Та ні,заспокоїв той,це давні рани. Застарілі. Хіба дають про себе знати зсередини. Шлунок болить.
Звикайте, шановний, тут і здоровий шлунок заболить, що вже казатиоперований.
Рішення про створення казахстанського виправно-трудового табору було ухвалене за пять років до того, як у ньому опинився Юрій Покос, уродженець села Красногірка Костянтиноградського повіту Полтавської губернії, та інші, що вимушено мандрували у далеку й невідому путь разом із ним. Тоді й назву припасували, абревіатурну за модою тих часів, а самеКАЗІТЛАГ. У цих місцях на повну потужність працював радгосп «Гігант», от його й реорганізували під окремий виправно-трудовий табір ОДПУ з підпорядкуванням ГУЛАГу.
Територію, де мала б розкинутись пекельна кузня, спішно очистили від корінних мешканців, що десятиліттями обробляли цю землю. Їх, казахів, росіян, німців, українців, за допомогою військ НКВС примусово виселили з обжитих місцин, погнали степами далі на схід та почали зводити огорожі, спостережні вишки, бараки. Зводили, звичайно, не самі, а перші партії неугодних державі громадян, отих ворогів, яких у спішному порядку накували комуністичні ковалі для таких благородних цілей. Серед перших до КАРЛАГу прибули священики та монахисовість людська, ланцюжок між людиною і Богом. Увірвався він, той ланцюжок, під ударом наточеної сокири так званого народовладдя, а насправді культу однієї особистостіхворої на манію величі. Побитий віспою курдупель-вождь обмовився, що треба піднімати в Казахстані вугільну та металургійно-добувну промисловість, і треба це робити так, аби малим коштом, аби робітникам не платити. Тут і визрів планшукати й знаходити ворогів, які й втілювали б цей вождів задум у життя. Зігнати цих дармоїдів, звезти гвинтики докупи, дати їм у руки кайло, примусити працювати цілодобово, годувати нечасто, щоб не звикли до доброго. І, головне, такі раби не будуть скиглити, бо ж знатимутьвони вороги народу і весь народ, той, що лишився на волі й користується здобутками великої робітничо-селянської держави, засуджує їх. Тому треба їм робити усе можливе і навіть неможливе, аби власною працею, власним потом і кровю, а може, й ціною власного життя змити цей сором, змити із себе і зі своїх близьких клеймо зрадника, запроданця, ворога. «Ура!»радо й оптимістично кричали по всіх усюдах умовно чесні мешканці однієї шостої, коли їм оголошували на площах і вулицях черговий список арештованих. «Ура!»волали вони, коли отримували зверху рапорти про ворожі організації, які зазіхали на таке прекрасне, таке неповторне, таке багате й щасливе радянське життя.
У КАРЛАГу відбували своє шпигунианглійські, німецькі і навіть японські; куркуліті, що хотіли користуватись плодами своєї праці, а не віддавати новому панусовбарину; диверсантиті, що були знайомі з раніше розстріляними, із тими, кого стратили за страшні злочини проти СРСР. І навіть якщо вони лиш раз у якихось гостях потисли руку тому вже тепер розстріляному, їх народний суд відправляв до ГУЛАГу під гучне всенародне «ура», під триразове «ура».
«Думати треба перед тим, як тиснути незнайомцям руку»,слушно зауважували головуючі на подібних судах і оголошували вирок, згідно з котрим людина випадала з життя на пять, десять а то й на пятнадцять років. Це при тому, що за вбивство рецидивіст міг отримати ті самі пять. А часто-густо, якщо той рецидивіст доводив (а були такі говоруни, які могли довести, що вони особисто допомагали товаришу Сталіну брати банки), що той, кого він вкатрупив, був буржуазний націоналіст чи спекулянт, термін увязнення був менший. Або й таке могли придумати: «Той, кого я вбив, перед смертю казав, що соціалізмце погано». Такому здогадливому урці світили виправдання і цілковита реабілітація. Урки у таборах відкрито насміхались над політичними через слабку захисну реакцію останніх і через нездатність викручуватись зі складного положення при більш ніж достатній освіченості й розумових здібностях.
У деревяному з низькою стелею приміщенні, де розселились новоприбулі, вже гуділо душ із двісті чоловіків. По відчиненні дверей усі в одну мить замовкли й уставились поглядами на гурт. Тоді, ніби нічого й не сталося, знову загули, почали оправляти свої нарихисткі двоповерхові конструкції, збиті з дощок. На одну секцію таких нар припадало аж чотири арештанти. Замість матрацівжмут соломи, вкритий мішковиною. Приміщення стогнало, хропло, матюкалось, скиглило, посміювалось, наспівувало, жебоніло, кашляло, квилило. Усі ці звуки зливались у монотонне сюрчання. І той, хто хотів спати, міг, заплющивши очі, уявити, що то не табірний барак, а велемовний ліс, у якому гомонить безліч захованих між зеленим листям тварин, птаства та всілякої комашні.
В куток дуйте. Там є одна вільна шконка,пояснив один із давнішніх мешканців табору. Та ще й показав худою, із чорними нігтями рукою, куди саме треба йти.
Хтось рвонув з-за спини професора і Покоса туди, куди вказував чоловік, інші так і топтались біля входу. Озирались здивовано на зачинені у них за спинами двері, не розуміючи, що робити далі. Вони ж бо думали, що оті охоронці, які сюди конвоювали, особисто посадять їх на заброньовані місця.
Чого стовбичите?гукнув хтось із середини гомінкого приміщення.Розходьтесь. Шукайте собі, де притулитись. Тут, біля мене, вільно, вчора зажмурились двоє.
Покос пішов на заклик. За ним почимчикував професор.
Іллі Савичу Конюшаєву дорогою до КАРЛАГу виповнилося шістдесят шість років. Звичайно, не святкували, бо іменинник відмахувався.
День народження можна справляти, коли тобі двадцять чи навіть тридцять ну, добре, ще й у пятдесят можна себе потішити. Але в моєму віці це зайве. А за теперішніх обставин взагалі абсурдне.
Ілля Савич був арештований за простий анекдот. Тепер можна лише здогадуватись, що то був за анекдот, професор нізащо не волів його переказувати і зарікся коли-небудь це робити. Вся контрреволюція, за яку вчепились чекісти, полягала у тому, що професор той неблагонадійний ба навіть загрозливий для майбутнього держави анекдот розповів молодому поколіннюсвоїм студентам. Студенти сміялись і тішились, що професор має їх за аж таких близьких друзів, розповсюджуючи заборонені жарти. Та котрийсь із них, із тих юних комсомольців-звитяжців, доніс туди, куди в ті часи багато хто доносив з різних причин: кому кімнатка сусідська в комуналці приглянулась, кому заважав успішніший колега, кому не давали спати ночами думки про кохану, яка віддала перевагу комусь, на її думку, кращому. Коли приїхали арештовувати, Ілля Савич навіть не хвилювався. І його дружина Антоніна, вдвічі молодша від нього красунечка, колишня його студентка, також не хвилювалась. Були впевнені, що Ілля Савич розкаже того анекдота слідчому, вони разом посміються і професор вже назавтра знову прийде в свій інститут і передаватиме молодим неоціненний досвід селекції морозостійких видів картоплі й буряка. Йому не те що не дали розповісти анекдот, а навіть до кінця не вислухали перелік заслуг професора перед державою. Натомість добряче побили, чого з професором Конюшаєвим не траплялось із юності. Якось років у дванадцять малий Ілля вступився за дівчинку, відштовхнув вдвічі більшого за себе хлопчика й був жорстоко відлупцьований. Відтоді вирішив добре вчитись, аби доводити власну правоту не штовханнями і бійками, а виключно науковими сентенціями. Ілля Савич мав броню під час війни, не торохкотів ніякою зброєю в роки національно-визвольних змагань, він у той час перебував у довготривалому відрядженнідесь аж у Заполярї. Повернувся звідти вже з науковим ступенем, національно свідомим і політично виваженим настільки, щоб ту національну свідомість вміти ховати під професорською пришелепуватістю.
Ілля Савич сприймав арешт як елемент сюрреалізму, допоки не опинився в холодній теплушці й не усвідомив, що на ньому в цей момент немає жодної речі, яку він сам собі купив. Діряві на колінах штани, латана куфайка й облізла шапка перетворили колишнього професора престижного інституту на обідранця-селянина. У вузлі професор мав про всяк випадок своє професорське пальто, яке Антоніна запакувала в добротну валізу разом зі зміною білизни, рушником і плетеними шкарпетками. Валізу в професора забрали уркина ній доволі зручно було грати в карти. Забрали також шкіряне півпальто, у якому, власне, він вийшов із дому, забрали й вовняні штани. Зі щедрої руки кинули дідкові куфайку і подерті галіфе. Професорське пальто Ілля Савич тримав на чорні дні, мовляв, може, там, куди їх везуть, аж занадто холодно, то пальто можна надіти на куфайку, або й куфайку зверху професорського пальта. На додачу до цього нереспектабельного гардеробу дідок був взутий у якісь постоли, обмотані поверху онучами. Ті онучі тримались купи, бо були перевязані страпатими мотузками. Ілля Савич дивився на себе зверху донизу й намагався збагнути, як так хитнулась земля, що він оце опинився в іншому вимірі. Саме тоді до нього присікався Тимофій, бо його конче зацікавив вузол, зроблений із рушника, більш схожого на півскатертини. І саме тоді на захист остовпілого дідка став Покос.