Я закрила парасольку, струшуючи воду на хідник. З ресторану вийшов добродій у костюмі й швидко відскочив від крапель убік.
Ой, даруйте, пане!
Не турбуйтеся, панно, сказав чоловік, кивнув і торкнувся капелюха.
З ресторану дихнуло запахом смаженої картоплі та мяса з приправою. Вийшло сонце, позолотивши бетон і зігрівши мені потилицю. Чудововечірній концерт у парку не скасують. Мама хотіла зібрати кошик, щоб ми разом повечеряли на траві під місяцем.
Крутячи парасольку, щоб застібнути, я аж підскочила: на мене з калюжі під ногами дивилось обличчя. Я розсміялася: це ж я! й усміхнулася до свого відображення. Краї калюжі виблискували на сонці, і навколо мого обличчя виходила гарна рамка. Раптом позаду мого відображення щось змінилося: наче якась тінь зявилася. Я озирнулася. Із хмар вигиналася дугою пастельна веселка.
Потяг сповільнював хід.
Швиденько, Ліно. Відра в тебе? спитала мама.
Так, я підійшла до дверей. Коли потяг зупинився, я стала чекати на звук: чоботи й брязкіт. Двері прочинилися.
Одна людина! Два відра. Трупи є? крикнув енкаведист.
Я кивнула, готуючись вийти.
Охоронець відступив, і я стрибнула з вагона. Послизнулася на затерплих ногах і впала в грязюку.
Ліно, як ти? почувся мамин голос.
Давай! гаркнув охоронець, за чим видав довгу російську лайку і плюнув на мене.
Я встала й подивилася вздовж ешелону. Небо було сіре. Дощ не стихав. Почула крикі побачила, як у багнюку викинули бездиханне дитяче тіло. Жінка хотіла стрибнути за тілом дитини. Її вдарили прикладом в обличчя. Викинули ще одне тіло. Смерть почала збирати свій урожай.
Не стій, Ліно, сказав із вагона сивий. Швиденько там з відрами.
У мене було таке відчуття, ніби я марю в лихоманці. У голові паморочилося, ноги не слухались. Я кивнула й подивилася вгору, у вагон. На мене дивилося одне поверх одного кілька облич.
Брудні обличчя. Андрюс курив і дивився в інший бік. Синці в нього ще не минулися.
З-під вагона текла сеча. Дитина Они кричала. Я бачила мокре зелене поле. «Іди сюди, казало воно. Біжи!»
Може, і треба, подумала я. «Ну ж бо, Ліно!»
Що з нею? почулось у вагоні.
«Біжи, Ліно!»
Відра вислизнули з моїх рук. Я побачила, як з ними пошкандибав Андрюс. Я просто стояла і дивилася на поле.
Ліночко, повертайся, просила мама.
Я заплющила очі. Дощ хлюпав на моїй шкірі, волоссі. Я бачила татове лице, яке визирає з освітленої сірником діри в підлозі вагона. «Я зрозумію, що це ти так само як ти впізнаєш руку Мунка».
Давай!
Наді мною нависло обличчя енкаведиста. Він дихав перегаром. Він схопив мене під руки і вкинув у вагон.
Повернувся Андрюс із відром води й відром сірої баланди.
Сподіваюся, ти добре скупалася, сказав він.
Що ти там бачила, дівчинко? допитувався лисий.
Я я бачила, як енкаведисти викидали з потяга мертві тіла в багнюку. Двох дітей
Люди тихо охнули.
Двері вагона захряснулися.
А скільки було тим дітям? тихо спитав Йонас.
Не знаю. Вони далеко були.
Мама в темряві розчісувала моє мокре волосся.
Мені хотілося бігти, прошепотіла я їй.
Можу тебе зрозуміти, відказала мама.
Можеш?
Ліно, ну як же не зрозуміти бажання втекти звідси? Але, як твій тато сказав, нам треба триматися разом. Це дуже важливо.
Але ну як же вони просто вирішили, що ми худоба якась? Вони ж нас навіть не знають, сказала я.
Ми знаємо, хто ми, сказала мама. Вони неправі. І ніколи не давай їм переконати нас у чомусь іншому. Ти зрозуміла?
Я кивнула. Але також і розуміла, що деяких людей уже переконали. Я бачила, як вони з безнадійними обличчями затуляються руками перед охоронцями. Мені хотілося всіх їх намалювати.
Коли я поглянула на вагон знадвору, всі здалися мені хворими, зізналася я мамі.
Але ми не хворі,сказала мама. Ми не хворі. Скоро ми знову будемо вдома. Коли решта світу дізнається, що коїть Радянський Союз, цьому покладуть край.
Що, правда?
18
Ми не були хворі, а от інші людитак. Щодня на зупинці ми визирали з вагона й лічили викинуті тіла. Щоразу їх ставало дедалі більше. Я помітила, що Йонас відстежує кількість дітей, ставить позначки камінцем на дошці підлоги. Я дивилася на ці позначки й уявляла над кожною намальоване личко: волосся, очі, ніс, рот
Люди прикидали, що ми рухаємося на південь. Той, кого ставили на чатах біля діри, вигукував, що написано на знаках і табличках, коли ми їх проїжджали. Від тремтіння вагона в мене затерпли ноги. Від смороду голова обважніла, а все тіло страшенно свербіло. Воші кусали понад лінією волосся, за вухами, під пахвами.
Ми проїхали Вільнюс, Мінськ, Оршу, Смоленськ. Міста я записувала чорнилом на носовичку. Щоразу, коли відчинялися двері й зявлялося світло, я додавала деталей і знаків, які тато розпізнає: наші дні народження, був там і vilkasвовк. Малювала я лише посередині, а довкола зобразила багато рук, які торкаються пальцями. Під тими руками я написала «передайте далі» і намалювала литовську монетку. Коли носовичок скласти, напису не було видно.
Малюєш? прошепотів сивий чоловік, який накручував годинник.
Я підскочила.
Я не хотів тебе налякати, сказав він. Я не скажу нікому.
Я б хотіла передати це батькові,сказала я тихо. Щоб він міг нас знайти. Гадаю, я б могла б передати цей носовичок так, щоб він урешті дійшов до нього.
Розумно, сказав чоловік.
Він у цій дорозі ставиться до мене добре. Чи можна йому довіряти?
Мені треба дати це комусь, хто міг би зрозуміти, що це важливо, і передав далі.
Я б міг тобі допомогти, сказав він.
Ми їхали вісім днів, а тоді потяг смикнувся і став сповільнювати рух.
Біля діри-віконечка чергував Йонас.
Там ще один потяг. Їде в протилежний бік. Зупинився.
Наш вагон ледве тягся, дедалі втрачаючи швидкість.
Їдемо повз нього. Там чоловіки. Вікна у вагонах відчинені,сказав Йонас.
Чоловіки? перепитала мама. Вона швидко пробралася до вікна, помінялася з Йонасом місцями і щось крикнула по-російськи. Там відповіли. Її голос став енергійнішим, вона заговорила швидко, набираючи в груди повітря між запитаннями.
Бога ради, жіночко! сказав лисий. Чи не могли б ви припинити бесіду й сказати, що діється? Хто це такі?
Солдати, сказала збуджено мама. Вони їдуть на фронт. Між Німеччиною і СРСР війна. Німці входять у Литву! крикнула вона. Чуєте? Німці в Литві!
Люди у вагоні збадьорилися. Андрюс із Йонасом весело зарепетували. Панна Ґрибайте заспівала «Поверніть мене на Батьківщину!» Люди стали обійматися й кричати «ура».
Тільки Она мовчала. Її дитина померла.
19
Потяг із російськими солдатами поїхав далі. Двері відчинилися, Йонас вискочив із відрами. Я подивилася на Ону. Вона все прикладала мертву дитину ротиком до груді.
Ні,цідила вона крізь зуби, гойдаючись із боку в бік. Ні. Ні.
Підійшла мама.
О Боже! Мені так шкода!
НІ! закричала Она, притуляючи до себе немовля.
Мої пересохлі очі наповнилися гарячими слізьми.
Ну чого плакати? нарікав лисий. Ви ж знали, що так буде. Що тут дитині їстивошей чи що? Ви всінедоумки. Так воно й краще. Коли я помру, то, сподіваюсь, у вас стане розуму мене зʼїсти, якщо вам так жити кортить.
Він і далі щось бурчав, бурмотів, сердився. Слів було не розібрати. Я чула тільки сам голос, який бився в мої вуха. Кров пульсувала в грудях, підіймалася шиєю до голови
БУДЬ ТИ ПРОКЛЯТИЙ! крикнув Андрюс і, хитаючись, рушив на лисого. Якщо ти, діду, зараз не стулиш пельку, я тобі язик вирву. Так і зроблю. Тобі оці радянські добренькими здадуться.
Ніхто нічого не сказав, ніхто не спробував зупинити Андрюса. Навіть мама. Мені стало легше, немов я сама вимовила ті слова.
Ти ні про кого, крім себе, не думаєш! не вгавав Андрюс. Коли німці випхають Совєти з Литви, ми тебе на коліях залишимо, щоб ніколи більше не бачити!
Хлопче, ти не розумієш. Німці не розвяжуть нашу проблему. Вони створять нову, сказав лисий. Оті чортові списки пробурмотів він.