Це не все,шепотіли колеги по відділу,він іще й малював різні малюночки, ну ви розумієте, що на тих малюночках зображав,натякали чи то на еротику, чи то на шаржі.
Художник нагадував жінці, що вона працює не просто в адміністративній будівлі, а в будівлі з подвійним дному переносному сенсі. Хоча і в прямому також.
Цокольні поверхи споруди вважалися найнебезпечнішими для тих вязнів, які вирішували тут, у КАРЛАЗі, не підкорюватись правилам чи йти проти побажань чекістів. За протест, страйк, спробу втечі, за бійку, оголошення вимог саджали до карцеру, кидали до ями, піддавали тортурам. Під знущання над арештованими було відведено безліч спеціальних камер по обидва боки довгих коридорів у підвальних поверхах. Часто порушників заводили до розстрільної камери, імітуючи страту. Ставили до стінки, бурої на рівні голови, та так, щоб табірник мав час подумати про швидкоплинність життя, помилуватись тими бурими плямами, встигнути обмочитись від страху, придумати, кого б це обмовити, аби врятуватись. Тоді чули постріл, падали на вологу долівку й дякували Богові, а заодно й начальникові, що цей постріл не був фатальним, що пістолет зарядили холостим. Так ламали людей, перетворювали на плазунів, на ящірок, котрим і хвіст не шкода загубити, аби вижити. Лишень хвостом у цім разі ставала нетлінна душа.
Бувало, людей із розстрільної камери не витягали, як непотріб, а дозволяли вийти на своїх двох. Таких, зі сталевим духом та відчуттям власної правоти, не гнуло ніщо. Як правило, це були колишні військові. Одного разу в розстрільну завели й Покоса. Аби Кашкєзін знав, що письменник не надто тримається за життя, то, можливо, не став би витрачати свій гнів. Чомусь молодшому лейтенантові здавалось, що саме завдяки цьому чоловікові, дитячому письменнику, а відтак людині мякій та незлобивій, він вибється у люди. Думав собі: «Буде мені усе чисто докладати, хто чим живе. Примусити його легко буде». Але, як виявилось згодом, нічого легкого у вербовці Покоса не було. Відмови лиш іще більше запалювали Кашкєзіна, і він вважав справою честі переламати упертюха. «А взяти б та бойовим пальнути»,думав у часи найсильнішого гніву. Гатив бойовим, але в кількох сантиметрах від голови. Куля вищерблювала невеличку дірочку на бетонній плиті, і це заспокоювало енкаведівця, але ні на крок не посувало його задумку до втілення. Доводилося шукати інших вязнів, менш принципових.
Не таких дурних,казав, спльовуючи, і мняв відстовбурчене вухомав таку звичку.
Ось такі правила існували в неокласичній будівлі з колонами, у споруді, куди щоранку бігли на роботу чоловіки й жінки. У тих чоловіків та жінок підростали діти, про них непокоїлися старі батьки, їм писали далекі й близькі родичі, їх навідували друзі й знайомі. Та ніхто з цих людей не міг гарантувати, що між ними не причаївся страшний ворог усього совіцького. Що цей ворог не сьогодні-завтра буде розсекречений і, вповні вірогідно, потягне у табори чи й до розстрільної стінки і цих чоловіків, жінок, дітей, що встигнуть до того часу підрости, немічних старих, добрих знайомих, колишніх друзів.
Від цих думок можна збожеволіти,зверталась, бувало, завідувачка культурно-виховним відділом до темного квадратика вікна. Вона сиділа без сну, на ліжку спав чоловік, у своїх ліжечках діти, і лише їй не спалось, усе крутились у голові дурні думки про ворогів та друзів, про зраду та пильність, про необачність та перестороги, про страх та відвертість. Веремією йшли по колу, і вже не розуміла жінка, про що, власне, вона думає. Здавалося їй, що божеволіє.Ні,плескала врешті-решт себе по щоках,вони заслужили! Ми ніколи не потрапимо у таку ситуацію, бо ми віддані своїй державі.
Це трохи заспокоювало, а ще більше заспокоювали пігулки, які їй приписали у поліклініці. Снодійне. Без нього вже було сутужно.
Яка ж прірва, незбагненна, неосяжна, така, що ніколи за життя, здається, не зникне, розділяє тих, кого держава ще не притисла до нігтя, і тих, котрі не вважаються більше людьми Одніхазяї, іншіне люди навіть, предмети. Предмети, які можна совати, ламати, викидати, а чи й милуватись ними, як, припустімо, витворами мистецтва, а милуючись, ґвалтувати, та так, аби жертва вдавала, що їй це подобається. До жіночої зони, яка була розташована за пятнадцять кілометрів від селища, полюбляли навідуватись браві вояки з Долинки.
Щось я сьогодні вимучений до нестями,казав якийсь слідчий іншому, котрому довіряв. Казав це після десятигодинного робочого дня.Гайда в сьоме!не так питав, як просив.
Нацуплювали кашкети, заправляли гімнастерки, проводили ганчіркою по чоботахі вперед на відомчій машині. Секретарка дізнавалася, що товариші поїхали інспектувати жіночу зону, та й по всьому.
У сьомому відділенні відбували покарання найзухваліші. Тут докупи зібрали упириць, які, коли вірити протоколам допитів, народились, вивчились та працювали лише з однією метоюзнищити радянську державу як таку і кожного радянського громадянина разом із тією державою. Ворогині були небезпечні тим, що ховалися за дуже престижними й недоступними для простих людей професіями, міфічними професіями. Театр, цирк, кіно, філармоніяось кубла, де ховались ворожі личини. Та їх розпізнавали доблесні воїни державної законності, а розпізнавши, заарештовували і привозили для відбування покарання сюди, поближче до Караганди. Артистки з виразними очима, балерини з міцними ногами, статечні співачки, невеличкі, але вюнкі циркові примитаким був контингент сьомого відділення. Звичайно, на зоні окрім цих були й іншіменш відомі, менш яскраві, менш знані. До них табірне начальство не їздило. Хоча якщо проста селянка виглядала, як прима, можна було і з нею погратись у потяг. Гра доволі проста, гра, в якій мають брати участь кілька чоловіків і одна жінка, яка виконує роль локомотива.
Поки чоловік пихтить, зображаючи маневровий вагон, поки він плюється слиною в оргазмічному танку, поки відходить, важко хекаючи й дивлячись, як до локомотива підїздить інший вагон, його товариш по службі, його дружина, терпляче чекає коханого з відповідальної роботи. А він за пятнадцять кілометрів від селища, у спеціально відведеній кімнаті для побачень, знову й знову тягнеться до цієї незворушної, з гарними ногами арештантки. Він не піде до дружини, поки не вихлюпне на прекрасну ворогиню народу всю свою чоловічу енергію, доки не роздере її плоть, доки не насититься її криками. Дружина у Долинці кляне відповідальну чоловікову роботу, після якої він не хоче від неї й дещиці ласки і своєї не дає, а вона ж так чекає його кохання. До півночі видивляється у чистенькі шибочки, запнені гаптованими фіраночками, бідкається: «Ох-ох-ох, як же він, сердешненький, дістанеться додому? Надворі такий буран, будь він неладен». А вже коли чоловік під ранок дістається з відповідальної роботи й бачить в очах дружини тривогу, пояснює: «Нових привезли, треба було їх розподілити згідно з рознарядкою». Він ніби й не збрехав, бо ж дійсно увесь день розподіляв каторжан згідно з рознарядкою. Але малодушно промовчав, що потім, аби зняти психологічне навантаження й відволіктись від важких дум, які навіяв цей клятий буран, що прийшов мало не посеред весни, їхав з іншими законниками до жіночої зони аби погратись у потяг. У потягчух-чух. Щось вловлює у цьому «чух-чух» заклопотаний енкаведівець, напружує лоба, згадує. «Ага,каже його внутрішнє Я,такий віршик тобі розповідала мама, коли ти був малюком. Щось про потяг і про те, що він, той потяг, каже чух-чух». Він лягав у білу постіль, заплющував очі, і неслись перед ним цілі товпища вязнів, худих, виснажених людей, яких він розподіляв, як худобу на фермі,кого в яку загорожу, а кого на бійню. Сон загрібав працівника важкою лапою, і вже снилась йому мама, яка пестить і весело розповідає казочку.
Нещадно биті на допитах, по-звірячому катовані в тюрмах, повсякчас принижувані під час довгого виснажливого етапу людські створіння, яких, мов отару, приганяли до КАРЛАГу, були не лише робітниками чи селянами або службовцями чи священнослужителями. Серед них були і вершки суспільства, хоча тепер це в минулому.
Як не вершки, то принаймні сир, а ніяк не сироватка, якщо зрівнювати ступінь людської освіченості з відстояним коровячим молоком,філософствував котрийсь із засланців.А чому б і не зрівняти?питав він у товаришів по нещастю.