У цьому місті зі школами виникла додаткова проблема: вони тут поділялися на російські та українські. Останніх було менше, але саме такі чомусь, як на зло, всі були ближче до Геникового дому, ніж російські, і йому випало жити в середовищі «кугутів», «рогатих», як називали учнів цих шкіл «центрові» хлопці, які вчилися в більш віддалених, російських. Геник не розумів, у чім полягає різниця між тими цілком в усьому ніби й однаковими його однолітками. Учнів «укрАинских» шкіл зневажали тільки за те, що говорять вони «по-укрАински» (Геник усе життя вимовляв це слово так, як почув уперше в цім містечку). Він був дуже здивований, коли за багато років по тому, виявилося, що говорить він із вихідцями з «укрАинских» шкіл зовсім не українською мовою, а якимсь там «суржиком», бо свято вірив багато років: саме оце і є та сама зневажувана «центровими» «укрАїська» мова.
У свої ж 12 він не в змозі був збагнути, чому такі дурниці настільки розділили хлопчаче товариство його тутешнього району, що війни точаться не «вулиця на вулицю», а «школа на школу». Йому навіть здавалося, що хлопці з «рогатих» шкіл привітніші до приїжджих, ніж ті, що вчаться в «центрових». Але останні одягалися модніше, зналися на більш модній музиці й товариських стосунків вдостоювали не кожного, а тільки строго уподібненого до них. Вони чимось, хай і віддалено, нагадували «авторитетів» із братової свердловської компанії, тому Геник вирішив повірити таки їм, а не «рогатим».
Тепер би він залюбки пішов до найближчої школияк уже ти гаркавиш, то не має значення, як вимовляти«тгикутник» чи «тгеугольник». Але ж тоді «центрові» матимуть право і його «ганяти по району сраним віником», як грозяться ганяти всіх «рогатих»?! Його, певна річ, не надто поганяєш, але ж сам факт, кривдний для такого гордого Гаркавого
Так і блукав Геник із одного кінця міста до іншого в пошуках такої школи з російською мовою навчання, що більш-менш лояльно приймала б «чужих» Аж поки не дістався до «жидярської». Як учнівський, так і вчительський колектив тут складали переважно євреї. Акуратних, вихованих хлопчиків із цієї школи однаково переслідували й «центрові», й «рогаті», та Геник несподівано саме тут знайшов собі місце. Він успішно лупцював на вулиці й тих, що волали його однокласникам услід: «Жид пархатий, говном напхатий!», і тих, які випльовували їм у обличчя: «Бей жидов, спасай Расєю!».
У роду його батька були серби, в материномутатари. Батько вважав і гучно називав свою родину інтернаціональною. Цим званням Геник звик пишатися. Він був справжнім піонером-інтернаціоналістом, і на знак памяті про найріднішу і найшановнішу в світі людину товк пики всім, хто, на його думку, не вкладався в це святе поняття.
Після двох-трьох розюшених носів, дивна лють, яку викликало в нього геть усе в цьому чужому місті, попускала, а головне«затюкати» його, учня «жидярської» школи, Гаркавого, не вдалося жодному з тутешніх угруповань. Він був сам по собі, не погоджуючись із приналежністю до жодного з них, і ніхто не наважувався тягти на свій бік упертого хлопчину з нетиповими для «жидка» міцними й швидкими на розправу кулаками. Навіть районні «авторитети» від нього відступилися.
З плином часу Геник почав відчувати щось подібне до поваги, якої, звичайно, жодним чином не виказував своїм тихим і ввічливим однокласникам, які ходили ще й до музичної школи, прочитали абсолютно все, що можна було прочитати в їхньому віці, й знали, мабуть, теж усе на світі, а головнетак ясно й чітко викладали свої думки, що в Геника відвисала й без того важкувата щелепа. Він сам би залюбки пішов до музичної школи, але по класу гітари, якої, певна річ, мати нізащо не погодилася б купити.
Білий кефір і червона кров
Він ще не розумів тоді, напевне, що жити такце ще й значить: нікого не любити
Геник ніколи раніше не замислювався, що рідні людиобмежувальні знаки на шляху практично до всіх задоволень. «Цього не можна». «Це непристойно». «Інші так не роблять». Тепер не було кому виголошувати формули, яких він звик дотримуватися неухильно. Й самому часом робилося смішно: як міг вірити в такі дурниці?!
Його переповнили сотні, тисячі планів, реалізовувати які він кинувся з невситимою жагою діяльності, ніби всі попередні роки просидів на прив'язі.
Щоправда, мати іноді запитувала вечорами, чи зробив він уроки й чому не помив після себе тарілку. Але Геник знав, що це так, для порядку. Насправді ні ця тарілка, ні сам Геник із його уроками, здавалося, її не цікавили. Вона була стомлена, невдоволена та байдужа до всього, крім власних глибоко схованих думок. Геник читав це в її очах, які немовби дивилося крізь нього.
Йому в пам'ять глибоко врізалася фраза, що її мати промовила на похороні. Ні, це не образа булашвидше, усвідомлення власної нікчемності в її очах. Хто він для матері? Дурна лялька, яку вона повинна (знову це тупе слово«повинна»!) одягати й нібито виховувати.
А може, і їй зручніше було б, якби Геник раптом зник із її життя? У неї відпали б якісь кухонні клопоти, могла б день і ніч думати тільки про те, про що так завзято не хоче говорити з Геником?
Саме в цей час він і потоваришував із єдиним по-справжньому цікавим йому одноліткомВітьком із сусіднього під'їзду; добре, що тепер не було кому контролювати, з ким і де він тиняється.
Вітько походив із так званої «неблагополучної» родини, близько сходитися з ним «гарні» хлопчики на кшталт Геника побоювалися. Але Геник же більше не був «гарним»! Принаймні, так він вважав.
Коли тато був живий, мати частенько сварила сина за спілкування з небезпечним Вітьком. Адже з випадково підслуханих розмов дорослих Геникові було відомо, що батько у Вітька алкоголік, а мати й зовсім На цьому дорослі якось ніби затиналися, але Геник знав, що вона «промишляє на вокзалі» чимось таким, про що й говорити непристойно.
Насправді, як пізніше дізнався Геник від того ж таки Вітька, нічого аж такого непристойного, на його думку, не було в способі заробітку цієї цікавої родини. Тиняючись вокзалом, хтось із нихсам Вітько, його старший брат, мати чи батько«вичисляли лопуха»: солдатика-«чурку», який з пересадкою їхав із відпустки з валізкою, натоптаною ізюмом і курагою, чи якусь тітку з великими торбами, підсідали до майбутньої жертви на лаву в залі очікування, заводили розмову й не відставали, поки їх не попросять поглядіти речі, щоб збігати в буфет чи туалет. Отоді спокійно забирали валізи й клумаки та несли додому. Дуже зручно, дім за три кроки від вокзальної площі. Що самі споживали, що продавали на «толкучці». Так і жили. Вітько так барвисто розписував дурість «лопухів», що Геник заходився із реготу. За Вітьковою теорією виходило, що «лопухи» самі винній й що наука їм не завадить. Геник був із ним згоден на всі сто відсотків. Світ взагалі поділився для нього на розумних і «лопухів». Вони з Вітьком, певна річ, належали до розумних.
Коли батько ще був живий, він дуже не схвалював Геникових візитів до цієї родини й один-єдиний раз навіть узяв паска. Це сталося, коли Геник повернувся додому надто пізно та чесно зізнався, що гуляв із Вітьком.
І поки заборонялий карали, це було цікавою гроюскористатись нагодою, щоб завітати в захаращену чужими речами квартирку Вітькових батьків.
Але саме зараз, коли все стало можна, коли ніхто більше не забороняв зустрічатися з ким завгодноГеник відчув, що саме Вітько йому й потрібен. Це було якоюсь підсвідомою помстою, чи то рідним, котрі ось так узяли й усі разом покинули його, чи самому собі невідомо за що
Раніше Геник дуже захоплювався малюванням, навіть якийсь час мріяв стати художником. Він був шульгою, переученим ще в дитсадочку спершу тримати ложку, а потім, уже в школій ручку правицею. Але малював завжди тільки лівою, бо ніхто не зважав на те й не вимагав дотримання в цьому певних правил. Старенький учитель хвалив його малюнки. Але тепер усе це здавалося Геникові смішним, і що більше сипалося зауважень щодо недбальства, то з більшою зневагою він ставився до колишніх занять.
За літо й зовсім забув, що його лівицяТворча. З неї найкраще вдавався нищівний удар у щелепу. Писати й малювати він навчився одночасно: пояснювальний диктант із мови в класі правою рукою, карикатури на однокласників на промокатцілівою. Усім це страшенно подобалося. Однак за літо Геник, здавалося, цілковито занедбав свою творчу руку. Якось не до творчості стало.