Юрію Яковичу, я тут познайомився з прекрасною людиною,торохкотів професор, сідаючи біля письменника на трохи вологучи то від поту, чи від дощупідлогу теплушки.Він співак. Я вас представлю.І тут-таки закричав пискляво:Товаришу тенор? Ви де? Я вас не бачу. Йдіть-но на звук.
Оскільки відбувалось усе поночі, у вагоні було хоч око виколи, до того ж вязні і вдень були всі на одне лице. І було їх аж так багато, що, аби когось пізнати, треба було кричати.
До цих двох, проходячи повз тих, хто сидів і лежав на підлозі, оминаючи нари, припнуті посеред теплушки й біля стін її, щораз сипло шепочучи слова вибачення, підійшов співактенор Гнат Горлиця.
Гнат Горлиця співав в Одеському оперному театрі. Спочатку співав у других складах, у хорі, де прийдеться. Але після пожежі в двадцять пятому, коли за рік відремонтували театр, його якось помітили й дали першу партію, з якою молодий тенор впорався на відмінно. Співав виключно провідні ролі Гнат недовго. Бо вже в тридцять третьому хтось настрочив донос, у якому йшлося про те, що саме Гнат Горлиця вісім років тому влаштував сумнозвісну пожежу. Гнат здогадувався, хто міг таке написати. Одна колегаартистка кордебалету, яка марно добивалась його прихильності,могла на це піти. Хоча були й інші варіанти.
Це ж театр,розмірковував уголос Гнат.
Він був високий і широкоплечий, виглядав від сили років на двадцять пять, хоча за документами виявлялось, що йому аж на десять років більше. Гната ніякий біс не брав. Усі навколо позаростали бородами, а цей естет раз на три дні примудрявся бритися шматком скла, яке знайшов на підлозі теплушки, ще коли всіх завантажували всередину. Скоріш за все, скло було від розбитого віконечка. Під обрізану драпову шинель, яка ледь прикривала Гнату сідниці, прямо на светра з розтягненим коміром співак нацуплював краватку-метелик.
Артист має право на екстравагантність,пояснював свою оригінальність і сам від тих пояснень млів.
Він дуже гарно розповідав придумані на ходу історії. Єдине, що дратувало слухачів,занадто тиха подача оповіді. Тим, хто слухав, доводилось напружувати слух аж так сильно, що починали боліти лоби і шиї.
Основним слухачем Гнатових побрехеньок виявився Василь Коліушко. Простий собі сільський чоловік. Колишній голова колгоспу, отой розжалуваний герой першого пятилітнього плану. Він примудрився вдвічі перевиконати той план, що йому довела держава. Василь не спав, не їв, не зважав на дружину, яка вчила чужих дітей і хотіла вже й собі дитинку народити, забув про матір і батька, які вимушені були самі на старості років поратись і біля городу, й біля худоби. Увесь час клав на розбудову колективного господарствасам сідав на трактор, сам дивився до корів на фермі й приймав телят, сам косив, сіяв, обдирав, скородив, пас, будував. На власному прикладі показував селянам, як потрібно працювати в сучасних умовах. Так йому хотілось мати медаль чи орден.
Єдине, що не враховував,він повний сил і енергії, бо молодий, а селяни, якими командував,чи не всі або старі, або малі, або вагітні, або калічені. Та пявся так, що врешті взяв ту медаль. Цілим героєм праці його обізвали, до столиці наказали їхати і вже там вішали на груди памятний знак, плескали в долоні, а йому тоді лиш одного хотілосьвиспатись добре і ще батьків побачити, дружину обняти, поговорити про те про се, про життя селянське.
Перестав він так побиватись над тими планами, коли в тридцять другому почало викошувати село його рідне голодом. А коли зрозумів голова колгоспу, що голодне через поганий врожай, а через хапуг, які той врожай з ротів вагітних, малих, калік, з ротів його старих батьків, та й з його власного роту витягають, а тому, хто питає, нащо витягаєте, та кулею відповідають, отоді почав до різних інстанцій писати. Дописався, що перетворився враз із героя праці на ворога трудового народу. «Може, й добре, що забрали в тридцять третьому,думав по тому часто.Хоч який пайок у тюрмі давали. А в селі іздох би давно». Його тримали в Харкові два роки, він дізнався, що від голоду померли батьки, помер первістокдворічний син. Лишилась живою тільки дружина, яка проходила свідком по справі чоловіка. Власне, завдяки її свідченням Василь і отримав свій строк.
Та незважаючи на такі перипетії долі, Коліушко шкодував, що не потрапив на жоден фронт, не встановлював радянську владу, не рубав шаблею в Громадянську. Бо ж народився аж у девятсот пятому році.
Всі видатні дати повз мене пройшли,бідкався навіть тепер, коли держава, на яку поклав стільки сили, молодості, сумління, запроторила його, молодого активного громадянина, в далекий Казахстан аж на десять років.
Десять роківце не шутка,розмірковував у дорозі Ілля Савич.
Там ще можуть накинути,озивався хтось бувалий з нар, випадково чи й не випадково підслухавши бесіду.Їдеш, думаєш десять, а там комусь скажеш криво, й повернуть справу, вліплять четвертак або й приведуть в ісполнєніє вищу міру соціального захисту.
Після таких одкровень усі затихали, включно з кримінальними злочинцями, слухали приречено стукіт коліс, занурюючись усе глибше у філософські роздуми про сутність буття, про несправедливість цього світу, про людську ницість і підлість, про кохання, яке так і не відбулось, або про те, що не забувається навіть із плином часу.
Відділення, куди привезли нових ворогів народу від залізниці на вантажівках, розташовувалося за пять кілометрів від адміністративного корпусу. На території відділення було побудовано шість довгих бараків, які ззовні нагадували тваринницькі ферми. Вязнів на роботи етапували співробітники вохру. Охоронці перебували в стані постійного хворобливого похмілля, яке підбурювало їх на невгамовну лють. З червоними пиками, запухлими очима й червоними губами, ці стражі закону зганяли злість на політичних.
Ще до настання світанку табірникам влаштували побудкузаповзли до бараку й, копирсаючи ногами тих, хто спав на найближчих нарах, почали кричати мов навіжені. Примушували одних зеків гамселити що є сили інших, аби ті не залежувались і поспішали внести свою лепту в розбудову народного соціалістичного господарства. Більшість із тих, хто був розквартирований у це відділення, працювали на фермахтваринницьких і молочних. Нова партія ворогів складалась із чоловіків хоч і не мязистих, але жилавих, таких, яких природа не обділила силою. Окрім, звичайно професора. Василь Коліушко був чи не єдиним молодим чоловіком у відділенніякщо не брати до уваги хлопчину, котрого всі кликали Малий і якому від сили було років шістнадцять. Хлопчина не ходив на роботи, а залишався в бараку аж до того часу, як по нього приходили й везли до адміністрації. У відділенні здогадувались, що Малий стукач і що його основна задачазбирати інформацію щодо того, які розмови ведуться між зеками.
Василя Коліушка завдяки його дотичності до колгоспної діяльності розподілили не на будівництво в карагандинський вугільний басейн, а на сільгоспроботи. Праця на подібних будівництвах була найважчою, бо ж доводилося тачками перетаскувати по деревяних місточках тонни каміння. Ті, хто повертався з каменоломень, часто-густо, не чекаючи вечері, падали на нари й відключалися, аж поки хтось із сусідів чи нестерпних у своїй настирливості охоронців не розштовхував їх і не примушував наповнити шлунок табірною баландою. Ту баланду хтось зі співчуваючих приносив таємно з їдальніза такий прояв гуманності міг потрапити у карцер. На тих роботах фізично слабкі чоловіки довго не затримувалисьпомирали чи то від отриманих травм, чи то під час спроби дати драла на волю. По них стріляли ті, хто спостерігав за плідним виконанням вязнями своїх обовязків з верхотур. Стрілки щодня відточували майстерність, поцілюючи у рухомі мішені. Серед снайперів на вишках відбувались неофіційні соцзмагання, з обовязковою передачею перехідного вимпела і додатковою порцією горілки. За те, що бігляків пропускали, а й таке було не чимсь на кшталт нездійсненного, стрілка самого могли засудити до каторжних робіт, прямо тут, у КАРЛАГу. Для цього табірне начальство мало всі важелі, неабияке бажання і до того ж переслідувало ще й виховну ціль. На майбутнє стрілки вже уважніше вдивлялись у каторжан, а час від часу підстрелювали і тих, хто не думав тікати. Мали-бо план по жмурах. Після того як котрийсь із роботяг отримував смертельну кулю, волочачи свою нелегку ношу, його відтягували за колючий дріт поплічники стрілківвохрівці, які працювали внизу. За таку оборудку вимпел отримував стрілок, а горілкувохрівець. Усе по-чесному, по-соціалістичному. Гасло «дружбарівністьбратерство» працівники держзаконності втілювали таким чином у життя.