Все?запитав Юрій, якому невисокий кучерявий Абрамов усе це розповідав.
Ніби все,мовив, глибоко чи то видихнувши, чи зітхнувши.
Скоро все побачимо самі,нарешті зміг і собі умитись рядовий Покос, до якого вперто причепилось прізвисько Укр.
Із самого ранку Юрій з товаришами стріляв на плацу. На мить відволікшись від цього заняття, звернув увагу на браму. Побачив, як крізь настіж відчинені ворота (небувала штука) на територію полку заходять одна за одною жінки. Кинувши оком на їхню уніформу, Покос почув, як у шаленому танку застрибало серце.
Цільсь!почув й після наступної команди натиснув на гашетку.
Чергова куля прошила молоко.
Оце на!пробасив прапорщик, який став Юрію чи не за батька у полку.У тебе ж, хлопче, око, як у монгола.
У монголів очі вузькі, а у мене о,Юрій зробив свої витрішкуваті очі ще більш опуклими.
Та я ж не про те. Я про влучність. Монголинайкращі стрілки. Та куди ти усе дивишся?незадоволено запитав.Мішені в іншому боці,запримітив, куди скеровує погляд Юрій, і засміявся.Дівок побачив? Тю, так вони ж страшні всі, як не знати хто. Старі для тебе. Це воно так здалеку здається, що то дєви юні.І знову сміх.Хіба одна є але вона не вільна, так би мовити. Вона нашого штабс-капітана пасія.
А як звати?взявся за своє Юрій.
І далось же йому те імя!
Та як звати? Ларисою кличуть. А по батюшці, здається, Олексіївна.
Ларисазачаровано посмакував благозвучним іменем Юрій.Дійсно Лариса. Так-так, це вона.
Ану відставити лірику. Цільсь!перейшов від батьківського до начальницького тону Іван Козиренко.А прізвище її Обиз,доклав пошепки і примружив око, вдивляючись у далеку мішень.
Обиз?запитав Юрій, тамуючи тремтіння рук, у яких тримав гвинтівку.
Грузинка по батькові, а по матері наша. Та кажуть, що й у батька в роду були українці. Бо ж Обизто і є грузин по-малоруськи, у моєму рідному селі усіх кавказців обизами кличуть.
Олексійце грузинське імя?навіщось довідувався Юрій.
Взагалі він був Аліко, то на наш манєр Олексій.
7
Сестри милосердя прийшли до полку не просто так. Вони мали провести з новачками практичні заняття з надання першої необхідної медичної допомоги у разі поранення на полі бою. Добровольці розділились на пари. Біля кожного з пяти столів стояла жінка, перед нею на стільчику були розкладені бинти, затискачі та джгути. Один волонтер мав лягати на стіл, зображаючи жертву, іншого навчали давати раду тим бинтам, затискачам та джгутам на тілі уявного пораненого.
Командувала заняттями головна медична сестрапідстаркувата зла мегера з чорними вусиками над верхньою губою. Юрій запримітив, що у тієї мегери росли не тільки вуса, а й борода, яку вона маскувала, прикриваючи кінцями білої накрохмаленої хустки. Покос лежав на одному зі столів, у безпосередній близькості од цієї медичної головнокомандувачки, й готувався до того, що йому почнуть забинтовувати очі.
Перший стілпоранення очей,сповістила медична сестра, зиркнувши недобре на Юрія.
Працював над товаришем один із тих вояків, хто ночами усе марив про золоті розсипи,багатослівний Абрамов. Санітар із нього вийшов невмілий, вправлявся він з медичним інвентарем набагато гірше, ніж варнякав про багатство, золото й діаманти. Затягував ту кляту повязку так, що в Покоса вилазили очі й розколювалась від болю голова. Розболілась вона від того, що Укр не віднайшов серед сестер милосердя ту єдину, яку, вірогідно, звали Ларисою. Потрапив на стіл до жінки середніх років, все обличчя котрої було густо всіяне яскравим ластовинням. Конопата пані до початку екзекуції з намотування бинтів довго пояснювала Абрамову, як це робиться. Та, видно, думки про збагачення не давали чорнявому малому, схожому на арабського принца, шансів бодай щось почути із того, що йому вкладали в голову.
Абрамов, жидівська чортяка!кричав довговязий підпоручик десь неподалік.Що ти, в біса, робиш? Ти його скалічиш іще більше.
Що значить іще більше? Він що, покалічений? Як же ви його мобілізували, ущербного?питав іронічно Абрамов, чим здіймав хвилю заразливого сміху. Тим часом продовжував нагромаджувати бинти на очі уявного пораненого.
Ви всі, я бачу, тут трохи з відхиленнями,не вгавав підпоручик, хоча з голосу було чути, що й він щойно сміявся зі всіма.
Юрій відчував, що йому на допомогу приходила професіоналка. Жіночі трохи шкарубкі руки відсторонювали цупкі пятірні Абрамова. Сестра милосердя тим часом послаблювала бинти, стиха розповідала Абрамову, як потрібно діяти, аби не дратувати офіцерів й не бути посміховиськом серед товаришів. Звідкіля їй було знати, що Абрамову подобається бути посміховиськом.
Антоніно Кирилівно, дайте місце тим, хто запізнився,почув Юрій голос головної медсестри. І тут-таки відчув, як до його обличчя торкається зовсім інша руканіжна і трохи тремтлива.
Вам не боляче?питає якась дівчина, схиляючись над Юрієм.
А голос ну ніяк не може належати отій бабі з ластовинням. І повітря, яким вона дмухає йому в обличчя, таке тепле й пахуче. Так думає Юрій і відповідає на запитання, безмовно похитуючи головою ліворуч-праворуч, ніби у нього забинтовані не очі, а рот. Хіба йому може бути боляче, коли від тієї, що оце стоїть поряд, пахне першими конваліями, сонячним промінням, щойно викошеною травою і ще бозна-чим до запаморочення весняним, а надворі ж осінь. І де вона ті конвалії взяла о цій порі? «Парфуми»,здогадується хлопець. Але хіба парфуми пахнуть так природно?
Юрію так не хочеться, щоб йому розмотували повязку, йому так бажається ще трохи побути у мрійливому стані. Адже він, дурний, уявляє за цим ніжним, з легкою дитячою хрипотою голосом і за цим запахом ту блакитнооку, яка не дає йому спокою ось уже кілька тижнів. Вона десь тут ходить Тифлісом, вона навіть час од часу зустрічається зі штабс-капітаном, прізвище якому Покровський, вона також сестра милосердя, її звати Лариса, а прізвище її
Ларисо Олексіївно, не стійте ніби засватана,несеться суворий наказ з уст сестринської начальниці, і Юрій більше не може лежати із запненими очима.
Він хоче в один порух зірвати бинт, йому це не вдається. Юрій борсається, як підбитий на полюванні олень, тріпає ногами, намагаючись підвестись зі столу, морщиться, тягне із себе ту повязку, що підступно відділяє його від Марлеву перевязь стягнено на шию, Юрій впивається поглядом у цей безмежний небесно-блакитний світ, затінений незвично гарними віямипрямими, наче стріли. Вона лякається, випростовує вперед руки, відходить на крок від нього, здіймає дашком брови, вдивляється у свого візаві.
На Юрка, як на божевільного, вирячився Абрамов.
Вам було боляче?питає, трохи оговтавшись, та, яку назвали Ларисою Олексіївною.
А на очах є якісь рецептори, напряму звязані з мозком?питає не так у жінок, як у солдатів Абрамов і тут-таки пояснює публіці свій кпин:Ач, як йому на мозок надавило? Очманів зовсім.
Насміявшись, волонтери повертаються до серйозних справ. Обговорюють між собою способи першої допомоги у разі поранення, гомонять, радяться, сперечаються, передають одне одному перевязувальний матеріал, ножиці та інші інструменти.
А Юрій так і не може отямитись, сидить на столі, звісивши ноги. Як вона близько, лиш простягти рукуі можна до неї доторкнутись, аби зрозуміти нарешті, що оця дівчинане сон, не порожня мрія закоханого парубка, що вона існує що
Рядовий Покос!вириває добровольця з вакууму гучне звернення підпоручика, котрий приставлений головним у цих заняттях і якого солдати називають Мотузком за худу й довгу фігуру.
Рядовий Покос в один порух зістрибує зі столу, на ватяних ногах йде на місце у спеціально облаштованій для медичних екзерсисів кімнаті.
Стояти!знову Мотузок.
Рядовий Покос зупиняється. Дурнувато кліпає повіками, не розуміючи, що від нього вимагають.
Кругом! До столу марш!надривається підпоручик.
Рядовий Покос крокує до столу, і йому відлунюється в грудях кожен крок. На столі вже лежить Абрамов. Абрамов шкіриться й совається на своєму вимушеному ложі, шукаючи зручного положення.
Ларисо Олексіївно, тепер рука, передпліччя,надсилає наказ старша медсестра.