Вона написала листа. Хвилина доброго гумору примусила її майже змінити думку про необхідність померти, але вона вже ковтнула пігулки й щось змінити пізно.
Хай там як, а вона не раз переживала такі хвилини доброго гумору, як ця, й наклала на себе руки не тому, що була жінкою, схильною до смутку, до гіркоти, й жила у стані цілковитої депресії. Вона присвячувала багато вечорів свого життя прогулянкам вулицями Любляни або дивлячись із вікна своєї келії в монастирі, як падає сніг на маленький майдан із памятником поетові. А одного разу незнайомий чоловік, що стояв на тому майдані, подарував їй квітку, й вона цілий місяць почувалася так, ніби плаває у хмарах.
Вона вважала себе особою цілком нормальною. Її рішення померти пояснювалося двома дуже простими причинами, і вона була певна, що, якби залишила записку з поясненнями, багато людей погодилося б із нею.
Перша причина: усе в її житті було однаковим, і після того як минула юність, усе котилося до занепаду, старість залишала на ній невитравні сліди; прийшли хвороби, й відійшли друзі. Продовження життя нічого приємного не обіцяло; навпаки, ймовірність страждання невпинно зростала.
Друга причина мала більш філософський характер: Вероніка читала газети, дивилася телебачення й була в курсі того, що відбувалося у світі. Усе в ньому відбувалося неправильно, і вона не могла погодитися з такою ситуацією, від чого її сповнювало відчуття своєї цілковитої непотрібності.
Проте для неї існувала можливість примиритися з життям, і вона була зовсім іншою: смерть. Вона написала листа в редакцію журналу, відсунула його вбік і зосередила увагу на речах важливіших і більш дотичних до того, що з нею відбувалося в цю хвилину вона була ще жива, але мусила померти.
Вона спробувала уявити собі, як помиратиме, але на думку нічого путнього не спадало.
У всякому разі, їй не було глузду цим перейматися, адже так чи інак вона помре через кілька хвилин.
Через кілька хвилин?
Атож, через кілька хвилин вона знатиме відповідь на запитання, яке цікавить усіх: чи існує Бог?
На відміну від багатьох людей, це не було великою внутрішньою дискусією її життя. Під час комуністичного режиму існувало офіційне твердження, що життя закінчується зі смертю, й вона звикла до цієї думки. Хоч покоління її батьків і дідів досі ходило до церкви, молилося, ходило на прощу й твердо вірило в те, що Бог дослуховується до їхніх слів.
У свої двадцять чотири роки, проживши життя, яке їй було дозволено прожити а це не так мало! Вероніка майже набула впевненість у тому, що все закінчується зі смертю. Тому вона й обрала самогубство: воно обіцяло їй свободу. Вічне забуття!
У її серці, проте, залишався сумів: а що, як Бог усе ж таки існує? Тисячі років цивілізації перетворили самогубство на табу, на виклик усім релігійним законам: людина змагається за те, щоб вижити, а не провалитися в небуття. Людський рід повинен існувати й розмножуватися. Суспільство потребує робочих рук. Подружжя мусить мати причину, щоб і далі жити разом, навіть якщо кохання закінчилося, а країна потребує солдатів, політиків і митців.
«Якщо Бог існує, а я в це щиро не вірю, я усвідомлю, що існує межа людському розумінню. Отже, це Він створив безлад, у якому існують убогість, несправедливість, корисливість, самотність. Його наміри, певно, були найкращими, але результати виявилися нульовими. Якщо Бог існує, то Він має бути поблажливим до істот, які вирішили надто рано покинути Землю, і може навіть попросити в нас пробачення за те, що примусив нас побувати тут».
Нехай згинуть табу та забобони. Її мати, істинно віруюча, казала: «Бог знає минуле, сучасне та майбутнє». У такому випадку вона народила її на світ із цілковитим усвідомлення, що її дитина, Вероніка, має накласти на себе руки й мати не буде шокована її вчинком.
Вероніка відчула легку нудоту, яка швидко посилювалася.
Через кілька хвилин вона вже не могла зосередити погляд на майдані за вікном. Вона знала, що тепер зима, що було близько четвертої години пополудні й сонце швидко наближалося до обрію. Вона знала, що інші люди житимуть і далі; цієї миті повз її вікно проходив хлопець, він побачив її, але, звичайно, не мав ані найменшого уявлення про те, що вона помирає. Гурт болівійських музик (а де вона, та Болівія? Чому в журналах про це не запитують?) грав перед статуєю Франца Прешерна, видатного словенського поета, який справив великий вплив на душу її народу.
Чи зможе вона до кінця дослухати музику, яка долинала з майдану? Це був би непоганий спогад про життя: вечір, мелодія, що навіюватиме спогади про цю сторону світу, затишна кімната; гарний і сповнений життя хлопець, який проминав її вікно, вирішив зупинитися й дивився на неї. Оскільки вона зрозуміла, що ліки вже почали діяти, то він був останньою людиною, яку вона бачила.
Він усміхнувся. Вона повернула йому усмішку їй не було чого втрачати. Він махнув їй рукою; вона вдала, ніби дивиться на щось інше, зрештою, хлопець продовжив свій шлях, навіки забувши обличчя у вікні.
Але Вероніка була щаслива усвідомлювати, що її знову хтось зажадав. Вона наклала на себе руки не через брак любові. Не тому, що її родина ставилася до неї погано, не через проблеми з грішми, не через невиліковну хворобу.
Вероніка вирішила померти цього чудового вечора в Любляні під музику болівійських музик, що долинала з майдану, з молодиком, який проминав її вікно, й була щаслива, що її очі досі бачать, а вуха чують. Ще більше задоволена тим, що їй не доведеться бачити й чути ці самі речі ще протягом тридцяти, сорока або пятдесяти років коли вони втратять усю свою оригінальність та перетворяться на трагедію життя, в якому все повторюється, і наступний день ніколи не відрізнятиметься від дня попереднього.
У шлунку закрутило, і їй стало дуже зле. «Дурна я подумала, що надмірна доза заспокійливих пігулок примусить мене негайно заснути». Але натомість вона відчувала дивне гудіння у вухах і нудоту.
«Якщо я виблюю, то не помру».
Вона вирішила не зважати на кольки, намагалася зосередити всю увагу на ночі, яка ставала дедалі чорнішою, на болівійцях, на людях, що замикали свої домівки й виходили на свіже повітря. Гудіння у вухах ставало дедалі гострішим і вперше відтоді, як ковтнула пігулки Вероніка відчула страх, моторошний страх перед невідомістю.
Але він тривав недовго, бо вона відразу знепритомніла.
Коли Вероніка розплющила очі, то не подумала: «Я, мабуть, уже на небі». Небо ніколи не користувалося люмінесцентною лампою, щоб освітлювати все довкола, а біль, який вона відчула через секунду, був типовим земним болем. О, цей земний біль він унікальний, і його не сплутаєш із жодним іншим.
Їй захотілося зворухнутися, і біль посилився. Перед нею заблимали яскраві іскри, а проте Вероніка зрозуміла, що це не зірки в раю, вони виникли внаслідок її страждання й болю.
Вона прийшла до тями, почула вона жіночий голос. Але знай, ти досі стоїш обома ногами в пеклі.
Ні, такого не може бути, цей голос її обманює. Ні, це не може бути пекло, бо їй дуже холодно, і вона звернула увагу на те, що з рота й носа в неї стримлять пластикові трубки. Одна з цих трубок, а саме та, що була запхана їй у горло, душила її, не давала дихати.
Вона хотіла витягти її з горла, але руки в неї були звязані.
Я пожартувала, це не пекло, провадив голос. Це гірше, аніж пекло, хоч я ніколи там не була. Це Віллєте.
Попри біль і відчуття задухи, Вероніка за одну частку секунди зрозуміла, що з нею відбулося. Вона намагалася вкоротити собі віку, але хтось вчасно зявився, щоб її врятувати. Це могла бути якась черниця, подруга, що вирішила навідати її без попередження, хтось, хто надумав принести їй те, чого вона забула попросити. Головне, вона вижила й тепер перебуває у Віллєте.
Віллєте знаменита психлікарня, якої всі боялися, зявилася тисяча девятсот девяносто першого року, коли країна здобула незалежність. У ті часи, вірячи, що поділ колишньої Югославії відбудеться мирно (зрештою, Словенія пережила тільки одинадцять днів війни), група європейських підприємців здобула дозвіл розмістити шпиталь для лікування психічних захворювань у давній казармі, покинутій через високу вартість її утримання.
Проте незабаром розпочалися війни: спочатку в Хорватії, потім у Боснії. Підприємці були стурбовані: гроші на утримання психлікарні надходили від капіталістів, розкиданих по різних куточках світу, навіть їхні імена були невідомі тож досить було сісти з ними за один стіл, попросити пробачення, зажадати, щоб вони набралися трохи терпіння. Вони розвязали проблему, вдавшись до практики, мало придатної для психіатричного притулку і для молодої нації, яка щойно визволилася з-під ярма толерантного комунізму, Віллєте стала символізувати те, що було найгіршим у капіталізмі: треба платити за кожне місце в лікарні.