Ларисі лестила увага дорослого мужчини до неї, вона навіть спочатку була впевнена, що згодом покохає Леоніда, але кохання усе не пробуджувалось у молодому, дещо байдужому до штабс-капітана серці.
У девятнадцять Лариса вирішила присвятити залишок життя допомозі хворим та скаліченим і, не розмірковуючи довго, подалась на спеціальні курси медичних сестер, що відкрились при полковому лазареті. Леонід за кілька років уже двічі робив їй офіційну пропозицію одружитись, але дівчина зволікала.
Ви мені небайдужі,казала при зустрічі,але не квапте мене з відповіддю. У нас же є ще час.
У вас, люба, звичайно, є час. Ви така юна. Але з кожним роком я стаю все старішим. І, може, вже в новому столітті ви не захочете бачити біля себе сорокарічного старця.
Вона не вважала Леоніда старцем. Але й коханим не могла назвати. Скоріше дядьком чи братом.
«І чого ця любов бариться?»розмірковувала, читаючи на самоті Байрона. Дивилась у вікно на осінь, яка на повну панувала на Кавказі, і робилося сумно. Здавалося, що й у неї немає вже часу. Адже для дівчини двадцятьце також майже присуд. І тут-таки відганяла сум, труснувши чорнявим волоссям, сміялась хрипло на все горло, ховаючи по-дитячому голову в піднятих гострих плечах, та затуляла рот вузькою долонькою, аби втамувати дитинячу радість. Згадала оце того смішного солдата з булькатими очима, що ходив, як сновида, навкруг столу і так дивно торкався її, коли вони вдвох перевязували торохкотія Абрамова. Відгонила від себе дурні думки про дивакуватого хлопця, якого бачила раз і, скоріш за все, більше не побачить ніколи в житті. Відкривала книжку, перегортала кілька сторінок та натрапляла на улюблений вірш. Читала по памяті байронівський «Спомин», заплющивши у млості очі:
Кінець! То був лиш сон. I враз
Блідих надій промінчик згас.
Щасливих мало днів прожито,
Світанок мій вкриває тьма,
I душу сковує зима.
Любов, надію вщент розбито.
Якби жі спомини. Якби-то!
9
У призначений день із Тифліса вирушила сформована в невеличкий загін група волонтерів. Серед них: українець Покос, єврей Абрамов, росіянин Семенов, грузин Квінкідзе і поляк Кулятинський. У штабі полку кожному видали під розписку кредитних білетів на суму в пятдесят рублівкому одним папірцем, кому декількома, наказали купити й передягтись у більш-менш пристойний цивільний одяг, придбати засоби особистої гігієни, зміну білизни бавовняну й вовняну. Дозволялось придбати чверть фунту тютюну тим, хто палив, та прибути у відповідний час до міського залізничного вокзалу. Ця група тримала курс на Санкт-Петербург. Саме у Північній Пальмірі вони мали б приєднатись до представників голландського корпусу та волонтерів з інших міст.
А хто за головного?питав у прапорщика Юрій Покос.
Все побачите згодом. Зараз це питання, наскільки мені відомо, ще вирішується. Є три претенденти, і всі офіцери з нашого полкугарячі, як арабські жеребці.
Укр топтався на місці, не наважуючись зробити те, що запланував. Прапорщик прийшов йому на допомогу:
Давай, викладай, що там у тебе? Я зроблю.
Хлопець випростав вперед руку із затисненим у пальцях папірцем. Прапорщик хотів був узяти передачу, але Юрій міцно тримався за неї.
Так, кому передати?
Ні, не треба.Юрій розірвав папірець та вклав його до кишені.
Можу й на словах дівці передати, чого ж ні.Прапорщик дивився на закоханого парубка.Я ж оце по тобі бачу, що втратив ти спокій. Таку штуку може лише жінка з чоловіком сотворити.
Скажіть їй, що яЮрій затнувся, йому було соромно відкривати свою таємницю цьому підстаркуватому прапорщику.
Всьо буде зроблено в кращому виді. Я в цих ділах мастак. Навіть імя мені не каживсе знаю. Вже не одну пару звів, так сказати. Потім мене й за кума брали.Прапорщик засяяв, як орден на грудях полкового генерала.
Дякую!Юрій тричі обнявся з Козиренком, і той перехрестив його, як матір свого часу хрестила на дорогу.
Покос згадав про матір, якій обіцяв невдовзі повернутись. Заметушився, ляснувши себе по кашкету долонею. Вийняв тремтячою рукою коротенький олівець із нагрудної кишені.
Матері ж написати,пояснив і вирвав зі свого записника невеличкого аркушика.
Оце святе. Пиши й одправляй.Козиренко замислився, вірогідно згадував свою неньку.
Потяг сполученням Тифліс-Ростов уже стояв на своєму місці й чекав пасажирів. Юрій з друзями увійшов до вагону й шукав зазначені у квитках місця.
Далі, далі,повторював Абрамов голосно.
Молодик теліпався за Юрковою спиною і весь час озвучував кожен його крок. Юрій роздивлявся кожне наступне місце, впевнювався, що треба йти далі, і чув оці слова від товариша.
Раптом Покос мов вріс ногами у підлогу.
Укре, ти чого рота роззявив?у звичній манері запитав Абрамов і штурхнув Юрка ліктем під бік.
А рота той роззявив від здивування, бо ж стрічав вояків на їхніх місцях штабс-капітан Покровський, який, знявши уніформу, перетворився на якогось чиновника середньої ланки, аптекаря чи комівояжера. Він постукав долонею по полиці, запрошуючи Юрія сідати біля себе. Українець сів, а офіцер видихнув із легенів зайве повітряпотужним струменем, шмигнув носом та послабив цупкий комірець білої сорочки, розстібнувши верхній гачок. Затим зняв фетрового сірого капелюха, якого тут-таки причепив на коліно.
Ну, що, хлопці, їдемо дати прочухана тим англійцям?Він говорив не як із солдатами, а як з давніми друзями.
Переборовши здивування від зустрічі, підкорився заклику Покровського, протиснувся до вікна й там сів як укопаний. Мовчав, бо ж оце подумав, що Леонід Покровський не такий вже франт, як йому здавалось. Самі собою думки звернули в інший бік, і Юрій, майже непомітно киваючи головою, блискавично подумав: «Це ж, напевно, вона буде йому писати. А я буду поруч із тими листами. Звязок не втратиться. Кохання моє буде поруч зі мною. Нехай навіть між нами стоїть штабс-капітан». Юрко вставився у вікно й роздивлявся людей, що снували пероном. Городяни виглядали дещо стурбованими, нервово зиркали по боках, кудись бігли лиш для того, аби за хвилину бігти в зворотному напрямку, щораз питали щось одне в одного. Із товпища виринула організована група жінок, які йшли цупкою купкою, ніби в один крокплече до плеча. Юрію здалосьу гурті він побачив оту, вкриту ластовинням Антоніну Кирилівну. Хотів був роздивитись докладніше обличчя кожної жінки, але штабс-капітан, не дочекавшись відповіді від солдата, штовхнув його в спину. Покос вимушений був відліпитись від шибки. Замість підтвердити свою готовність дати прочухана англійцям Юрій запитав:
А жінок також беруть у добровольці?
По цих словах він різко крутонув головою до забрудненого кіптявою вікна. У цей час потягом легенько хитнуло.
Сестри милосердяперші в рядах добровольців. На громадські пожертви вже організували цілий санітарний загін. Той загін оснащений усім необхідним, вирушив до Трансваалю відразу, як почалась війна.
А чого ми до Петербурга несемось? Чи ж не можна було з Тифліса їхати відразу в Африку?питав здоровило Семенов.
Пояснюю,схилився над столом Покровський і зашепотів, хоча можна було стовідсотково бути впевненим, що їх ніхто не почує, бо ж у вагоні окрім них сиділо ще кілька пасажирів, від котрих цих шістьох відділяли кілька відсіків.Координує дії волонтерів пастор голландської общини в Петербурзі, такий собі пан Гіллот. Саме через нього і йдуть усі зібрані на бурів пожертви. За його фінансової підтримки й моральної допомоги ми зможемо дістатись до африканських берегів. З Петербурга поїдемо на Берлін, звідтіля до Неаполя через Мюнхен та Рим. Отака проста історія.
А яка у них там, у голландців цих, релігія?допитував Семенов.
Кальвінізм.Кулятинський знав про бурів усе чи майже усете, що можна було вичитати в історичних фоліантах.
Кальві що?Колишній матрос обурився на те, що історик кидається незрозумілими словами.
Протестанти,пояснив Заза Квінкідзе.
Заза, на відміну від інших, був одягнений у довгу чорну рясу, поверх котрої висів невеличкий деревяний хрест на мотузці. Йому, полковому капелану, довелось погрожувати страшним судом комісії, яка відбирала волонтерів, аби священику дозволили відрядитись на війну.