Тому, вислухавши історію Вероніки, Пауло Коельйо знайшов спосіб поговорити на цю тему, не порушуючи своєї обіцянки. Хоч він ніколи не думав накласти на себе руки, він дуже добре знав, яка атмосфера панує в такому притулку: методи лікування, стосунки між лікарями й пацієнтами, певні переваги й гнітючі умови перебування.
Тож дозвольмо Пауло Коельйо та Вероніці-подрузі назавжди покинути цю книжку й продовжмо нашу історію.
Вероніка не знала, як довго вона проспала. Пригадувала, що в певну мить прокинулася досі з апаратами виживання у роті та в ніздрях почувши голос:
Хочеш, я зроблю тобі мастурбацію?
Але тепер із широко розплющеними очима й оглянувши кімнату навколо себе, вона не була певна, чи це їй не вчулося або не було галюцинацією. Крім цього спогаду, вона не могла пригадати нічого, абсолютно нічого.
Трубки з неї вийняли. Але майже все її тіло було втикане голками переливання крові, дроти електродавачів відходили від серця й голови, руки були звязані. Вона була гола, накрита лише простирадлом, і їй було холодно, проте вона вирішила не протестувати. Невеличкий закутень, відокремлений зеленими шторами, був заповнений апаратурою інтенсивного лікування, ліжком, на якому вона лежала, й білим стільцем, де санітарка сиділа, поринувши в читання книжки.
У цієї жінки також були чорні очі й каштанове волосся. Проте Вероніка сумнівалася, що саме з нею вона розмовляла кілька годин днів? тому.
Ви не могли б розвязати мені руки?
Санітарка підвела погляд, відповіла сухим «ні» й знову втупилася в книжку.
Я жива, подумала Вероніка. Треба починати все спочатку. Мені доведеться провести певний час тут, поки вони зясують, що я цілком нормальна. Потім мене звідси випишуть і я знову побачу вулиці Любляни, її круглий майдан, мости, людей, які йтимуть на роботу й повертатимуться додому.
Оскільки люди завжди намагаються допомагати одні одним лише для того, щоб почуватися краще, ніж насправді почуваються вони знову візьмуть мене на роботу в бібліотеку. З часом я стану відвідувати ті самі бари й танцклуби, розмовлятиму з подругами про несправедливості й проблеми світу, ходитиму в кіно, прогулюватимуся на озері.
Позаяк я обрала пігулки, я себе не скалічила: я залишуся молодою, гарною, розумною й без жодних труднощів знайду собі коханого як і раніше знаходила. Я кохатимуся з ним у нього вдома або в лісі, матиму певну втіху, але відразу після оргазму до мене повертатиметься відчуття порожнечі. Ми вже не матимемо, про що розмовляти, і він, і я знатимемо про це. Настане час попросити пробачення одне в одного «уже пізно» або «завтра мені треба вставати рано» і ми розійдемося якомога швидше, уникаючи дивитися одне одному в очі.
Я повернуся до своєї кімнати, яку наймаю в монастирі. Спробую почитати книжку, увімкну телевізор, щоб подивитися ті самі програми, які дивлюся щодня, поставлю будильник на ту саму годину, о якій він розбудив мене вчора, машинально виконаю завдання, які мені доручили в бібліотеці. Зїм сандвіч у саду перед театром, сидячи на тій самій лаві, разом із людьми, що також мають звичай снідати на лавах, вони мають такий самий порожній погляд, але вдають, ніби заклопотані чимось надзвичайно важливим.
Потім прийду на службу, вислухаю кілька розповідей про те, хто з ким ходить, хто страждає і з якої причини, як ота жінка плакала через свого чоловіка, і залишуся з відчуттям, що я особа привілейована, що я гарна, маю роботу, обираю собі коханця на свій смак. Увечері зайду до бару й усе почнеться спочатку.
Моя мати її, певно, неабияк стривожила моя спроба накласти на себе руки оговтається від страху й знову допитуватиметься, що я збираюся робити зі своїм життям, чому я не така, як інші люди, бо зрештою речі не так уже й заплутані, як мені здається. «Подивись, наприклад, на мене, яка вже багато років одружена з твоїм батьком і цілком задоволена своїм життям, і тебе змогла виховати на найкращих взірцях».
Одного дня мені набридне вислуховувати від неї одне й те саме й, щоб догодити їй, я одружуся з чоловіком, якого примушу себе покохати. Він і я зрештою знайдемо спільну манеру разом мріяти про завтрашній день, про будинок на природі, про дітей, про майбутнє наших дітей. Ми часто кохатимемося протягом першого року, рідше протягом наступного, а починаючи з третього люди мають звичай згадувати про секс один раз на два тижні, й перетворюють цю думку на дію лише один раз на місяць. Гіршим, ніж це, є той факт, що люди майже не розмовляють. Я спробую примиритися із ситуацією й запитуватиму, що зі мною не так чому я перестала його цікавити, він більше не звертає на мене уваги й говорить про своїх друзів так, ніби вони є всім його світом.
Коли наші взаємини повиснуть на ниточці, я завагітнію. Ми народимо дитину, на певний час станемо близькими одне одному, а потім ситуація знову стане такою, як і була.
Тоді я почну гладшати, як тітка моєї вчорашньої санітарки (чи позавчорашньої, я точно не памятаю). І спробую дотримуватися режиму, воюватиму з вагою, яка, попри всі мої зусилля, зростатиме з кожним днем, кожним тижнем. Тоді я почну ковтати магічні пігулки, що мають захищати від депресії, і народжу ще кількох дітей унаслідок ночей кохання, які швидко минатимуть і довго не повертатимуться. Я всім казатиму, що діти суть мого життя, хоч насправді моє життя причина їхнього існування.
Люди завжди вважатимуть нас щасливим подружжям, і ніхто не знатиме, яка самотність, яка гіркота, яка зневіра ховаються за цією видимістю щастя.
Аж поки одного дня мій чоловік заведе свою першу коханку, і я, мабуть, влаштую скандал, як тітка тієї санітарки, або знову захочу заподіяти собі смерть. Але на той час я стану старою й боягузливою з двома або трьома дітьми, які потребуватимуть моєї допомоги, і я муситиму виховати їх, вивести у світ перш ніж зможу покинути все. Я не накладу на себе руки: лише влаштую скандал, погрожуватиму піти геть із дітьми. Він, як і кожен чоловік, відступить, скаже, що кохає мене, й більш ніколи таке не повториться. Йому ніколи не спаде на думку, що якби я навіть вирішила покинути дім, то єдиний вибір для мене був би повернутися в дім своїх батьків і залишитися там до кінця життя, щодня вислуховуючи нарікання матері на те, що я знехтувала єдину нагоду бути щасливою, що я мала чудового чоловіка, попри його дрібні вади, що мої діти дуже страждатимуть через наше розлучення.
Він і далі ставився б до мене добре, я й далі працювала б у бібліотеці, їла б свої сандвічі на майдані перед театром, читала б книжки, яких ніколи не дочитувала б до кінця, дивилася б телевізор, який показував би одне й те саме протягом наступних десяти, двадцяти, пятдесяти років.
Я знаю, що їла б сандвічі з відчуттям провини, бо гладшала б через них; і не ходила б у бари, бо мала б чоловіка, який чекав би мене вдома, щоб я піклувалася про дітей.
Життя для мене перетворилося б на очікування, коли діти виростуть, і я знову дістану змогу щодня думати про самогубство, не маючи мужності реалізувати його. Одного чудового дня я дійшла б висновку, що життя таким і є, нічого в ньому не посувається вперед, нічого не змінюється, і мені доведеться змиритися з ним.
Вероніка припинила свій внутрішній монолог і дала собі обіцянку: вона не покине Віллєте живою. Ліпше покінчити з усім тепер, поки вона має мужність і здоровя, щоб померти.
Вона засинала й прокидалася, помічаючи, що кількість апаратури навколо неї зменшується, температура її тіла підвищується, а обличчя санітарок щораз інші, але завжди одна з них сиділа біля неї. Крізь зелені штори проникали звуки плачу, стогонів від болю або голосів хтось тихо і спокійно надиктовував розпорядження. Іноді далеко гудів якийсь апарат і вона чула поквапні кроки в коридорі. У такі години голоси втрачали спокійний тон і напружено давали швидкі, короткі накази.
В одну з хвилин, коли до неї повернулося ясне мислення, чергова санітарка запитала:
Ти не хочеш знати, який у тебе стан?
Я знаю, який він, відповіла Вероніка. І справа не в тому, в якому стані перебуває моє тіло. Справа в тому, в якому стані перебуває моя душа.
Санітарка хотіла ще трохи поговорити, але Вероніка вдала, ніби заснула.
Коли вона розплющила очі, то вперше помітила, що тепер вона лежить не в кутку за ширмою, а в іншому місці, схожому на велику лікарняну палату. Голка для вливання сироватки досі стриміла в її руці, але всі інші голки та трубки з тіла вийняли.