантера немає. І від цього розривається серце.
Лише ліжко, каже Еллі, заспокійливо погладжуючи мою спину. Місце для відпочинку.
Але вона бреше. Ми обидві знаємо: це значно більше, ніж просто місце для відпочинку. Ця кімнатамоя з Фредді спальня, ми цей дім саме через неї купували. Простора, сповнена світла, з великими розсувними вікнами та медовими дошками підлоги, на яких ясними літніми ночами місячне сяйво малювало яскраві смуги.
Хтось, певно, Еллі, уже заходив сюди та ввімкнув лампу з мого боку ліжкачашу спокійного світла, яка так ласкаво зустрічає мене, хоча сонце ще не сіло. Сестра й постіль розстелила. Більш схоже на готель, ніж на спальню. Я зачиняю двері, й мене охоплює запах свіжої білизни. Уже немає слідів моїх парфумів, які змішувалися з лосьйоном Фредді. Немає зімятих сорочок, недбало кинутих на крісло, або черевиків, копнутих десь під шафу. Все охайне та сяє чистотою, як нова копійка. А я почуваюся у своєму новому житті так, немов прийшла до себе в гості.
Це лише ліжко, шепочу знову, сідаю на краєчок матраца. Заплющую очі, лягаю, згортаюся калачиком на своїй половині, накриваюся клаптиковою ковдрою.
На білизну для нашого ліжка з готелю «Савой» ми витратили більш ніж належало. Білі тонкоткані бавовняні простирадла, дорожчі за постіль із більшості готелів, де я коли-небудь зупинялася. Щойно тіло моє торкається ніжної тканини, я усвідомлюю, що мені вже тепло. Еллі, дорога моя сестричка, підклала мені в ліжко пляшку з гарячою водою, щоб зігріти свіжу білизну. Моє ліжко, наше ліжко, огортає мене, немов старий друг, і я відчуваю себе винною за те, що нехтувала ним.