Ще день Украйну катували
Ляхи скажені; ще один,
Один останній сумували
І Україна, і Чигрин.
І той минувдень Маковія,
Велике свято в Україні.
Минуві лях, і жидовин
Горілки, крові упивались,
Кляли схизмата, розпинали,
Кляли, що нічого вже взять.
А гайдамаки мовчки ждали,
Поки поганці ляжуть спать.
Лягли і в голови не клали,
Що вже їм завтра не вставать.
Мнягка бамага,повторював і недвозначно мняв між кулаками ту «мнягку бамагу», якій тепер у державі без царя знайшов цей люмпен найкраще застосування.
Знали, як не знати тим, хто був свідком, а часто-густо й учасником революційних подій, як не в Україні, то в самісінькій Росії, де суспільство люмпенізувалось набагато швидше, ніж у «відсталій» УРСР. Усе це знали співці пролетарського слова, але воліли виправдовувати себе й собі подібних, тих, хто стояв на захисті народних інтересів. Виправдовувалися звичною фразою: «Такий час».
Час дійсно був нелегкий, людське життя не вартувало й копійки під час світової війни, хоча часто за нього брали тридцять срібняків, уже як більшовики забетонувались у владі. У нещадній боротьбі, у пошуках істини на полях боїв молоді та натхненні майбутні письменники набирались життєвого досвіду, гатили його, той кривавий досвід, на дно власних душ. Одні набивали ті душі під завязку усім, що бачили, не фільтруючи, не поділяючи на зло й добро. Набивали з повною упевненістюісторію не можна корегувати, якщо було, то було. Нехай, мовляв, наступні покоління розсудять, що ми робили не так. Іншим вистачало часу та бажання чи, може, почуття самозбереження, аби відсіювати на якомусь невидимому решеті зайві питання, які зазвичай збурюють докори сумління. Разом із цим відсіювались людські сльози, розпач, всенародний крик про допомогу, благання повернути все, як було.
Втомлені бряцанням зброї та виглядом військової форми люди зітхнули з полегшенням, коли було оголошено про початок нової економічної політики. «Треба й собі купити сукню. Оцю в дрібнесенькі квіточки»,вибирали обнови усміхнені товаришки, тулячись біля вітрини щойно відчиненого магазину жіночого вбрання. Магазини, ресторани, кооперації та мануфактури множились із геометричною прогресією, в місті стало жити ще комфортніше, потихеньку люд вибирався з болота боротьби, і його щільно затягувало в болото міщанства. Те міщанство висміювали у літературних текстах, у журнальних карикатурах, на театральних підмурках. Але його розростання ніхто не міг спинити еволюційним шляхом. Простий люд, у якого не атрофувалась комерційна жилка, почав потрошку наїдати жирок. Можна було торгувати вирощеним на полі, зробленим у кооперативній майстерні, пошитим чи вигаптуваним власноруч, спеченим чи виліпленим. За це вирощене, пошите та спечене платили гроші. Кошти за свою роботу отримували і писаки різного штибувід графоманів, які, мов ті таргани у щілинах, сиділи в редакціях і підгодовувались замовними текстами до потужних письменників, котрі творили, не виходячи з-за свого письмового столу місяцями. Можна було нарешті продавати, а не віддавати задарма написане, намальоване, зняте на плівку. Цей час дозволив митцям розправити творчі крила й по-новому подивитись на мистецтво. А відтак і видати його, оновлене, актуальне, на суд публіки. Незнайомі до цього слова, словосполучення та фрази заполонили читацький простір. Інтелігенція та люди, наближені до неї, дізналися, що таке футуризм і кубізм. Згодом, дуже швидко, не лише художники, а й робітники взяли ці поняття та слова до свого вжитку. Бо ж саме на робітничий клас із численних плакатів дивилась горда людина працімонументальна, різка, сильна й позбавлена будь-яких натяків на витонченість аристократії. Працівники заводів і фабрик, у забрьоханих робах, з брудними обличчями та мозолистими руками, зазирали, мов у дзеркало, у ті плакати, звідкіля на них відображався кремезний чистий красень у червоній сорочці з молотком чи гайковим ключем у міцній руці. Дивились і забували, що те дзеркало криве. Що той трудважкий і безперервнийне робить їх ось такими футуристично-кубічними богами, а так само, як і колись, згинає їхні спини. Радянська пропаганда підступно дозволила митцям показати, на що вони здатні, аби, скориставшись їхніми вміннями і талантами, використати їх у своїх цілях.
Хочеш, аби видали книжку твоїх не надто, скажемо чесно, достойних оповідань?питав якийсь редактор-конформіст у автора, який приніс до редакції теку з дуже хорошими оповіданнями.Тоді треба дописати щось більш викривальне. Одне оповідання викривальне, ну, про зажерливого селянина ще одне про дуже сміливого партійного функціонера і на вибір або вірш про товариша Лєніна, або дитяче оповіданнячко про товариша Лєніна і, припустімо, риболовлю.Редактор розводив руками, мовляв, що поробиш, треба, отримував від автора згоду на таке держзамовлення й був радий, що бодай у такий спосіб його літературна творчість дійде до читача. Звідкіля йому знати, що вийдуть до читача лише ті оповідання, які він напише за двадцять хвилин, поки їхатиме в трамваї додому? Бо ж інші двадцять шість гарних новел не влізуть у маленький формат книжечки, назву якій і ту придумає не він, а редакторська група. На книжечці стоятиме його імяавтор зітхне і заховає авторський екземпляр подалі від дружини та дітей, аби вони ніколи не здогадались, яку дурню він оце написав. А пересічним громадянам, без особливих літературних забаганок, подобались такі книжкинова міфологія.
Подалось публіці і те, що будь-яка працівниця швейної фабрики, робітник тракторного заводу, чи пекар, чи вантажник з кухаркою могли ввечері, після важкого трудового дня, як пани, піти до театру. Вдягнутись гарно, взяти із собою змінне взуття, бо ж до храму йдуть, не до того, у котрому опіум, а до пролетарського храмуМельпоменівського. Різних театрів розвелось і в Україні. Одні показували старий, іще дореволюційний репертуар, інші переносили на сцену агітаційні сюжети й називались синьоблузочниками, ще хтось намагався створити щось кардинально нове, що відрізнялося від буржуазного: відмерлого, старого й непотрібного. Так, курбасівський «Березіль» численні критики та знавці називали новим кроком на шляху оновлення національного театру. За театром почали звертати увагу на кінематограф. У Харкові ширилися чутки про створення власної, української кіностудії. Творче життя вирувало аж так сильно, що партійні наглядачі вбачали у тому вирі небезпеку. Боялися, що маленька лагідна хвиля може перетворитись на цунамі, котре накриє руйнівною силою.
Не пасли задніх, не відставали від театралів і літератори. Адже без них, без їхніх текстів не могло й мови бути ні про національний театр, ні про національне кіно. Письменницька братія змужніла, згуртувалась, викарбувала свій стиль. Дружно взялась за написання пєс і кіносценаріїв. У єдиному пориві вирішила новою літературою замінити стару, класичну, ту, котра, на глибоке переконання багатьох революційно налаштованих літераторів, була занадто віддаленою від сучасного життя.
Окремі автори народжували тексти настільки влучні, що їх можна було порівняти хіба з пострілом снайпера. Інші вдавались у своїх судженнях та оцінках до якогось підліткового максималізму. Письменники помилялись, виправляли свої помилки, шукали нових форм і сподівались у цих пошуках на підтримку товаришів по цеху. Чекали критики, вступали у дискусії, іноді доволі войовничі.
Молотили від руки та на друкарських машинках масову літературу, випускали з-під друкарських верстатів зрозумілу у своїй простоті поезію та прозу. Обєднувались у літературні спілки, гурти, колективи. Наплодилося за короткий проміжок часу тих творчих обєднань і не перелічити. Найвпливовішими літературними угрупованнями у двадцятих вважались «Ланка», «Молодняк», «Плуг» та «Гарт». У лавах «Ланки» чеканили свій творчий стиль Плужник, Осьмачка, Багряний. «Ланка» неофіційно значилась в опозиції до «Молодняку»так званого бойового загону пролетарського фронту. Між одними й іншими була різниця. Якщо члени «Молодняку» сповідували крайнє ліві літературні смаки, то ланкарі відкидали будь-які політичні протистояння. «Література мусить бути поза політикою. Наша література має не йти на поводі в держави. Вона має цю державу вести вперед своїми думками й філософськими знахідками. Вона, наша нова література, має бити будь-кого, незважаючи на політичну приналежність, якщо той будь-хто заслуговує літературного батога»подібні виступи часто можна було почути на засіданнях «Ланки». Брали слово не лише авторитетні, а й маловідомі, недосвідчені, зовсім молоді письменники. Ці письменники вже бачили себе попереду колони, яка щасливо крокує назустріч світлому майбуттю.