Наприкінці квітня куди й ділась зима. Із самого світанку розпогодилось, як зійшло сонцепригріло. Але ніхто із засуджених не збирався скидати так звані зимові одежини. Накутували на шиї якісь шматки подертих мішків, підперезувались вичовганими жіночими хустками, нацуплювали облізлі хутряні шапки (у кого вони були) та заскорузлі від бруду пальчатка. Ті рукавиці видавали як спецівку, але каторжанам вони слугували не лише аби не натерти мозолів, які так чи так натирались аж до крові, а ще й для зігрівання рук. Ті руки за місяць-два роботи ставали схожими на коріння старого дерева, яке вилазить з-під землі,покручене й темне, сухе і деркуче. Старожили повідали упівголоса, говорили ніби між собою, але, звісно, так, щоб чули новоприбулі, що й до цього дня буяла повним ходом весна, але забуранило на кілька день, ніби знала природа, що везуть нових, противилась, відганяла.
Вночі, коли після важкої роботи гуділо все тіло й паморочилось у голові, Юрій Будяк не міг відігнати від себе настирливих спогадів. Ті спогади кружляли навколо нього, іноді дратували своїм дзижчанням, іноді лоскотали спочатку приємнотоді надокучливо, а подеколи й боляче жалили, як ґедзі. Юрій скрикував крізь тривожний і неглибокий сон, будив сам себе й декількох, що лежали поруч.
Що?питав Ілля Савич звідкілясь із-під лівого плеча Юрія.
Що?опускав голову з горішньої полиці Гнат.
Вони не отримували відповіді й вкладались далі, добувати свій короткий і такий вистражданий відпочинок.
А мені саме снився син,бубоніло десь із середини приміщення. І там починалась бесіда, пошепкишушуну-бубубунеслось звідтіля й заколисувало тих інших, що через крик Юрія вимушені були недодивитись снів-спогадів з далекого і часто світлого минулого.
А мені усе сниться, що я за плугом йду,сумно прорік хлібороб Василь Коліушко.
«Плуг, плуг, плуг»хвилями шурхотіло це слово у вухах письменника.
«Плуг»
1
Революційні настрої, якими щедро були насичені перші двадцять років нового століття, підбадьорили український народ, згуртували йогопринаймні навколо мрії про досягнення такої, здавалось, близької національної свободи. Гасла, якими оперували промовці різного штибу, манили далекосяжними планами й не давали спокою творчим людям. До того ж вожді революцій, представники партій, громадські діячі, захисники свобод клятвено обіцяли українцям на усіх барикадах, фронтах, кафедрах довгоочікуване набуття власної державності, а на додачу до цьогоповну й незворотну українізацію. Скільки літ мова дідів-прадідів, ота селянська непорушна «малоруська», як її принизливо називали великороси, тобто старші, а відтак ніби розумніші брати, скільки літ справжня українська не могла випростатись із-під теплої, але такої удушливої ковдри зросійщення? І от після першої революції, після маніфесту царя замайоріла надіяукраїнську, співочу й неповторну, почують і в петербургах, і в москвах. Українською почнуть друкувати підручники, у школах викладатимуть, в університетах. Ось вонанезалежність українська, вже близько, лише руку простягниі твоя!
Україномовні літератори, режисери, драматурги взялись до роботитворити нову історію, ба навіть не нову, а новітню. У спраглому очікуванні вистражданої незалежності українські митці видавали на гора тексти, гідні світових взірців. Переносили на папір не щось видумане, а те, що змальовувало тогочасне, болюче й дотичне до кожного. Говорили з читачем доступною мовою, що ні в якому разі не принижувало достоїнства тексту. Талановитих письменників, яких виплекала українська земля, тягло до великих міст, туди, де гуртувались подібні їм, де можна було рости у своїй майстерності, зустрічатись із уже відомими й навіть мати сміливість тим відомим «втерти носа» якоюсь не баченою до цього часу новацією.
На хвилі вольностей нової економічної політики із сіл, селищ, містечок прибували ті майбутні письменники, журналісти, музиканти, філософи й науковці до районних та окружних міст. А вже звідтидо самої столиці.
Харків славився небувалим до цього часу розквітом друкованого слова. Відкривались кооперативні товариства, які мали змогу тиражувати журнали, альманахи й газетиу конкурентній боротьбі відвойовували собі товпища спраглого до читання люду. Столиці потрібні були співці слова, бо ж і на слові можна було непогано заробити. Відтак Харків, наче губка, всмоктував літераторів з усіх етнокультурних регіонів: з Київщини, Поділля, Приазовя, Чернігівщини та Полтавщини, зі всієї Слобожанщини. Серед тих, хто мав хист до письменництва або досвід написання чи то прози, чи то поезії, тих, хто давно писав, або просто тих, кому подобалось називати себе літератором, були люди різних професій та соціальних груп. Колишні повітові чиновники, котрі в перервах між монотонними чиновницькими справами дозволяли собі побавитись у складанні рим: містечкові різночинці, які списували короткі оповідання, багатослівні романи, фарсові пєси із самого життя, що проходило перед дверима їхніх осель чи й у самих оселях; сільські священикиті добре знали людську психологію й мали натхнення писати не лише теологічні тексти, а й глибоко психологічні; звичайні хлібороби та робітники, яким до снаги було змалювати буденне робітничо-хліборобське життя з усіма його бідами й радощами. Чи не усі вони, переживши чимало випробувань, до числа яких входили революції, перевороти, війна, визвольні змагання, поразки, пропустивши крізь себе життєві історії свої й чужі, взялися за викладення тих історій, про які знали не з чужих уст. А взявшись за перо, перетворились у новій державі на рупорів епохи, на тих, до кого прислухаються, на кого рівняються, кому довіряють. На справжніх народних письменників.
Із цих колишніх гробарів, вантажників, аптекарів, крамарів, моряків, теслярів, косарів, офіцерів, чабанів, мельників, бондарів, безпритульників викарбовувалась у муках українська літературна еліта. Багато з тих, хто мріяв оспівувати свою землю у віршах та прозі, передавати сум і радість одноплемінників через патетичну музику й театральне мистецтво, не завжди могли здобути фахову освіту чи бодай якусь освіту. На заваді їхньому навчанню ставала як не війна, то голод. Ці дві сестри-злидарки крали безбожно час, що міг би витратитись на сидіння за партою. Необхідність заробляти власною важкою працею на скибку хліба, на куток для ночівлі позбавляла деяких талановитих синів землі української права на поглиблення знань у спеціальних навчальних закладах. Доводилось до усього доходити самотужки, вчитись на досвіді: своєму й чужому, черпати знання усюди, де випадала така можливість. Молодняк був аж такий спраглий до пізнання світу і себе у цьому великому і в переважній більшості жорстокому світі, що не оминав нагоди читати й ділитись прочитаним із ближнім. Читали з однаковим заповзяттям як пропагандистські листівки, так і світову класику, яка раптом, як сніг на голову, впала їм, селянським дітям, з панських книгосховищ. Ото вже раділи такій експропріації! Не думали про наслідки. Та хіба у двадцять років хтось думає про далеке майбутнє? Тим більше що ті книжки стали надбанням цілої республіки, цілого народу, а не купки експлуататорів. «Ох, як прекрасно це! Як добре забрати в одиниць та віддати сотням, тисячам, мільйонам!»раділи, гортаючи цупкі сторінки з незрозумілими поки що висловами Плутарха чи віршами Вергілія, з пізнаваними картинами життя знедоленого народу, що відображалося у творах знаменитого українця Тараса Шевченка. Здогадувались вони, ці молоді читачі, юна паросль молодої держави, ба навіть не здогадувались, а знали достеменно, що не усе забране у «ворогів революції» дійшло до народу. Багато чого перекочувало до квартир чиновників при владі, а ще частину спалили у буремні роки безвладдя та встановлення гегемонії пролетаріату. Той дикий за своєю природою пролетарій не хотів читати, йому було байдуже до національно-визвольної боротьби, байдуже до освіти. Головне, що вінгегемон революціїміг запросто розірвати книжку в гарній палітурці, книжку, яку до цього тримали білі рученьки якоїсь мереживної пані. Він, а не хтось інший вирішував, залишити ту книжку чи подерти її до бісової матері на самокрутки.
Хароша бумажка,ймовірно, казав той пролетарій, який неочікувано отримав усю повноту влади. Виривав аркуш, де чорним по білому: