Високий лікар у білому халаті, що контрастував із пофарбованими в чорний колір вусами та волоссям, стояв біля її ліжка. Поруч із ним молодий стажер робив якісь записи в розкритому блокноті.
Скільки часу я вже тут? запитала Вероніка, звернувши увагу на те, що говорити їй складно, їй не вдавалося виразно вимовляти слова.
Два тижні в цій палаті після пятьох днів в реанімації, відповів лікар. І дякуйте Богові, що ви досі тут.
Молодий стажер здавався здивованим, так ніби ця остання фраза старшого лікаря не відповідала дійсності. Вероніка відразу помітила його реакцію, і її інстинкт загострився: невже вона перебувала тут довше? Їй досі загрожує небезпека? Вона стежила за кожним порухом, за кожним жестом обох лікарів; вона знала, що ставити запитання марно, вони ніколи не скажуть їй правду, та коли вона буде уважною, то зможе зрозуміти, що відбувається.
Назвіть своє прізвище, адресу, цивільний стан і дату народження, зажадав старший.
Вероніка памятала своє прізвище, цивільний стан і дату народження, але помітила, що в її памяті утворилися білі плями: вона не змогла точно пригадати адресу.
Лікар наблизив ліхтар до її очей і довго мовчки їх розглядав. Молодший зробив те саме. Вони обмінялися поглядами, які не означали нічогісінько.
Ви сказали нічній санітарці, що ми неспроможні заглянути вам у душу? запитав молодший.
Вероніка не памятала, щоб вона сказала щось подібне. Їй важко було збагнути, хто вона така й чому вона тут.
Ви безпробудно спали під дією заспокійливих пігулок, і це могло вплинути на вашу память. Будь ласка, спробуйте відповісти на все, що ми вас запитуємо.
І лікарі почали ставити їй абсурдні запитання: скільки важливих газет публікуються в Любляні, памятник якому поету стоїть на її центральному майдані (о, цього вона не забуде ніколи, у душі кожного словенця закарбований образ Прешерна), якого кольору волосся в її матері, імена й прізвища її колег, які книжки найчастіше читають у бібліотеці.
Спочатку Вероніка мала намір не відповідати у її памяті досі панував хаос. Але запитання тривали й вона відновлювала у своїй памяті те, що забула. У певну хвилину вона пригадала, що тепер перебуває в психіатричному притулку й що хворі, в яких порушена психіка, не зобовязані бути послідовними у своїх відповідях. Але задля свого ж таки добра й щоб тримати лікарів біля себе, аби спробувати довідатися від них більше про свій стан, вона напружувала розум у пошуках потрібних відповідей. Вона називала імена й факти, відновлюючи не лише свою память, а й свою особистість, свої бажання, свій спосіб бачити життя. Думка про самогубство, яка здавалася похованою того ранку під нашаруванням заспокійливих ліків, знову вийшла на поверхню.
Непогано, сказав старший лікар, закінчивши розпитування.
Скільки ще часу я маю бути тут?
Молодший лікар опустив очі, й вона відчула себе підвішеною в повітрі, ніби починаючи з відповіді на це запитання буде написана нова історія її життя й ніхто не зможе змінити її.
Ти можеш сказати їй, зауважив старший. Багато пацієнтів уже знають про це, і вона про все довідається неминуче. У цій лікарні зберегти таємницю неможливо.
Що ж, ви самі визначили свою долю, зітхнув молодший лікар-стажер, зважуючи кожне слово. Тепер ви маєте наслідки свого вчинку: прийняті в такій неймовірній дозі наркотики призвели до коми, в якій ваше серце зазнало безповоротних ушкоджень. Ви заробили собі некроз шлуночка
Говори зрозуміліше, порадив молодшому старший. Скажи прямо про те, що її цікавить.
Ваше серце зазнало тяжких ушкоджень. І незабаром воно перестане битися.
А що це означає? перелякано запитала вона.
Той факт, що серце перестає битися, може означати тільки одне: фізичну смерть. Я не знаю, які ваші релігійні вірування, але
Через який час моє серце перестане битися? урвала його Вероніка.
Через пять днів, а щонайбільше через тиждень.
Вероніка відчула, що поза виглядом професійної поведінки і стурбованості, цей хлопець промовляв свої слова з глибокою втіхою. Наче вона заслужила ту кару й правила за взірець для інших.
Усе своє життя Вероніка бачила, що багато людей, яких вона знала, розповідали про жахіття чужого життя з таким виглядом, ніби були дуже стурбовані й прагнули допомогти, але насправді знаходили втіху в стражданні інших, бо це вселяло їм віру в те, що вони щасливі, що життя було до них великодушним. Вероніка терпіти не могла таких людей. Вона не хотіла дати цьому хлопцеві жодного шансу скористатися зі свого становища, щоб приховати свої власні розчарування.
Вона втупила в нього погляд. І всміхнулася.
Отже, я не зазнала невдачі.
Ні, підтвердив він.
Але він уже не втішався тим, що повідомив їй трагічну новину.
Проте вночі вона відчувала страх. Одна справа швидка дія пігулок, а інша чекати смерті протягом пятьох днів або й цілий тиждень, після того як ти пережила стільки всього.
У своєму житті Вероніка завжди чогось чекала: чекала, коли батько повернеться зі служби, чекала листа від коханця, який довго не приходив, чекала іспитів у кінці року або потяга, автобуса, телефонного дзвінка, вакацій, кінця свят. А тепер їй доведеться чекати смерті, яка прийде в призначений час.
«Таке могло статися лише зі мною. За нормальних обставин люди помирають у той день, коли вони не чекають смерті».
Їй треба вибратися звідси й роздобути нові пігулки. Якщо вона їх не знайде, то вона готова вистрибнути з вікна висотного будинку в Любляні: вона не хотіла б завдавати батькам зайвих страждань, але іншого виходу в неї не буде.
Вона розглянулася навколо: усі ліжка були зайняті, люди спали, кілька з них гучно хропіли. Вікна були заґратовані. У кінці палати горіло тьмяне світло, наповнюючи все довкола дивними тінями й дозволяючи тримати приміщення під постійним наглядом. Біля світла сиділа санітарка й читала книжку.
«Ці санітарки мають бути дуже культурними особами. Весь час вони читають якусь книжку».
Ліжко Вероніки стояло найдалі від дверей між нею та черговою було майже двадцять койок. Вона підвелася з великими труднощами бо, якщо вірити лікареві, вона майже три тижні перебувала без руху. Санітарка підвела очі й побачила дівчину, яка наближалася до неї з пляшкою сироватки для переливання в руці.
Я хочу до туалету, прошепотіла вона, намагаючись не розбудити інших пацієнток.
Санітарка недбалим жестом показала їй на двері. Розум Вероніки швидко працював, шукаючи в усіх кутках вихід, пролом, можливість покинути цю будівлю. «Мені треба діяти швидко, поки вони думають, що я надто слабка».
Вона уважно розглянулася навкруги. Туалет був комірчиною без дверей. Якби вона хотіла вийти звідти, їй би довелося схопити чергову й силоміць відібрати в неї ключ. Але для цього вона була надто слабка.
Це вязниця? запитала вона чергову, яка тепер покинула читати й стежила за її рухами.
Ні. Це притулок для божевільних.
Я не божевільна.
Жінка засміялася.
Так усі тут кажуть.
Ну, гаразд. Тоді я божевільна. Але якими вони є, божевільні?
Жінка сказала, що Вероніці не слід довго стояти на ногах, і звеліла їй повернутися до ліжка й знову лягти.
Які вони, божевільні? наполягала на своєму Вероніка.
Завтра запитаєш у лікаря. І йди спати, інакше я муситиму хоч мені цього й не хочеться дати тобі заспокійливий укол.
Вероніка підкорилася. Повертаючись назад, вона почула, як хтось прошепотів на одному з ліжок:
Ти не знаєш, що таке божевільний?
У першу мить вона вирішила не відповідати. Не хотіла заводити тут подруг, утворювати соціальні гуртки, шукати собі союзників для великого повстання. Вона мала тільки одну ідею-фікс: померти. Якщо не вдасться звідси втекти, вона знайде спосіб накласти на себе руки тут і якомога скоріше.
Але жінка в ліжку повторила те саме запитання, яке Вероніка поставила черговій:
То ти не знаєш, що таке божевільний?
Ти хто така?
Мене звуть Зедка. Повертайся до свого ліжка. Потім, коли чергова вирішить, що ти вклалася спати, скотись на підлогу й підповзи сюди.
Вероніка повернулася на своє місце й зачекала, поки чергова знову зосередилася на книжці. Що означає божевільний? Вона не мала про це найменшого уявлення, бо слово «божевільний» застосовували скрізь і всюди: казали, наприклад, що деякі спортсмени божевільні у своїх намаганнях бити високі рекорди. Або божевільними називали митців, бо вони жили в якийсь непевний, несподіваний спосіб, не так як усі «нормальні» люди. З другого боку, Вероніка бачила багато погано вдягнених людей, які ходили взимку вулицями Любляни, проповідуючи кінець світу й штовхаючи поперед себе візки з торбами та ганчірям.