Багато людей, коли хотіли позбутися якогось члена родини через суперечки за спадщину (або неприпустиму поведінку), витрачали великі гроші й здобували медичну довідку, що давала їм право засадити до божевільні сина або батька, які створювали проблеми. Інші, щоб уникнути сплати боргів або виправдати свою поведінку, за яку їх могли запроторити на довгі роки до вязниці, перебували якийсь час у притулку і виходили звідти, позбувшись усіх боргів або уникнувши судового процесу.
Віллєте була місцем, звідки ніхто ніколи не втікав. Там були як справжні божевільні, заслані туди правосуддям або переведені з інших лікарень, так і звинувачені у психічних відхиленнях або ті, які вдавали з себе несповна розуму. Через те в лікарні зчинився неймовірний безлад; преса не стомлювалася публікувати історії про різні зловживання, хоча жоден журналіст ніколи не просив дозволу ввійти й подивитися, що тут діється. Уряд намагався розслідувати скарги, але ніколи не вимагав доказів, акціонери, а надто іноземні, погрожували забрати свої інвестиції, бо тримати їх тут далі було небезпечно, проте притулок стояв на щодалі міцніших ногах.
Моя тітка заподіяла собі смерть лише кілька місяців тому, провадив жіночий голос. Вона прожила майже вісім років, не бажаючи виходити зі свого помешкання, їла, гладшала, курила, приймала заспокійливі пігулки й довго спала. Вона мала двох дочок і чоловіка, він її дуже любив.
Вероніка спробувала обернути голову на голос, який говорив до неї, але це виявилося неможливим.
Я бачила в неї живі емоції лише один раз, коли її чоловік знайшов собі коханку. Тоді вона влаштувала скандал, схудла на кілька кілограмів, розбила кілька келихів і протягом кількох тижнів не давала нікому спати своїми зойками. Хоч це й здається абсурдним, я думаю, то був найщасливіший період у її житті: вона за щось боролася, почувалася живою і спроможною реагувати на виклик, який їй кинули.
«А до чого тут я? подумала Вероніка, неспроможна нічого сказати. Я не твоя тітка й не маю чоловіка».
Чоловікові довелося покинути коханку, провадила жінка. Тоді моя тітка потроху повернулася до своєї звичної апатії. Одного дня вона мені зателефонувала й повідомила, що хоче змінити життя: перестане курити. Того ж таки тижня, почавши вживати набагато більше заспокійливих пігулок через відсутність сигарет, вона оголосила всім, що має намір накласти на себе руки. Ніхто їй не повірив. Одного ранку вона залишила мені повідомлення в автовідповідачі й отруїлася газом. Я прослухала те послання кілька разів: ніколи її голос не звучав так спокійно вона впокорилася долі, сказала мені, що не почувається ані щасливою, ані нещасливою, тому не годна далі витримати.
Вероніка відчула співчуття до жінки, яка розповіла їй цю історію і, схоже, намагалася зрозуміти смерть своєї тітки. Чи можна засуджувати людей, які вирішили померти у світі, де кожен прагне вижити за будь-яку ціну?
Ніхто нікого не має права судити. Кожен знає виміри власного страждання або зовсім не відчуває, що він живе на світі. Вероніка хотіла це пояснити, але її душила трубка в роті, й жінка підійшла, щоб допомогти.
Вона побачила, як та нахилилася над її тілом, звязаним, утиканим трубками, захищеним проти її волі та її вільного рішення знищити його. Вона хитнула головою з одного боку на другий, благаючи очима, щоб із неї вийняли ту трубку й дали їй померти з миром.
Ти нервуєш, сказала їй жінка. Я не знаю, чи ти розкаялася чи ще хочеш померти, але це мене не цікавить. Я зацікавлена в тому, щоб виконати свою місію; а моя місія наказує мені: коли пацієнт хвилюється або нервує, дати йому заспокійливий укол.
Вероніка хотіла вчинити опір, але санітарка уже зробила їй укол у руку. Через короткий час вона повернулася в дивний світ, світ без сновидінь, де єдиною річчю, яку вона памятала, було обличчя жінки, яку вона щойно бачила: зелені очі, каштанове волосся і цілком відсутній погляд як у людини, яка робить те, що повинна робити, ніколи не запитуючи, чому правила наказують те або те.
Пауло Коельйо довідався про історію Вероніки через три місяці, коли обідав в алжирському ресторані в Парижі зі словенською подругою, яку теж звали Веронікою, вона була дочкою головного лікаря Віллєте.
Згодом, коли він задумав написати книжку про цю подію, то хотів змінити імя Вероніки, своєї подруги, щоб не заплутати читача. Він думав назвати її Бласкою, або Едвіною, або Маріецою, або якимсь іншим словенським імям і зрештою вирішив залишити імена реальні. Коли він згадував про свою подругу, то називав її Вероніка-подруга. Коли йшлося про іншу Вероніку, то він не мав потреби додавати їй якогось означення, вона була головним персонажем книжки, й читачі дратувалися б, постійно читаючи «Вероніка божевільна» або «Вероніка, що хотіла заподіяти собі смерть». У всякому разі як він, так і Вероніка-подруга, мали взяти дуже коротку участь у цій історії, а саме ось яку.
Вероніка-подруга була нажахана тим, що вчинив її батько, а надто з огляду на те, що він керував шанованим закладом і працював над дисертацією, яку, він сподівався, схвалять в академічному світі.
Ти знаєш, звідки походить слово «притулок»? запитала вона. Воно веде початок із середньовіччя, коли люди мали право шукати собі притулок у церквах, у священних місцях. Право на притулок це те, що розуміє кожна цивілізована особа! Тож як сталося, що мій батько, директор притулку, міг учинити таке з кимось?
Пауло Коельйо захотів довідатися всі подробиці про те, що сталося, бо мав поважну причину зацікавитися історією Вероніки.
А причина була такою: колись його самого запроторили до притулку або до божевільні, саме під такою назвою більше відомий цей різновид лікарні. І таке з ним сталося не один раз, а тричі: в шістдесят пятому, шістдесят шостому, шістдесят сьомому. Те місце мало назву «Дім здоровя» лікаря Ейраса, в Ріо-де-Жанейро.
Причина його перебування там досі йому мало зрозуміла; можливо, батьків збила з пантелику його поведінка, що відрізнялася від їхньої, бо він був то надто соромязливим, то надто зухвалим, а можливо, його бажання стати «митцем», бо мистецтво в його родині сприймали як найпереконливіший спосіб жити маргіналом і померти в убозтві.
Коли Коельйо про це згадував, досить-таки рідко, так би мовити, мимохідь, він вважав божевільним того лікаря, який вирішив помістити його в притулок без будь-якої конкретної причини (як то буває в кожній родині, існує тенденція скласти провину на інших і категорично стверджувати, що батьки не знали, що вони роблять, коли ухвалювали таке сумнівне рішення).
Пауло засміявся, коли довідався про дивного листа до редакції журналу, якого залишила Вероніка, обурена, що такий важливий французький часопис не знає навіть, де розташована Словенія.
Ніхто не вкорочує собі віку з такої причини.
Хай там як, а лист Вероніки не дав би ніякого результату, з почуттям глибокого розчарування зауважила Вероніка-подруга. Лише вчора, коли я реєструвалася в готелі, там вирішили, що Словенія місто в Німеччині.
Це дуже знайома історія, подумав він, бо хіба мало чужоземців вважають аргентинське місто Буенос-Айрес столицею Бразилії?
Але крім того факту, що він жив у країні, яка заохочувала чужоземців нахваляти красу її столиці (розташованої в сусідній державі), Пауло Коельйо мав із Веронікою ще одну спільну пригоду у своїй біографії (про яку ми вже тут писали, але не буде зайвим нагадати про неї); його також свого часу відправляли в санаторій для душевнохворих, «звідки тобі не варто було виходити», як зауважила одного разу його перша дружина.
Але він звідти вийшов. І коли покинув лікувальний заклад лікаря Ейраса востаннє, сповнений рішучості ніколи туди не повертатися, то дав собі дві обіцянки: а) заприсягся, що напише про це книжку; б) поклявся зачекати, доки його батьки помруть, перш ніж він заговорить про це публічно, бо не хотів завдавати їм болю, адже вони й без того протягом багатьох років звинувачували себе за те, що так учинили.
Його мати померла девяносто третього. Але батько, якому в девяносто сьомому виповнилося вісімдесят чотири, попри те що мав легеневу емфізему, хоч ніколи не курив, попри те, що годувався холодною їжею, бо не міг знайти собі служницю, яка терпіла б його примхи, був живий і не втратив ані розуму, ані здоровя.