Вона не могла заснути. Лікар сказав, що вона спала майже тиждень, багато часу для того, хто звик жити без великих емоцій, але має суворий розпорядок на відпочинок. То що ж таке божевільний? Мабуть, краще запитати в одного з них.
Вероніка низько присіла, витягла з руки голку й поповзла туди, де лежала Зедка, намагаючись не звертати уваги на корчі у шлунку; вона не знала, чим була спричинена її нудота: ослабленим серцем чи докладеними зусиллями.
Я не знаю, що таке божевільний, прошепотіла Вероніка. Але я не божевільна. Я самовбивця, яка не змогла домогтися свого.
Божевільний це той, хто живе у своєму світі. Як шизофреніки, психопати, маніяки. Або це ті люди, які відрізняються від інших.
Як ти?
Думаю, провадила Зедка, вдавши, ніби не почула її коментар, ти вже чула про Ейнштейна, який стверджував, що не існує часу без простору, а існує поєднання цих категорій. Або про Колумба, який наполягав, що по той бік океану немає безодні, а є материк. Або про Едмунда Гілларі, який запевняв, що людина спроможна піднятися на Еверест. Або про «Бітлз», які створили іншу музику й одягалися всупереч звичаям своєї епохи. Усі вони й тисячі інших теж жили у своєму окремому світі.
«Ця психічно хвора говорить речі, які мають сенс», подумала Вероніка, пригадуючи розказані матірю історії про святих, які вміли розмовляти з Ісусом або Дівою Марією. Вони теж жили у своєму окремому світі?
Я бачила жінку в червоній сукні з декольте і з каламутними очима, яка ходила вулицями Любляни, коли термометр показував пять градусів нижче нуля. Я думала, вона пяна, й хотіла допомогти їй, але вона відмовилася від моєї куртки. Можливо, в її світі було літо; а її тіло залишалося гарячим, жадаючи когось, хто її чекав. Можливо, та особа існувала лише в її мареннях, але вона має право жити й померти, як їй хочеться, хіба не так?
Вероніка не знала, що сказати, але слова божевільної мали сенс. Хто знає, чи вона не та сама жінка, яка ходила напівголою вулицями Любляни?
Я хочу розповісти тобі одну історію, сказала Зедка. Могутній чаклун, який надумав зруйнувати царство, вилив магічний трунок у колодязь, із якого брали воду всі жителі тієї держави. Хто її пив, той ставав божевільним.
Наступного ранку всі напилися води й збожеволіли, крім царя, який мав колодязь для себе та своєї родини, куди чаклун не мав доступу. Занепокоєний цар спробував вплинути на своїх підданців, ухваливши кілька постанов про суспільну безпеку та суспільне здоровя: але поліцаї й чиновники напилися отруєної води й визнали абсурдними його накази, вирішивши ні в якому разі їх не виконувати.
Коли жителі того царства довідалися про декрети свого монарха, вони вирішили, що він збожеволів і його укази не мають сенсу. Із криками вони пішли до замку й стали вимагати, щоб він зрікся царства.
У розпачі цар був готовий покинути трон, але цариця запротестувала: «Ходімо до того колодязя й випємо води. Тоді ми станемо такими, як і вони».
Так і зробили: цар і цариця напилися божевільної води й відразу почали верзти нісенітницю. І тоді їхні піддані покаялися: тепер, коли цар виявляє стільки мудрості, чому не залишити його на троні?
У державі запанував спокій, хоч її жителі поводилися зовсім інакше, ніж їхні сусіди. І цар зміг залишитися на троні до кінця своїх днів.
Вероніка засміялася.
Ти не схожа на божевільну, сказала вона.
Але я справді божевільна, хоч мене легко вилікувати, бо мій випадок простий: досить підтримувати в моєму організмі певну кількість певної хімічної речовини. Проте я сподіваюся, ця речовина розвяже лише мою проблему хронічної депресії; я хочу залишатися божевільною, живучи так, як я мрію, а не так, як хочуть від мене інші. Знаєш, що існує там, за стінами Віллєте?
Народ, який напився з одного колодязя.
Саме так, сказала Зедка. Вони вважають себе нормальними, бо всі роблять одне й те саме. Я хочу вдавати, ніби теж напилася тієї води.
А я її вже напилася, і саме в цьому моя проблема. Я ніколи не страждала від депресії й не переживала великої радості чи великого смутку, які тривали б довго. У мене такі самі проблеми, як і у всіх.
Зедка помовчала.
Нам сказали, що ти помреш.
Вероніка на мить завагалася: але треба було ризикнути.
Я житиму ще пять або шість днів. Я зараз міркую про те, чи існує спосіб померти раніше. Якби ти або хтось інший роздобули для мене ще пігулок, я певна, моє серце більше не витримало б. Зрозумій, як я страждаю, чекаючи неминучої смерті, й допоможи мені.
Перш ніж Зедка відповіла, зявилася санітарка зі шприцом.
Я можу вколоти його тобі сама, попередила вона. Але якщо ти чинитимеш опір, я покличу охоронців знадвору, щоб вони мені допомогли.
Не марнуй свою енергію, сказала Зедка Вероніці. Збережи сили, якщо хочеш зробити те, про що мене просиш.
Вероніка підвелася, повернулася на ліжко й дозволила санітарці виконати свій обовязок.
Це був її перший нормальний день у притулку для психічнохворих. Вона покинула палату й випила кави у великій їдальні, де разом харчувалися пацієнти з чоловічого й жіночого відділень. Звернула увагу на те, що всупереч побаченому нею в фільмах скандалам, крикам, безумним вимахуванням руками усе, здавалося, поглинула гнітюча тиша; схоже, ніхто не хотів пускати сторонніх людей у свій внутрішній світ.
Після кави (мабуть, погана слава Віллєте не була повязана з поганим харчуванням) усі вийшли, щоб прийняти сонячну ванну. Насправді сонця не було температура опустилася нижче нуля, й сад накрило снігом.
Я перебуваю тут не для того, щоб зберегти життя, а для того, щоб із ним попрощатися, сказала Вероніка одному із санітарів.
Усе одно хворим треба приймати сонячну ванну.
Хто з нас божевільний? Сонця немає.
Але є світло й воно допомагає заспокоїти пацієнтів. На жаль, зима в нас триває довго; інакше ми мали б набагато менше роботи.
Сперечатися було марно. Вероніка вийшла трохи прогулятися, пильно роздивляючись навколо й потай шукаючи спосіб утекти звідси. Мур був високий, як вимагали будівничі старовинних казарм, але будки вартових були порожні. Сад оточували будинки військового типу, де сьогодні розташовувалися чоловічі й жіночі палати, приміщення адміністрації й кімнати для обслуги. Після першого швидкого огляду вона помітила, що охоронялася лише брама головного входу тих, хто заходив і виходив, перевіряли двоє охоронців.
Усе, здавалося, закрутилося в її мозку. Щоб пожвавити память, вона спробувала пригадати всілякі дрібниці наприклад, місце, де вона залишала ключ від свого помешкання, який диск вона нещодавно купила, останню книжку, яку її попросили видати в бібліотеці.
Я Зедка, сказала жінка, підходячи до неї.
Учора вночі вона не могла побачити її обличчя, бо сиділа навпочіпки під час усієї розмови. Зедка мала років тридцять пять і здавалася абсолютно нормальною.
Сподіваюся, укол тобі не зашкодив. Із часом організм пристосовується до заспокійливих ліків і вони втрачають ефект.
Зі мною все гаразд.
Наша вчорашня розмова Ти памятаєш, що ти в мене просила?
Чудово памятаю.
Зедка взяла її за лікоть, і вони пішли далі парком поміж безлистих дерев. За мурами можна було бачити гори, які зникали у хмарах.
Сьогодні холодно, але ранок гарний, сказала Зедка. Дивно, але моя депресія ніколи не навідує мене в такі дні захмарені, сірі, холодні. При такій погоді я маю відчуття, що природа перебуває у згоді зі мною, віддзеркалює мою душу. Проте, коли зявляється сонце, діти граються на вулицях і всі втішаються красою дня, мені буває найгірше. Здається несправедливим, що природа буяє своїми розкошами, а я почуваюся ні в сих ні в тих.
Вероніка делікатно вивільнила руку. Їй не подобалися фізичні контакти.
Ти урвала свою фразу. Ти говорила про моє прохання.
Тут, у лікарні, є одна група. Це чоловіки й жінки, які могли б виписатися, повернутися додому але вони не хочуть звідси виписуватися. Причин багато: Віллєте не такий уже поганий заклад, як про нього розповідають, хоч, звичайно, і не пятизірковий готель. Тут вони можуть говорити все, що думають, робити все, що їм заманеться, не чуючи жодного слова критики: зрештою, вони у психіатричному притулку. Але під час державних інспекцій ці чоловіки й жінки поводяться так, ніби справді хворі на небезпечний психоз, тим паче що деякі перебувають тут коштом держави. Лікарі про це знають, але, схоже, існує наказ хазяїв, щоб ситуація залишалася такою, як вона є, хоч насправді тут більше симулянтів, ніж хворих.