І вони можуть роздобути пігулки?
Треба встановити з ними контакт. Їхню групу називають Братством.
Зедка показала на жінку із сивим волоссям, яка жваво розмовляла з іншими жінками, молодшими.
Її звуть Марі, вона належить до Братства. Познайомся з нею.
Вероніка рушила до Марі, але Зедка її зупинила.
Не поспішай: вона розважається. Вона ніколи не відмовиться від того, що її тішить, задля розмови з незнайомою дівчиною. Якщо вона відреагує погано, ти більше ніколи не зможеш до неї наблизитися. Божевільні ніколи не змінюють свого першого враження.
Вероніка засміялася, почувши, з якою інтонацією Зедка вимовила слово божевільні. Але їй стало тривожно, бо все тут здавалося їй надто нормальним, надто спокійним. Після стількох років одноманітного життя, коли з роботи вона йшла до бару, з бару в постіль до коханця, з постелі коханця до свого помешкання, зі свого помешкання в дім матері тепер вона жила життям, про яке ніколи й не мріяла: притулок, божевільні, психлікарня. Місце, де ніхто не соромився називати себе божевільним; де ніхто не кидав те, чим утішався, аби лише сподобатися іншим.
Вона стала допитуватися, чи Зедка говорила серйозно, чи це лише манера психічно хворих, щоб прикидатися, ніби вони живуть у кращому світі, ніж інші. Але яка різниця? Вона жила цікавим життям, відмінним і несподіваним: хіба могла вона уявити собі таке місце, де люди прикидаються божевільними, аби мати змогу робити все, що їм заманеться!
Раптом Вероніка відчула, як їй кольнуло в серце. Розмова з лікарем негайно повернулася до її думок, і її опанував страх.
Я хочу гуляти сама, сказала вона, звертаючись до Зедки.
Зрештою, вона також божевільна, і їй не треба комусь подобатися.
Жінка відійшла, а Вероніка дивилася на гори, які маячили за мурами Віллєти. У неї зажевріло бажання жити, але вона рішуче його відкинула.
«Мені треба якнайшвидше роздобути пігулки».
Вона замислилася про свою ситуацію тут, аж ніяк не ідеальну. Якби навіть їй дозволили витворяти всі ті безумства, які їй захотілося б, вона не знала б, із чого почати.
Вона ніколи не робила нічого безумного.
Трохи прогулявшись у саду, усі повернулися до їдальні й пообідали. Після обіду санітари повели чоловіків і жінок до величезної зали для відпочинку, де було багато всякої всячини столи, стільці, канапи, фортепіано, телевізор і широкі вікна, крізь які можна було милуватися сірим небом і низькими хмарами. Вікна не були заґратовані, бо зала виходила в сад. Двері були зачинені через холод, але досить було повернути ручку, щоб знову вийти й гуляти між деревами.
Більшість дивилися телевізор. Дехто дивився в порожнечу, інші стиха розмовляли між собою але хто цього не робив хоч колись? Вероніка помітила, що літня жінка, Марі, тепер приєдналася до великої групи в одному закутні величезної зали. Кілька пацієнтів проминали Вероніку, і вона спробувала приєднатися до них: хотіла послухати, про що вони розмовляють.
Вона намагалася приховати свої наміри. Та коли підійшла близько, вони замовкли й усі разом подивилися на неї.
Чого вам треба? запитав літній пан, який здавався лідером Братства (якщо така група справді існувала й Зедка не була більш божевільною, ніж здавалася).
Нічого, я лиш проходила.
Усі перезирнулися й недовірливо похитали головами. Один із них зауважив іншому: «Вона лише проходила!» Інший голосніше повторив цю саму фразу і за мить усі почали викрикувати ці слова.
Вероніка не знала, що їй робити, її паралізував страх. Один санітар, дужий і з неприємною зовнішністю, підійшов подивитися, що відбувається.
Нічого, відповів йому один із групи. Вона тільки проходила. Зупинилася тут, але незабаром піде далі.
Уся група дружно зареготала. Вероніка гмикнула, напівобернулася й пішла геть, аби ніхто не помітив, що її очі наповнилися слізьми. Вона вийшла в сад без теплого одягу. Один із санітарів намагався переконати її повернутися, але до нього підійшов інший, який щось йому прошепотів, й обидва дали їй спокій на холоді. Не було сенсу дбати про здоровя приреченої.
Вона була спантеличена, напружена, роздратована на саму себе. Ніколи Вероніка так по-дурному не потрапляла в пастку провокацій, адже вона з дитинства навчилася, що треба завжди триматися байдужою, поки не виникне нова ситуація. Проте ці божевільні домоглися, щоб її опанували сором, страх, гнів, бажання повбивати їх, поранити їх словами, яких вона ніколи не наважиться вимовити.
Мабуть, пігулки (або лікування, спрямоване на те, щоб витягти її з коми) перетворили її на жінку слабку, неспроможну захистити себе. Вона зустрічалася з гіршими ситуаціями у своєму підлітковому віці, але вперше не змогла утриматися від сліз. Їй треба стати такою, якою вона була, вміти відповідати на виклики з іронією, вдавати, ніби образи її не зачіпають, бо вона переважає всіх. Хто з тієї групи знайде мужність побажати собі смерті? Хто з них наважиться навчати її, як треба жити, якщо найкращі роки свого життя вони провели за мурами Віллєте? Вона ніколи не попросила б їхньої допомоги хай там у чому, навіть якби їй довелося чекати смерті протягом пятьох або шістьох днів.
«Один день уже минув. Отже, залишається чотири або пять».
Вона трохи пройшлася, дозволяючи, щоб холод проник їй у тіло й заспокоїв кров, яка струменіла надто швидко, заспокоїв серце, що калатало несамовито.
«Ну, гаразд, я перебуваю тут, маю лічені години життя й надаю ваги базіканню людей, яких я ніколи не бачила й через короткий час більше не побачу. І я страждаю, дратуюся, хочу нападати й захищатися. Навіщо мені гаяти на це час?»
Проте реальність була в тому, що вона марнувала ту крихту часу, яка їй залишилася, щоб змагатися за власний простір у цьому чужому середовищі, де доводилося чинити опір, бо інакше інші примусять тебе підкорятися їхнім правилам.
«Неймовірно. Я ніколи такою не була. Ніколи не змагалася за дурниці».
Вона зупинилася посеред морозного саду. Чи не тому, що життя досі здавалося їй суцільними дурницями, їй тепер доводилося змиритися з тим, що накинуло їй таке безглузде життя? У підлітковій юності вона вважала, що їй рано робити вибір; тепер, у молодості, вона переконала себе в тому, що змінюватися їй пізно.
І куди поділася її колишня енергія? У зусиллях домогтися, щоб її життя залишалося таким самим, як і було. Вона пожертвувала багатьма своїми бажаннями для того, щоб батьки любили її так, як любили дитиною, хоч вона й знала, що справжня любов змінюється з часом, зростає або знаходить нові способи виражати себе. Коли одного дня вона почула, як мати з плачем розповіла їй, що їхній шлюб із батьком закінчився, Вероніка подалася шукати батька, плакала й погрожувала й нарешті видобула з нього обіцянку, що він повернеться додому, не уявляючи собі, яку високу ціну їм обом доведеться заплатити за це.
Коли вирішила влаштуватися на роботу, то відхилила спокусливу пропозицію компанії, що розгорнула свою діяльність у її молодій країні, й улаштувалася працювати в публічній бібліотеці, де платня була невеликою, проте надійною. Вона працювала щодня за тим самим розпорядком, запевняючи своє керівництво, щоб не дивилися на неї як на загрозу, вона задоволена своїм місцем і не збирається вимагати збільшення заробітної плати; вона тільки хоче мати регулярну платню паприкінці кожного місяця.
Вона винайняла кімнату в монастирі, бо черниці вимагали, щоб їхні пожильці поверталися до призначеного часу й залишали ключ у дверях. Той, хто не повертався вчасно, мусив спати на вулиці. Таким чином вона завжди могла назвати своїм коханцям правдиву причину, чому вона не може вночі спати в готелях або в чужих ліжках.
Коли думала про одруження, то завжди уявляла себе в маленькому шале за межами Любляни з чоловіком, не схожим на її батька, який зароблятиме рівно стільки, щоб мати змогу утримувати родину, який буде задоволений тим, що вони обоє житимуть разом у будинку з розпаленим каміном, милуючись укритими снігом горами.
Вона виховала себе так, щоб давати чоловікам точну міру втіхи ні більше, ні менше, лише необхідне. Вона не гнівалася ні на кого, бо це означало б воювати з ворогом, а потім терпіти такі непередбачені наслідки, як, наприклад, помсту.
Коли вона досягла майже всього, чого прагнула в житті, то дійшла висновку, що її існування не мало глузду. Бо всі її дні були однаковими. І вирішила померти.