Тебе ніхто слухати не хоче, ясно!
Оно, люба, сказала мама. Дайте, будь ласка, дитину.
Не віддавайте її їм, благала Она. Будь ласка.
Ми не віддамо її охоронцям. Я обіцяю, сказала мама. Вона востаннє оглянула маленьку, перевірила її серце й дихання. Ми її загорнемо в щось красиве.
Она схлипнула. Я пішла до відчинених дверей віддихатися.
Повернувся Йонас із відрами.
Чому ти плачеш? спитав він, залазячи у вагон.
Я похитала головою.
Ну що сталося? не відступався Йонас.
Маленька померла, сказав Андрюс.
Наша маленька? тихо перепитав він.
Андрюс кивнув.
Йонас поставив відра. Він подивився на маму, в руках якої була сповита дитина, потім на мене. Присів, дістав із кишені камінець і поставив на підлозі ще одну позначку. На хвилю завмер, а потім почав бити каменем по тих позначках, дедалі сильніше й сильніше. Він так бив, що я злякалася, що брат може зламати руку. Я зробила рух у його бік. Андрюс зупинив мене.
Нехай, сказав він.
Я невпевнено подивилася на нього.
Краще хай звикне, сказав він.
До чого звикнедо нестримного гніву? Чи до такої глибокої печалі, немов з тебе вирвали серцевину й згодували тобі ж із брудного відра?!
Я подивилася на Андрюса, його обличчя ще залишалося опухлим. Він помітив мій погляд.
А ти звик? спитала я.
Мʼяз на його щелепі смикнувся. Він витяг із кишені недопалок цигарки й закурив.
Так, сказав він, випускаючи дим. Я звик.
Люди обговорювали війну, казали, як німці нас порятують. Уперше лисий мовчав. Я гадала, чи не сказав він про Гітлера правду. Чи не вийде, що ми зміняємо серп і молот на щось іще гірше? Здається, ніхто так не вважав. Тато міг би сказати напевне. Він завжди знає про всяку всячину, тільки от зі мною ніколи про це не говорив. А з мамоютак. Іноді вночі я чула з їхньої кімнати шепіт і бурмотіння. Я знала: це означає, що вони розмовляють про Совєти.
Я подумала про тата. Чи знав він про війну? Чи знає, що в нас усіх воші? Що ми збилися докупи, і серед насмертве немовля? Чи знає, як я за ним сумую? Я стиснула в кишені носовичок, уявляючи собі татову усмішку.
Ну не рухайся! нарікала я.
А в мене спина засвербіла, лукаво всміхнувся тато.
Ні, ти просто хочеш, щоб мені було складніше! дражнилася я, намагаючись уловити його ясні блакитні очі.
А я тебе перевіряю. Справжні художники повинні бути здатні вловити мить, відказав тато.
Але якщо ти не будеш сидіти спокійно, в тебе очі вийдуть косо! мовила я, наводячи олівцем тінь по краю обличчя.
А вони й так косі,сказав тато й звів очі до перенісся. Я засміялася.
Що чути від Йоани? спитав тато.
Останнім часомщось нічого. Я їй надіслала малюнок того будиночку в Ніді, який їй минулого літа сподобався. Вона мені навіть не відписала. Мама каже, що вона картинку отримала, просто з навчанням клопоту має багато.
Так і є,сказав тато. Вона ж, ти знаєш, хоче стати лікаркою.
Я знала. Йоана часто говорила про медицину й про те, що хоче вивчитися на педіатра. Вона постійно переривала мені малювання розповідями про мої сухожилля чи суглоби. А якщо я, до того ж, іще й чхала, Йоана одразу зачитувала мені список інфекцій, які мене до вечора заженуть у могилу. Минулого літа, коли ми були на канікулах у Ніді, вона познайомилася з хлопцем. Я щовечора чекала її розповідей про подробиці побачень. Йоані було вже сімнадцять, вона була мудра й досвідчена, а також мала книжку з анатомії, яка мене просто зачаровувала.
Ну ось, сказала я, завершуючи малюнок. Що скажеш?
А це що? тато показав на папері.
Мій підпис.
Підпис? Та це якісь карлючки. Ніхто ж тут твоє імʼя не розпізнає.
Я знизала плечима.
А ти розпізнаєш! сказала я.
20
Ми рухалися далі і проїхали Урал. Панна Ґрибайте пояснила, що Уральські горице межа Європи й Азії. Ми вїхали в Азію, іншу частину світу. Люди казали, що ми прямуємо до Південного Сибіруможе, навіть до Китаю чи Монголії.
Три дні ми намагалися тихцем винести з вагона Онину дитину, але щоразу біля дверей перебував охоронець. У вагоні стояв нестерпний запах розкладання. Мене нудило.
Она врешті погодилася скинути мертву дитину в туалетну діру. Вона стояла над отвором на колінах, плакала і притискала до себе згорток.
Ну заради Бога! стогнав лисий. Та приберіть її вже. Дихати нема чим.
Тихо! прикрикнула на нього мама.
Не можу, схлипувала Она. Її розчавить на рейках
Мама пішла до Они. Не встигла вона наблизитись, як панна Ґрибайте вихопила в Они сповиток і вкинула в діру. Я ахнула. Пані Рімене скрикнула.
Ну от і все, сказала панна Ґрибайте. Таке завжди легше зробити сторонній людині.
Вона витерла руки об сукню й поправила волосся, зібране в ґульку. Она обійняла маму й заплакала.
Йонас привязався до Андрюса, майже не відходив від нього. Він весь час ніби сердився і був зовсім не такий милий, як удома. Андрюс навчив його кількох російських жаргонних слів, які я чула від енкаведистів. Мене це лютило. Я розуміла, що колись трохи вивчу російську, але ця думка мені була ненависна.
Якось пізно ввечері я побачила, як обличчя Йонаса освітлює вогник цигарки. Коли я поскаржилася мамі, що він палить, та сказала дати йому спокій.
Ліно, я щовечора дякую Богові, що в нього є Андрюс, і ти теж дякуй, сказала вона.
Мій шлунок сам себе перетравлював. Голодні болі поверталися з безжальною регулярністю. Хоча мама й намагалася зробити так, щоб ми мали чіткий режим, я інколи дрімала вдень. Якось мої повіки вже стулялися, коли я почула крик у вагоні. Кричала жінка:
Як ви могли? Чи ви здуріли?!
Я сіла й стала роззиратися: що ж діється? Над Йонасом і Андрюсом стояла панна Ґрибайте. Я постаралася пройти до них.
Це ж Діккенс! Як ви посміли! Ви перетворюєтеся на таку худобу, за яку вони нас мають!
Що сталося? спитала я.
Твій брат і Андрюс курять цигарки! закричала вона.
Мама знає,сказала я.
З книжок! вона сунула мені в обличчя обкладинку.
У нас цигарки закінчилися, негучно сказав Йонас, але в Андрюса був тютюн
Панно Ґрибайте, сказала мама. Я дам цьому раду.
Оці радянські заарештували нас за те, що ми розумні, освічені люди. А курити сторінки книжокце От що скажете? спитала панна Ґрибайте. Де ви взяли цю книжку?
Діккенс. У мене у валізі були «Записки Піквікського клубу». Мені їх бабуся подарувала на Різдво, коли ще була жива.
Йонасе! Ти взяв мою книжку. Як ти міг?!
Ліно почала мама.
Я взяв твою книжку, сказав Андрюс. Я винен.
Так, ти винен! сказала панна Ґрибайте. Розбещуєш цього хлопчика. Як не соромно!
Пані Арвідене спала на іншому кінці вагона і не мала й гадки про те, що сталося.
Тиідіот! крикнула я Андрюсові.
Я тобі нову книжку знайду, сказав він.
Не знайдеш! Це був подарунок! сказала я. Йонасе, мені цю книжку бабуся подарувала.
Вибач, сказав Йонас, опустивши очі.Мені шкода.
Атож! крикнула я.
Ліно, це я придумав, сказав Андрюс. Він не винен.
Я тільки відмахнулася. Ну чого хлопці завжди такі дурні?
21
Тижні. Я вже згубила лік часу в дорозі. Перестала дивитися, як із вагонів викидають трупи. Щоразу, коли потяг рушав, за ним лишалися на землі тіла. Що подумають люди, якщо їх побачать? Чи поховають їх, чи справді вважатимуть, що вонизлодії та повії?
Відчуття в мене було таке, наче гойдаюся на маятнику. Щойно мене заносило в найглибшу безнадію, маятник хитало до якихось маленьких радощів.
Одного разу, наприклад, ми зупинились одразу за Омськом. Там стояла маленька будочка. Мама підкупила охоронця, щоб її випустив. Прибігла з повним подолом чогось важкого. У вагоні опустилася на коліна й розстелила спідницю. Цукерки, іриски, льодяник, чорна лакриця, цілі гори жуйок та інших ласощів райдугою лягли перед нами, скочуючись на підлогу. Яскраві кольорирожевий, жовтий, зелений, червонийі для всіх! Діти верещали й стрибали від радості. Я вкинула в рот жуйку. У моєму роті вибухнув цитрусовий смак. Я розсміялась, а Йонас сміявся зі мною. А для дорослих знайшлися цигарки, сірники й чорний шоколад.