Лариса Олексіївна хапається за білий сувій і стрімголов починає замотувати Абрамову руку. Робить це з неабиякою спритністю.
Далі ви,відходить на півкроку від Абрамова й посміхається Юркові. А того скувало, мов соляний стовп.Продовжуйте,дівчина тягне Покоса ближче до себе й вкладає йому в руку невикористаний бинт.
Він мотає той бинт невміло й автоматично, а усе його єство може відчувати лише те, що її темна полотняна сукня торкається його солдатських штанів. Відчуває, ніби якийсь струм пробігає кінцівками, сковує щелепи, приглушує звукив голові лише щось гуде та не дає повернути голову, аби вкотре надивитись на її красу. Укр бачить перед собою лише перекошене в німому реготі обличчя Абрамова. Жартівнику лоскотно, бо ж Юрко мотає йому під пахвою. Та Покосові байдуже до того, що відчуває Абрамов. Він весь розчинився в ній, у її сукні, у цьому бинті, до якого щойно торкалась її тендітна рука, у її хриплому голосі, котрий все ще звучить в голові, прорізаючи цей монотонний гул. «Цікаво, а вона відчуває мене так само, як я її?»думає солдат, аж поки не отримує команди, яка переводить його із розряду учасника процесу в розряд спостерігача.
Рядовий Покос! Вільний!командує Мотузок.
Покос повертається на глядацьке місце й сідає поруч із Ігнатом Семеновим, який також уже відпрацював. Тепер Юрко може дивитись на неї, на її вправні рухи, на лінію талії, котру облямовує білий фартух, на тонкі пальці, на стрункі ноги, які вимальовуються силуетами на темній сукні, коли вона рухається вздовж столу, на гнучкий стан, на високий лоб, і знову на ці брови, і на ці очі. Лиш раз вона подивилась прямо на нього і тут-таки одібрала погляд, заховала його під віями. Чи то здалось йомупробіг румянець по вилицях. «Авжеж, здалось,спиняв себе.Чого б оце їй червоніти, дивлячись на мене?»
Цілісіньку ніч після тієї зустрічі не спалось Юркові. Приблуда-сон не чіплявся. Тіло, облюбувавши якесь положення, за хвильку вже ненавиділо його, намагалось відкараскатись од нього, завмирало в іншому любесенькому. І це за хвилину набридало, встигало остогидіти. Серце недоладно билось де йому заманеться: то калатало у горлі, а то підхоплювало естафету десь у сонячному сплетінні й перекочувалось у шлунок. Там дріботіло, як пташечка, що потрапила в сильце. І страшно було зітхнути (хоча ой як хотілось), бо ж і подих міг ту пташечку розчавити потужним потоком затамованого всередині повітря. Очі, підступні вороги-очі, ну нізащо не хотіли закриватись. Ніби хто піску в них понасипав. Вже й відгомонів Абрамов, а він зазвичай не міг наточити ляси мало не до півночі. Вже давно колишній матрос Семенов (чиє ліжко у казармі було поруч із Юрковим) «відсвистів арію на губі»традиційний казармений концерт перед сном, і ще давніше пробубонів в кутку кілька молитов капелан Заза Квінкідзе, якому було від сили двадцять років, але котрий говорив так пафосно, що, здавалось, йому усі сто. У Зази росла така буйна борода, що в ній ховались усі його юнацькі риси обличчя.
Покосу до гіркоти у роті забажалось щось написати, оце зараз, цієї миті, негайно. Нишпорив під ліжком, у тумбіжодного шматка паперу. А йому так треба! Бо ж його наповнила поезія, вірші не знати звідки брались і складались у голові. Юрій намагався не розгубити те, що вже вигадав, те, що вклав у рими й чим навіть встиг насолодитись. Єдине, чого бажав,не забути присвячену Ларисі поезію. Там були слова і про ніжні дотики, і про брови-чайки, і про волошкові очі.
«І куди це я зібрався?»раптом, як Пилип з конопель, вискочило посеред тих поезій слушне питання. Куди він зібрався? Із ким воювати, за яку таку країну, за чий народ? Як він може покинути тут її, свою Ларису, а сам поїхати бозна-куди?
«Та яка ж вона твоя?»питав підступно Юрковим голосом хтось, хто сидів усередині його черепної коробки.
Черепної коробки?це вже Юрко питає у Лариси, яка лежить поруч із ним на казарменому ліжку.
Із черепною коробкою у вас, шановний, все гаразд. А от черевну порожнину бережіть,відказує Лариса й подає Юркові величезний сувій бинтів.І обереги свої не викидайте.
Обереги?Юрій мацає себе за шию, силуючись відчути, чи є на ньому вишита сорочка. Під пальцями відчуває вишите хрестиком. Долонею проводить по гаптуванню і торкається чогось вологого й липкого на животі. Вдивляється, а тамзамість пупа червоне озерце.
Це кров?цікавиться Юрко, шукаючи біля себе Ларису, але її вже немає.
Юрій сідає на ліжку, яке рипить довго й протяжно, заплющує міцно очі й махає головою, аби дати змогу тим часом втекти видінням. Розклепивши повіки, розуміє, що вже сходить сонце, а він не лежить, а сидить на забраному й вологому від поту простирадлі, вовняна армійська ковдра лежить жужмом на підлозі.
Сон,пояснює собі Юрій і тут-таки згадує останню не позбавлену сенсу думку.Так, куди це я зібрався?
В Африку,сміючись, повідомляє, додивляючись власний сон, колишній матрос Семенов.
Але ж вона буде тут.
Ти, хохол, видать, ще не прокинувся. Вона, Африка, там, а тут Кавказдикий край. Хоча Африкаще більш дикий.
Було пізно відмовлятись від задуманого. Прапорщик, до котрого за порадою звернувся Юрій, розтлумачив, що це, звичайно, не можна розцінювати як дезертирство, бо ж він доброволець, а не рекрут.
Але мужчини так не чинять,скривився, як середа на пятницю.Якщо вже сказав раз, треба казати й два.
У душі Покоса вирувала справжня бурято він гнав до адміністративного корпусу, аби написати рапорт, то спинявся й бив себе долонями по щоках, приводячи думки й дії до тями. На яких півдня втратив орієнтир, перестав розуміти, чого насправді хоче й що має робити. Залишитись із Ларисою тут, у Тифлісі, й уславитись перед товаришами як боягуз чи їхати за моря-океани і втратити її назавжди Якось за цими душевними муками Юрій виявив, що вони, ті муки й ті думи і ті безсонні ночі, абсолютно марні та безпідставні. Бо ж «його» Лариса і не знає, й не відає про існування такого парубка, як Юрко Покос. У «його» Лариси є наречений, оцей дорослий і вольовий мужчина з тонкими вусамиштабс-капітан Леонід Покровський, котрий вже й воював, і нагороду має, і навіть обзавівся шрамом на лівій вилиці. Шанси Юрка при порівнянні двох кавалерів зводились до нуля. Принаймні, в цьому був упевнений українець. І вирішив він, що Лариса Обиз стане йому за недоступну й манливу музу.
На все життя!дав своєрідну клятву, адже таких досконалих віршів, які народились після зустрічі з Ларисою, Покос іще не писав.
Промовивши, мов заклинання, «на все життя», згадав сон, який тепер чомусь видався віщим. «А як убють мене в тій Африці?На секунду залихоманило.Не викидай обереги»,згадав слова Лариси й перевірив, чи вклав до похідного мішка вишиту українську сорочку.
8
Історія знайомства з Леонідом Покровським нагадувала Ларисі Обиз сюжет низькосортного водевілюіз тих, які щороку привозили до Тифліса другорядні театральні трупи з Москви та Києва. Усе в тих спектаклях зводилось до банальностей. Він, плюс вона, плюс чиясь смерть і клятва на смертному одрі. Потім кохання до скону, танці, музика і дурнуваті костюми.
Леоніда Покровського перевели на службу до складу другої гірської батареї кавказької стрілецької бригади в тисяча вісімсот девяносто пятому році. У цьому ж дивізіоні піввіку прослужив Ларисин батько. Так склалося, що наставником Леоніда під час експедицій російської армії на Кавказі став полковник Олексій Георгієвич Обиз. Дочці полковника, Ларисі, на час їхнього знайомства ще не виповнилось шістнадцяти років. За рік після того, як штабс-капітан став вхожим у дім полковника, Олексій Георгійович волею долі опинився у лазареті. Сталась непоправна біда. Один зовсім юний солдат випадково поцілив у полковника. Куля пробила старому військовому легеню. Солдатові загрожував чималий строк на каторзі. За нього вступився поранений, написав прохання в штаб командування, аби солдата не карали. Мовляв, вини його тут немає. Допоки в верхах розбирались, карати чи милувати, сердешний не витримав ганьби й повісився у карцері. Олексій Георгійович, вповні ще міцний чоловік, так і не одужавдобила його звістка про наглу смерть юного підопічного. Та й поранення виявилось доволі серйозним. Хоч як би там було, помирав батько на руках у дочки, яка, вдягнувши сестринську уніформу, не відходила від його ліжка ні вдень, ні вночі. Перед смертю полковник Обиз попросив Леоніда Покровського присягнути, що його Лариса матиме надійне плече та підмогу в особі офіцера, а можливо, згодом стане його дружиною. Штабс-капітан пообіцяв, кинувши перед цим короткий запитальний погляд на дівчину. «А ну, як вона проти?» Лариса ствердно кивнула голівкою і відвернулась.