Джозі Сільвер - Два життя Лідії Берд

Джозі СільверДва життя Лідії Берд

Від перекладачки

Прізвище нашої героїні  Берд, англійською це означає «пташка». Тому так часто вона та її рідні жартують про гніздо, милуються зображенням пташок на столах чи музичних скриньках, тішаться своїм родинним імям. Вони дуже люблять його та одне одного.

Пролог

Більшість подій, що назавжди перевертають твоє життя, трапляються зненацькабуває, вони промайнуть повз тебе непоміченими й ти лише згодом зрозумієш, що саме сталося. Ти несеш на руках своє маля, а потім усвідомлюєш, що той раз був останнім: його вже не так і легко підняти. Або одночасно з незнайомцем закочуєш очі із чогось кумедного, і він стає твоїм найкращим другом до скону. Або берешся за випадковий літній підробітокі залишаєшся на цій роботі ще на двадцять років. Такі ось справи. Тож коли о 18:47 14 березня 2018 року дзеленчить мій мобільник, я й гадки не маю, що подія, якій судилося визначити моє майбутнє, відбувається просто зараз,  навпаки, бурмочу прокльони, бо бігуді заплутались у волоссі, а я вже й так запізнююся.

 Алло?

Не можу стримати усмішки, коли перемикаю телефон на гучний звязок і чую вітання Фредді, яким той намагається перекричати вуличний гармидер.

 Я тут,  ціджу крізь зуби, якими стискаю шпильки.

 Слухай, Лідз, у Йони проблеми з машиною, то я трохи крутнуся, заберу його, як буду повертатися. Різниці ніякої, хвилин десять, не більше.

Добре, що його тут немає, не побачить, яку пику я скривила. Хто це казав, що в шлюбі завжди троє людей? Принцеса Діана? Розумію її, бо в моєму так самотроє. Ми ще не побралися, хоча от-от це зробимо. Ми з Фредді Гантером заручені, а я офіційно майже найщасливіша дівчина у світі. Чому «майже»? А погляньте, що я перед цим казала, бо є я, є Фредді, а є ще цей Йонахолера його забериДжонс.

Я все розумію. Дня не минає, щоб я не розмовляла зі своєю сестрою. Проте Еллі не стовбичить весь час поруч, не сидить на нашій канапі, не хлепче наш чай, не вимагає моєї уваги. Хоча, якщо чесно, найкращий друг Фредді не те щоб аж дуже вимогливий. Йона завжди на такому релаксі, що майже весь час проводить у горизонтальному положенні. Зрештою, я не кажу, що він мені не подобається. Але знаєте що? Подобався би набагато більше, якби мені не доводилося так часто його бачити. От сьогодні, наприклад, Фредді запросив Йону на обід, навіть не подумавши спершу запитати мене, хоча це ж мій день народження.

Я випльовую шпильки та визнаю свою поразку в боротьбі з бігуді. Роздратовано хапаю телефон.

 Боже, Фредді, ти справді мусиш? В «Альфредо» замовлено на восьму годину, вони не триматимуть столика, якщо ми запізнимося.

У мене вже є гіркий досвід: наш корпоративний обід на Різдво перетворився на справжню катастрофу, коли бусик прибув на десять хвилин пізніше. Тобто ми, у нашому вишуканому вбранні, таки попхалися до «Мак-Дональдза». Сьогодні  вечеря на честь мого дня народження. Щось мені підказує, що мама не буде в захваті, якщо замість фетучині з куркою їй доведеться жувати біг-мак.

 Охолонь, Попелюшко, ти не спізнишся на бал. Обіцяю.

У цьому весь Фредді. Він ні до чого не ставиться серйозно, навіть до таких подій, які відбуваються раз на сто років, але, якщо чесно, мав би. У його світі час еластичний, мов гума, мій коханий може розтягувати його, пристосовуючи до своїх потреб або, як у цьому випадку, до потреб Йони.

 Добре,  здаюся та зітхаю,  просто пильнуй час, заради бога.

 Зрозумів,  відказує він та одразу вмикає в машині радіо.  Кінець звязку.

Кімнату мою заповнює тиша, і я гадаю, чи помітно буде, якщо відрізати пасмо волосся разом із бігуді, на яке воно намоталося, бо ця клята штука так і висить збоку на голові.

Ось так воно й було. О 18:47 14 березня повз мене промайнула вирішальна мить мого життя.

2018

Наяву

Четвер, 10 травня

Фредді Гантер, знаний також як велике кохання мого життя, помер пятдесят шість днів тому.

Ось я кляну його за те, що він запізнюється та псує мені день народження, а мить по тому намагаюся збагнути, що в моїй вітальні роблять дві поліціянтки: одна тримає мене за руку, друга щось говорить. А я переводжу очі з її весільної обручки на свій перстеник, який одержала на заручини.

 Фредді не може померти,  торочу.  Ми наступного року одружуємося.

Мабуть, це якийсь самозахист: я не можу пригадати всього, що сталося опісля. Памятаю, як мене в поліційній машині накрив синім світлом маячок невідкладної допомоги, як сестра підтримала мене в лікарні, коли ноги підігнулися. Памятаю, як повернулася спиною до Йони Джонса, коли той зявився в кімнаті очікуванняцілісінький, лише рука забинтована та повязка на оці. Хіба це чесно? У машину сідають двоє, а виходить з неї лише один. Памятаю, що на мені була нова зелена блузка, я придбала її спеціально для того обіду. Блузку я віддала на благодійність. Ніколи не змогла б одягти її ще раз.

Від того жахливого дня я копирсалась у своїй памяті знову та знову, намагаючись пригадати кожне слово з нашої останньої розмови із Фредді, та знаходила тільки свої бурчання на ньогобо ж потрапляємо до ресторану в останній момент. А потім на думку спадає інше. Може, він поспішав, щоб мені догодити? Можливо, аварія сталася через мене? Боже, нехай би я сказала йому, що кохаю. Якби знала, що це наша остання розмова, то сказала би, звісно, сказала б. Іноді я мріяла про те, щоб він прожив ще трішечки, бодай би ми могли поговорити востаннє, та не певна, чи витримало б тоді моє серце. Може, воно й на краще, коли не знаєш, що востаннє робиш щось значуще: ось мама востаннє зустрічає мене біля воріт школи, її рука так заспокійливо тримає мою маленьку долоньку; ось тато востаннє згадує про мій день народження.

А знаєте, що останнє сказав мені Фредді, коли мчав святкувати моє двадцятивосьмиліття? «Кінець звязку». То була така звичка, він роками казав оці дурнуваті слівця, які тепер стали мало не найважливішими у моєму житті. Мабуть, у цьому був весь Фредді  піти з такою фразочкою на вустах. Він мав таку невгамовну жагу до життя, легкість, поєднану зі вбивчим прагненням до змагання, яке захоплює, але й убиває, якщо вже на те. Мені не траплялося більше людей із таким даромзавжди знати, що й коли казати. У нього є  бувхист переконувати суперників, що вони перемогли, хоча насправді він добувся того, чого прагнув. Фредді обрав собі роботу в рекламі та злетів до висот цієї карєри, мов метеор: долав сходинку за сходинкою, очима завжди виглядаючи наступну вершину. Він є  бувяскравим спалахом поміж нами, людиною, яку не забудеш, він мав стати тим, чиє імя памятали б іще довго після того, як його не стало.

А тепер він пішов, трясця йому, назавжди, його машина на космічній швидкості врізалася в дуба, і я почуваюся так, ніби хтось розрізав мене зверху донизу, а горлянку звязав вузлом. Мені весь час не вистачає повітря, воно не повнить легені, я не можу дихати, бо постійно на межі паніки.

Лікар нарешті видав мені якесь снодійне, після того як мама наверещала на нього вчора у вітальні,  місячний запас якихось нових пігулок. Він не дуже хотів їх прописувати, бо, на його думку, скорботу потрібно прожити, «пройти крізь неї свідомо, щоб мати змогу вийти». Я цю фігню не вигадуювін саме такі слова сказав просто мені в обличчя кілька тижнів тому, перед тим як залишити мене з порожніми руками та піти додому, до своїх живісіньких дружиноньки та діточок.

Жити близенько до матусі  то водночас і благословення, і прокляття. Коли вона зготує свою фірмову курячу печеню та принесе її в пательні, гарячою, просто з духовки, або коли холодним осіннім ранком чекає на мене в кінці вулиці, щоб підкинути до роботи,  ось у такі моменти розумієш: це просто божа благодать, що мама живе так близько. Інша річколи я валяюся в ліжку, в очах у мене двоїться через похмілля і мати ввалюється до моєї спальні так, ніби мені досі сімнадцять, або коли я кілька днів не прибирала, а матінка скрізь суне свого носа, наче я одна із цих жалюгідних потіпах у реаліті-шоу. Ось тоді наша територіальна близькістьсправжнє прокляття. Те саме, коли я намагаюся горювати на самоті, коли вже третя дня, а я досі не розсунула штори у вітальні, коли я так і сиджу в тій самій піжамі, у якій вона застала мене три дні тому та напередодні. Мама готує для мене чай, який я забуду випити, та бутерброди, які поховаю в надрах холодильника, щойно вона піде нагорудраїти мою ваннуабо надвірвиносити сміття.