Де Андрюс? із-за маминих плечей визирала пані Арвідене.
Він із нами ходив, пояснила я.
Але де ж він? питала його мати.
Він хотів знайти свого тата, сказала я.
Його тата? вона важко зітхнула. Ну чого він мені не вірить? Я ж казала йому, що його батько вона відвернулась і розплакалась.
Я розуміла, що ми зробили страшну помилку. Ми не повинні були залишати Андрюса самого.
Ми його знайшли, мамо! Ми знайшли тата! сказав Йонас.
Навколо нас зібралося багато людей. Вони хотіли знати, скільки в тому ешелоні чоловіків і чи не бачили ми їхніх близьких.
Він сказав, що ми їдемо до Сибіру, розповів Йонас. І дав нам шинки. Ми троє поїли, але залишили й тобі. Ліно, дай мамі шинку.
Я дістала з кишені мамину частку.
Вона побачила в мене на пальці обручку.
Це на випадок, якщо будуть потрібні гроші,сказала я. Тато сказав, що можеш її продати.
І сказав, щоб ти згадала про дуб, сказав Йонас.
Мама зняла з мого пальця обручку і приклала до губ. І заплакала.
Не плач, матусю! сказав Йонас.
Дівчинко! закричав лисий. А що ти ще поїсти принесла?
Ліно, дай цей шматок панові Сталасу, сказала мама. Він голодний.
Пан Сталас. У лисого є прізвище. Я пішла до нього. Його охлялі руки були всі в зелено-фіолетових синцях. Я простягла йому шинку.
Це ж для твоєї мами, сказав він. Що ще в тебе є?
Оце і все, що він мені дав.
Скільки вагонів у тому потязі?
Не знаю, сказала я. Може, двадцять.
Він сказав, що ми їдемо до Сибіру?
Так.
Мабуть, твій батько має рацію, сказав він.
Мама вже плакала не так сильно. Я знову простягла їй шинку.
Це для твоєї мами, сказав лисий чоловік. Простеж, щоб вона зїла. Я все одно шинки не люблю. А зараз дай мені спокій.
Він не хотів із нами йти, пояснював мій брат пані Арвідене. Вони з Ліною почали сперечатись, і він сказав, що піде перевірити ще кілька вагонів.
Ми не сперечалися, втрутилася я.
Якщо вони його знайдуть надворі й дізнаються, що вінсин офіцера пані Арвідене затулила обличчя руками.
Сивий чоловік похитав головою і став накручувати свій годинник. Я почувалася винною. Ну чому я не залишилася, не наполягла, щоб Андрюс повертався з нами? Я визирнула з вагона, сподіваючись його побачити.
Двоє радянських потягли платформою священика. Руки в нього були звязані, ряса забруднилася. За що священика? Та й нас усіхза що?
13
Сонце всталоі температура у вагоні швидко зростала. Сирий запах сечі й випорожнень огортав усе брудною ковдрою. Андрюс не повертався, і пані Арвідене плакала так, що мені було страшно. Від провини я почувалася жахливо.
До вагона підійшов охоронець і приніс відро води й відро баланди.
Усі кинулися до тих відер.
Стійте! сказала панна Ґрибайте, ніби до учнів у класі.Ми всі маємо взяти потрошку, щоб усім вистачило!
Сірувата баланда нагадувала харч для худоби. Деякі діти відмовлялися її їсти.
Йонас знайшов те, що передала мамина двоюрідна сестра Реґіна. У пакунку була маленька ковдра, ковбаса і кексик. Мама роздала всім по маленькому шматочку. Немовля й далі плакало. Она вже так само кричала й звивалася, як і дитина, котра й далі не їла і з рожевої стала якоюсь червонястою.
Минали години. Андрюса й далі не було.
Мама сіла коло мене.
А який вигляд мав твій тато? спитала вона, розгладжуючи мені коси й обіймаючи за плече.
Непоганий, збрехала я і поклала руку мамі на плече. А чому нас забирають? Тому що тато працює в університеті? Це ж безглуздя якесь.
Лисий застогнав.
Ну от він, прошепотіла я. Він же не викладач. Він простий колекціонер марокі його везуть у Сибір.
Він не простий колекціонер, ледь чутно відказала мама. Тут я не маю жодного сумніву. Він знає забагато.
А що ж він знає?
Мама зітхнула, похитала головою.
У Сталіна є план, моя хороша. Кремль зробить усе, щоб його втілити. Ти це розумієш. Він хоче забрати Литву в Радянський Союз, то він нас тимчасово вивозить.
Але чому нас? спитала я. Вони вже торік увійшли в Литву. Хіба їм цього мало?
Не лише з нами так, люба. Я гадаю, те саме коїться і в Латвії, Естонії, Фінляндії. Це дуже складно, сказала мама. Спробуй відпочити.
Я була дуже втомлена, але сон до мене не йшов. Я гадала, чи не їде зараз у якомусь потязі моя двоюрідна сестра Йоана. Може, вона там, де тато? Тато казав, що я можу йому допомогти, але якколи ми справді їдемо до Сибіру? Я задрімала, думаючи про Андрюса, намагаючись побачити його лице.
Мої ноги самі зупинилися біля цієї роботи. Обличчя. Абсолютно чарівне, не схоже ні на що з того, що мені доводилося бачити. Портрет молодого чоловіка. Вуглиною. Кутики губ на портреті підіймались, але, попри усмішку, в цьому обличчі стояв такий біль, що мої очі наповнилися слізьми. Півтони у волоссі були дуже делікатно прописані, але водночас створювали чіткий контраст. Я підійшла ближче роздивитися, як це зроблено. Бездоганно. Як художник зумів зробити такі різкі тіні, ніде не залишивши пропуску чи відбитка пальця? Що це за художник, хто на портреті? Я подивилася на підписМунк.
Панночко, не відставайте, будь ласка. Це з іншої експозиції,сказав екскурсовод.
Дехто з учнів потім нарікав. Ну як можна скаржитися, що тебе водили до художнього музею?! Я на цю екскурсію кілька місяців чекала.
Туфлі екскурсовода цокотіли по плитці підлоги. Моє тіло йшло вперед, але думкою я залишалася біля тієї картини, дивилася на те обличчя. Я потерла пальці. Злегка, але впевнено. Я не могла дочекатися, щоб спробувати.
Я сіла за стіл у своїй кімнаті. Відчувала, як бринить у руці вуглина від руху папером. Від її шурхоту поза шкірою бігли мурашки. Я закусила губу. Провела середнім пальцем по краю, помякшуючи жорстку лінію.
Не зовсім так само, але майже.
Я, водячи пальцем по пилу на підлозі, написала це прізвищеМунк. Його картину я завжди впізнаю. А татомою. Ось що він мав на увазі. Він зможе знайти мене по намальованих слідах.
14
Коли я прокинулась, у вагоні було темно. Я вийшла в передню частину і висунулася, щоб подихати. Волосся розвіював вітер. Навколо мого обличчя неслася хвиля повітря, і я глибоко дихала. Захрускотів гравій. Я підвела голову, очікуючи побачити охоронця. Нікого не було. Знову хруснув гравій. Я опустила голову й глянула під потяг. Біля колеса скулилася темна постать. Вона простягнула до мене закривавлену руку, рука тремтіла. Я сахнулась і вже потім зрозуміла.
Андрюс.
Я озирнулася до мами. Її очі були заплющені, вона пригортала Йонаса. Я поглянула на платформу. Енкаведисти марширували на відстані десь двох вагонів, віддаляючись. Дівчинка з лялькою сиділа на колінах біля дверей. Я приклала палець до губ. Вона кивнула. Я звісилася з вагона, намагаючись діяти безгучно. Серце калатало, я памятала націлене на мене дуло гвинтівки.
Я підійшла ближче й зупинилася. Десь поза платформою проїхала вантажівка, і її фари якусь мить пробігли понад вагоном. Андрюс дивився в одну точку, обличчя в нього було синє, розбите. Запухлі очі. Закривавлена сорочка, розсічені губи. Я присіла біля нього.
Іти можеш?
Трохи, сказав він.
Я визирнула подивитися, що роблять вартові. Вони стояли колом і курили за чотири вагони від нас. Я злегка постукала в підлогу коло туалетної діри.
Висунулася та жінка, яка бурчала. Широко, нажахано розкрила очі.
У мене Андрюс. Його треба посадити назад на потяг.
Вона остовпіло дивилася на мене.
Чуєте? прошепотіла я. Його треба затягти назад. Ну ж бо!
Жінка сховалась. У вагоні почувся якийсь рух, а я озирнулася до вартових. Тоді перекинула закривавлену Андрюсову руку через плече, обхопивши його за пояс. Ми підвелись, обережно рушили до дверей. Сивий чоловік висунувся і дав нам знак: чекайте. Андрюс повис на моєму плечі, аж коліна в мене підігнулися. Я не знала, наскільки довго зможу його протримати.
Уперед! сказав сивий.
Я перекинула Андрюса чоловікові, і той разом з іншими потяг його у вагон.