Леоне, ти якийсь сьогодні не такий, улесливо підкочувалась котрась. Леоне, а Леоне, що з тобою? Перетрудився, бідненький?
З вами хіба не перетрудишся! плескав Леон її по сідничках.
Відстрибувала, але на таку відстань, аби він без проблем міг знову дотягнутися долонею до її задка: за тих кілька літ, відколи Леон тут працює, ті його поплескування стали чимось на зразок ритуалу, й ніхто на них не ображався; ба, більше того! дами так до них звикли, що вважали те дійство мало не головним Леоновим обовязком і навіть починали приндитись, якщо він протягом дня хоча б по одному разочку кожну з них не підшльопне. І Леон, треба визнати, не відлинював. Навіть товстозаду, аби не сказати непристойніше, Ґілларі, котра вже збиралася на пенсію, не обходив, бо й загалом не вмів і не любив ображати жінок. Через ту його сердешність, власне, й трапилась та катавасія, що так нагло вибила Леона з колії й мало не довела до чортзна-чого!..
І хто б міг подумати, що взагалі таке могло статися! Щоб у Леона, котрий узагалі ніколи ні за що не переживав, мало дах не зсунувся через сущу єрунду?!. Ще й не таке ж траплялося з ним, були такі зальоти, про які ниньки й згадувати бридко, були пригоди, після яких на душі пошкрібувало й остерігався наближатися до дзеркала, бо сором пік перехрестити погляди із самим собою (ну воістину: хіба не повіриш, що очідзеркало душі?!); в такі напади самоколупання Леон по кілька днів не голився, ощетинювався, і то було запорукою й передумовою одужання, бо тоді на нього неодмінно наїжджала шефова секретарка, дівиця тупувата, але закохана в Леона до опупіння, до того жзі стрункими ногами, осиною талією й буферами з епохи Ренесансу.
Леончику! муркала вона, підловивши його де-небудь у коридорчику. Ох, як мені подобається твоя небритість!
І, витягнувшись навшпиньки, підсовувала до його підборідка декольте та, хихочучи, терлася вилогом білястих грудей об шорстинки.
Ох, як вони звабно поштиркують!
По тому витягувала губки великою літерою «О», хапала Леона за запястя, нетерпеливо смикала руку вгору і, азартно підкотивши повіки, легенько покушувала кінчик великого пальця.
Леончику, придумай що-небудь!
Придумувала, правда, здебільшого сама: в опочивальні шефа; на своєму столі, упершись головою в селектор, аби не ковзатись; навзгинці і навколішки у вбиральні; у себе вдома, коли чоловіка відсилали у відрядження; за лаштунками в театрі, коли там проходили збори акціонерів, саме під час довгого, нудного і безбожно брехливого шефового виступу; ще десьусього й не згадаєш!..
Не скажеш, що Леон був в особливому захваті од тих здибок; від них відгонило вульгарністю, все відбувалося надто швидко і запрограмованоз того, як вона посміхалася, до чого торкалася, якою частиною тіла терлася, він вже безпомильно знав, чого вона запрагне. І хоч давно вже не спалахував до неї тим азартом, що в перші рази, та йому подобалося, неймовірно подобалося, наставляти роги шефові, тож все-таки гріх було твердити, нібито не мав Леон з тих l'amour-ів насолоди. Щоразу, отримавши в такий спосіб сатисфакцію за шефові наїзди, він утішався вчиненою помстою (бо шеф таки його недолюблював і частенько розпікав з приводу і без), душа його звеселялася і в ній на якийсь час вже не знаходилося місця для сумнівів та гризот. Може, так воно було б і тепер, але секретарка повіялася на курорт (ясна річ, із шефом!!!), і Леонові раптом відкрилося, що іншого ефективного способу побороти меланхолію, окрім як насолити шефові, він не відає З цим було важко змиритися, і він нібито й не збирався миритися, але що з того? Гра не варта свічок, якщо свічки погасли!.. А Леон хоч і був натурою сильною, та все ж не настільки, аби протистояти власним слабкостям, тим паче, що не мав до того аніякої спонуки, щиро вважаючи, що насильство над собою ні до чого доброго не приведе: у кожного своя доля і свій шлях широкий
Леонів широкий шлях починався підобідньої пори з вузенького проходика між облупленими одноповерховими будиночками позад конторичерез захаращений усяким мислимим і немислимим непотребом дворик, повз скопище безхатченків і пяничок, котрі облюбували цей пятачок під самісісіньким носом мерії і полісменів, невдалік від найдешевшого винного погрібка з претензійним найменням «Titanik», де за кілька мідяків можна було розговітися на порцію смердючої текіли; з дворика цього навіть за найвітрянішої погоди не видимались характерні для відхожих місць запахи і будь-який випадковий зальотник чимдуж тікав звідси геть, затиснувши пальцями ніздрі; Леон же вважав цей пятачок такою ж візиткою міста, що й помпезний Музей астронавтики чи пішохідний міст через Віретет, перетинав його без поспіху, ніздрі пальцями не затуляв і до «дворян» ставився без презирства. Чому так, і сам не знав; чесно кажучи, і не замислювався над тим. Може, просто йому було все одно, бо й жалощів ніяких до тих нещасних також не відчував ніколибули вони йому байдужі так само, як і музеї, і мости, і сотні інших речей, з якими давно вже зжився, звикся і змирився. Та й був Леон трошки лінькуватим, і саме лінь, вочевидь, прокладала йому маршрут через цей дворик, бо інакше, щоб дістатися «Акваріуму», у якому зазвичай підобідував, довелося б тіпати в обхід зайвих півкілометра.
Публіка в «Акваріум» вчащала різна. Із самого рання, тільки-но годинник на мерії бемкав сьому, сповзалися з усіх щілин, немов таргани, синьошноблики, бо о цій порі ще ніде в доокружжі не наливали, та й ціни були тут майже божеські: пляшка пиваодин кучмеро, а склянка віскій того менше, якихось шістдесят пять пуствиків. Трохи згодом, десь під девяту, підтягувалась богема, здебільшогоу футболках навипуск та халамидних штанях; у масі своїй була богема безгрішноюне у розумінні праведного способу існування (в тому гріх її було запідозрити), а з огляду на протяги в кишенях. Стрельнути цигарку чи зачепитися хвостом за чашечку дармової кави товариство це вважало ледве не справою честі. В обід набігала татарвою дрібна чиновницька ордаперехилити наскоро по пятдесят грамів бренді та обмінятися з колегами новинами й плітками; клерки, як правило, розкладали пасянси вірогідних звільнень і призначень, а клеркині утаємничували одна одну в більш приземлене: хто-коли-кого і де-що-почім, причому з таким азартом, ніби на службі убивали час не на те саме!.. По обіді на якусь годинку наставало відносне затишшя, а ближче під вечір заходила на друге коло богема, розріджена студентством, невдовзі (і вже надовго!) завертало розслабитися після виснажливих восьми годин байдикування чиновництво, услід за ними окуповували кілька столиків дрібні вуличні і базарні торговці. Забредав на вогник ще всякий інший людодні заходили, інші виходили, ні на мить не даючи спокою нещасним дверям; рейвах і вовтузня в усьому нагадували який-небудь привокзальний буфет, не вистачало лишень оголошень про прибуття-відправлення поїздів. Та, попри все, у всьому тому були свій шик і безперечні переваги; надто для натур, подібних Леонові. Він не брався судити, що саме заваблює сюди весь цей забріднайфайніша у місті кава, дешеве спиртне, бажання розвіяти нудьгу чи ще там щось; йому до того не було ніякого діла, чужі спонуки і резони не цікавили Леона. Його ж самого зманювали в «Акваріум» рибкине ті, з викладеної на стіні мозаїки, а ті, що легко ловились на гачок притишено-манірного:
Рибонько!..
Їх тут завжди водилось достобіса. Далебі, їх можна було називати і зайчиками, і зіроньками, навіть кізками чи антилопкамивсе одно, аби лиш їхнім вушкам вчувалися ті ж таки заманливі, обіцяючі й бентежні інтонації
Діставшись кавярні, Леон уповільнював ходу; нібито задля того, щоб докурити цигарку (яку чомусь неодмінно припалював за десяток кроків від «Акваріуму»), насправді жаби, неквапом дефілюючи вздовж вікон (всього їх було пять), профільтрувати очима натовп усередині приміщення, із цілком практичним наміром заздалегідь застрахуватися од небажаних зустрічей, це раз, а заодно висмикнути чіпким натренованим поглядом претенденток на жваве й недаремнена предмет відомих перспективспілкування.
Під кавярнею Леон неминуче наштовхувався на Іґна Атьєваприземкуватого товстуна, котрий мав звичку о цій порі «торгувати» тут побрехеньками. Були вони знайомі літ із двадцять, все й про все у них уже було перебалакано, тож спілкування їхнє тепер обмежувалося тим, що Іґн Атьєв розповідав двійко (чомусь саме стільки, не більше й не менше!) анекдотів, які Леон одразу ж забував. Забував не тому, що були вони не надто удатливими (у цій царині Іґн Атьєв був визнаним спецом), а тому, що над помислами Леоновими владарювали інтереси значно кардинальніші: пекло пірнути в пекло згубних випадковостей і випадкових згуб