Я озирнулася, що роблять вартові. Щойно поворухнулася, вони розвернулись і пішли до мене. Я у відчаї роззиралася, куди сховатися. Схопилася за дно вагона, вперлася в щось ногами, повисла під вагоном. Тупіт чобіт наближався, наближався, ось уже біля колеса. Я заплющила очі. Вони говорили російською. Чиркнув сірник, освітив чобіт вартового. Вони тихо перемовлялися. Руки в мене затремтіли, я судомно трималася. Ну швидше. Руки пітніли. Триматися міцно було важко. Ідіть. Мої мʼязи горіли. Вартові все балакали. Ну будь ласка. Я закусила губу. Проходьте! Десь гавкнув пес. Вартові пішли в той бік.
Мама й сивий затягли мене назад. Я вдарилась об відчинені двері, судомно віддихуючись. Дівчинка з лялькою приклала пальчик до губ і кивнула.
Я подивилася на Андрюса. Кров запеклася коло його зубів і в кутиках губ. Щелепа напухла. Я ненавиділа їхі Радянський Союз, і НКВД. Я посіяла в серці зерно ненависті. Я поклялася, що воно виросте в могутнє дерево і коріння його задушить їх усіх.
Як вони могли таке зробити? спитала я вголос і роззирнулася вагоном. Усі мовчали. Як ми можемо захищати себе, коли всі настрашені й бояться промовити слово?
Говорити маю я. Я все запишу, замалюю. Я допоможу татові знайти нас.
Андрюс заворушив ногами. Я поглянула на нього.
Дякую, прошепотів він.
15
Я здригнулась і прокинулася поряд із Йонасом і Андрюсом. Двері вагона були замкнені. Люди почали панікувати.
Із двигунів зі свистом вилітала пара.
Будь ласка, не рухайтеся без крайньої потреби, звеліла панна Ґрибайте. Треба, щоб завжди був доступ до туалету.
Пані бібліотекарко, ви нам казку розкажете? стала просити дівчинка з лялькою.
Мамо, запхинькав хтось малий, мені страшно. Увімкни світло!
Ні в кого ліхтаря немає? спитав хтось.
Ага, а в мене в кишені ще й обід із чотирьох страв, буркнув лисий.
Пане Сталасе, сказала мама, будь ласка, не треба: ми всі стараємося як можемо.
Дівчинко, розпорядився він, визирни в оту дірку і розкажи, що там видно.
Я пішла в передню частину вагона й підтяглася.
Сонце встає,сказала я.
Поезії не треба, буркнув лисий. Що там діється?
Паровоз знову свиснув, потім клацнув.
Енкаведисти йдуть із гвинтівками понад поїздом, сказала я. Ще якісь люди в темних костюмах дивляться на вагони.
Ми відчули, як потяг смикнувся й рушив.
Усюди на платформі лежать речі,сказала я. І багато їжі.
Люди застогнали. Станція була така моторошна, порожня, застигла, всіяна залишками того хаосу, який не так давно панував там. Тут і там валялося непарне взуття, виднів костур, відкрита дамська сумочка, осиротілий плюшевий ведмедик.
Виїжджаємо зі станції,розповіла я. Я витягла шию і подивилася вперед. Там люди, повела я далі.І священик. Він молиться. Чоловік тримає велике розпяття.
Священик підвів погляд, махнув кадилом і перехрестив наш потяг, який котив повз нього.
Він прийшов провести нас в останню путь.
16
Поки ми їхали, я розповідала про все, що видно з вікон. Про Неман, великі храми, будівлі, вулиці, навіть дерева. Люди схлипували. Литва ніколи не видавалася такою прекрасною. Квіти буяли неймовірними кольорами на тлі червневого пейзажу. А ми їхали крізь нього, і на вагоні нашому було написано: «Злодії та повії».
Минуло дві години, і потяг став сповільнюватися.
Ми підходимо до станції,сказала я.
Що там написано на знаку? спитав лисий.
Я почекала, доки потяг наблизиться.
«Вільнюс». Ми у Вільнюсі,тихо промовила я.
Вільнюс. Столиця. Ми вчили в школі історію. Шістсот років тому великому князеві Гедиміну наснився сон. Він побачив залізного вовка, який стояв на високому пагорбі. Він спитав у жерця про цей сон, і той сказав князеві, що залізний вовкзнак великого, прекрасного й могутнього міста.
Ліно, чи можна з вами поговорити?
Останні з моїх однокласників уже виходили. Я підійшла до столу вчительки.
Ліно, промовила вона, склавши руки на столі,як видається, ви більше любите спілкуватися, ніж учитись.
Вона відкрила теку, що лежала перед нею. Шлунок у мене підкотився до горла. У теці лежали записки, які я писала однокласницям, із картинками. Зверху лежав малюнок із грецьким ню і портрет нашого красеня історика.
Оце я знайшла серед сміття. Я поговорила з вашими батьками.
Руки в мене затрусилися.
Я перемальовувала фігуру з бібліотечної книжки
Вона підняла руку, зупиняючи мене.
Ви не лише любите спілкуватисяви, до того ж, обдаровані художньо. Ваші портрети вона трохи помовчала, крутячи в руках малюнок. захоплюють. У них помітна не по ваших роках глибока емоція.
Дякую, видихнула я.
Гадаю, ваш талант нам далі розвивати не до снаги. Однак у Вільнюсі є літня програма
У Вільнюсі?! Вільнюс від Каунаса в кількох годинах їзди.
Так, у Вільнюсі. Наступного року, коли вам мине шістнадцять, ви зможете спробувати свої сили, щоб вас туди взяли. Якщо приймуть, то будете там навчатися з найбільш обдарованими художниками Північної Європи. Вас би таке зацікавило?
Я щосили постаралася проковтнути хвилювання, щоб спромогтися на слово:
Так, пані Пранене, мені було б цікаво.
То я хотіла б вас рекомендувати. Ви заповните зголошення і надасте зразки вашого малювання, сказала вчителька, передаючи мені теку з записками й малюнками. І ми якнайшвидше відправимо їх у Вільнюс.
Дякую вам, пані Пранене! сказала я.
Учителька всміхнулася й відкинулася на спинку стільця.
Мені й самій приємно, Ліно. Маєте талант. У вас попереду великі успіхи.
Хтось виявив розхитану дошку за речами в задній стінці. Йонас підповз туди й відхилив ту дошку.
Що видно?
Там якийсь чоловік за деревами, сказав Йонас.
Партизани! сказав лисий. Вони намагаються нам допомогти. Приверни його увагу.
Йонас висунув з-за дошки руку й спробував помахати партизанові.
Він іде сюди, сказав Йонас. Тихо!
Вони відчіпляють вагони з людьми, сказав чоловічий голос. Ділять ешелон на два.
Він побіг назад до лісу.
На віддалі пролунали постріли.
Куди везуть чоловіків? спитала я.
Може, до Сибіру, сказала пані Рімене. А наскудись іще.
Мені більше подобалося думати про Сибір, коли вже тата везуть туди.
Брязкав і рипів метал. Потяг розділяли. А потім почувся інший звук.
Слухайте, сказала я. Чоловіки!
Звук гучнішав, гучнішав. Вони співалина весь голос. Андрюс приєднався, і мій братик, і сивий чоловік. І, врешті, лисий такожусі співали наш гімн: «Литво, вітчизно наша, ти земля героїв»
Я заплакала.
17
Голоси мужчин із тих, інших вагонів звучали гордо й упевнено. Батьки, брати, сини, чоловіки. Куди вони їдуть? А ми кудижінки, діти, старі, скалічені?
Я витирали сльози носовичком і дозволила іншим теж ним скористатися. Коли мені його повернули, я замислено подивилася на нього. На відміну від паперу, носовичок без шкоди переходить з рук у руки. На ньому я малюватиму для тата.
Поки я обмірковувала свій план, жінки у вагоні весь час клопоталися немовлям, яке, здається, не годувалося. Пані Рімене вмовляла Ону не здаватись і пробувати знову й знову:
Давай, давай, люба!
Що там таке? спитала мама в темряву вагона.
Она, сказала пані Рімене. У неї протоки забиті, і вона занадто зневоднена. Дитина не може ссати.
Попри всі намагання пані Рімене, здається, нічого не допомагало.
Ми їхали день за днем, зупиняючись невідомо де. Енкаведисти намагалися зробити так, щоб нас ніхто не побачив, а поспішати їм не було куди. Ми з нетерпінням чекали тих денних зупинок. Лише тоді відчинялися двері, і ми мали світло й свіже повітря.
Одна людина! Два відра. Трупи є? питали охоронці.
Ми домовилися виходити по відра по черзі, щоб кожен міг отримати змогу вийти з вагона. Сьогодні була моя черга. Я мріяла про те, що побачу блакитне небо і відчую сонце на обличчі. Але перед тим пішов дощ. Ми всі зібралися й стали підставляти кухлі та всілякі посудини, щоб набрати дощової води.