Англійці вже давно підбирались до африканського золота,чувся гучний голос того, хто слухав.Ти спав би, Абрамов.
Тихо!шепіт Абрамова нісся казармою, як пориви вітру,то гучнішав, то стихав.І звідкіля ти, Куля, все знаєш? Це я маю розповідати, а ти слухай.
Та ну тебе, ні вдень ні вночі од тебе спокою нема,не бажав далі слухати Куля, він же Федір Кулятинський, іще один волонтер.
Федір Кулятинський, тридцятирічний історик, який закінчив свого часу Київський університет імені Святого Володимира й пять років віддав науково-дослідницькій роботі. Історичні розвідки закинули Федора на Кавказ.
Треба їхати,переконував себе щодо африканської, як він називав, експедиції і йшов записуватись до волонтерського війська. А до того проштудіював історію країн, у яких мав би опинитись незабаром.
Куля відвернувся від майбутнього шукача золота на інший бік. Чи то словесна перепалка, чи скрип пружин розбудили сусіда ліворучУкра.
Все одно не заснемо,казав і готувався слухати Кулю, котрий знав про Південну Африку набагато більше, ніж офіцер, який щодня намагався щось розповісти про її історію та сьогодення.Розкажіть щось про бурів. Хто вони, що вони, білі люди, роблять на Чорному континенті.
Бури мешкали в Африці споконвіку тобто з сімнадцятого століття. У ті далекі часи до південного краю загадкового континенту дісталось чимало мовчазних та суворих, голодних, обірваних та знесилених колоністів з Голландії,заклавши руки за голову, описував Куля.
Мореплавцям вдалось подолати немилосердний океан, і вони менш за все хотіли ще раз вирушати у якісь мандри світами. Голландці знали наперед: яким би не виявилось узбережжяпридатним чи ні для життя,вони лишаться тут. Якщо земля буде благодатноюподякують Господу, якщо ніоброблять її і вона стане благодатною як не для них, то для їхніх дітей чи онуків. Треба знати, що голландських мандрівників погнала на незвідані далекі землі не стільки цікавість чи тяга до пригод, як занадто важке життя в Європі. Колоністи зі своїми дружинами, дітьми, нареченими, старими батьками шукали свого раю, і вони його знайшли, висадившись якось на південному узбережжі Африки. Ці європейці з генетичною любовю до сільського господарства, до роботи на землі як ніхто інший вписались у тутешню атмосферу й тихо собі зажили, обробляючи поля та вирощуючи худобу. На краю світу, подалі від проблем, від суєти та жадібності, яка роздирала старий світ, будували новий. Потихеньку, з Божою поміччю розорали поля від краю й до краю, завели корів, волів, коней, побудували будинки, звели міста. У перервах між цією мирною роботою займались тим, що жорстоко розправлялись із, як їм здавалось, нахабними та безпідставно войовничими племенами місцевих кафрівчорних хазяїв Африки. Дивувались непокорі й небажанню темношкірих жити за їхніми, бурськими законами. Ніби й не мешкали у Південній Африці люди до того часу, як колоністи зійшли зі своїх кораблів. Голландці усе ніяк не могли второпати: як можна було вважати кафра подібним до білої людини? Відтак не бачили у поневоленні корінних мешканців нічого незаконного, навпаки, відчували свою месіанську роль.
Кафри не вміють орати землю, не навчені на ній господарювати,переконували одні.
Кафри не вміють випасати худобу, не вміють вигідно торгувати,доводили інші.
Кафри вміють бути рабами, ну, як цим не скористатись? Хто їх ще годуватиме, окрім нас?підводили риску.
Відтак колоністи законодавчо утвердили себе за корінне населення і стали називатись бурами, що означає «селяни», або «фермери», або «люди землі».
З часом до перших поселенців почав активно підтягуватися позбавлений власних угідь народ із європейських країнз Данії, Німеччини, Бельгії. Врешті-решт бури, або, як їх іще називали, африканери зайняли величезну територію, весь африканський південь. І назвали цю територію Капською колонією.
Колоністи вели звичайний спосіб життязаймались фермерством, засівали поля, випасали худобу, ростили дітей. Ці суворі селяни не хотіли ніяких воєн хіба що вряди-годи поневолити якесь невеличке племя зулусів чи бушменів, або дати достойну відсіч чорношкірим нападникам, які гуртувались у загони й нападали на бурські ферми. Якщо з африканцями голландці давали раду за допомогою зброї, то з європейцями повинні були домовлятись у дипломатичний спосіб. Весь час мусили поступатись імперіалістичним зазіханням могутньої Англії. Наприкінці сімнадцятого століття бури вимушені були зірватись із насиджених місцин, бо ж Англія оголосила Капську колонію своєю територією, та податись шукати нових земель для себе.
Ти ба які!перебивав розповідь Кулі нестримний Абрамов.Все-все, мовчу,давав товаришам, які шикали на нього, змогу дослухати до кінця.
Завантаживши свій крам у величезні фургони, вони рушили на північ.Кулятинському не заважали зауваги Абрамова.
Шлях був довгим і складним: незвідані краї, незнайома природа, невідомі тварини. Ворожі племена були не в захваті від появи бурів на їхніх територіях. Потрібно було за допомогою зброї розчищати собі дорогу. На заваді ставали не лише люди, а й природа. Пробирались вигнанці через нескінченні скелясті хребти та небезпечні гірські стремнини. У криті високим шатром вози запрягали дві, а то й чотири пари витривалих волів. Усередині робили зі шкір настили, на яких спали жінки та діти. Перед довжелезною колоною фургонів по боках вартували вершники, озброєні на випадок непередбачених небезпек. Колони пересувались повільно, але уперто йшли до поставленої мети. А метою було однезнайти собі нову домівку, таку, аби ні англійці, ні інші колоністи не забажали знову відібрати її.
Прямо як Мойсей у пустелі. І що ж вони там їли, у тій далекій дорозі?не міг втримати у собі власних думок Абрамов. Сказавши, прикладав до рота палець і замовкав.
Бувало, бурський народ зупинявся. Не на день і не на тижденьна кілька місяців. Розбивали серед поля намети, влаштовували щось на кшталт тимчасового селища. Спинялись для того, щоб зорати поля, посіяти зерно, зібрати врожай, а запасшись провізією, йти далі. Бури йшли декількома колонами та різними маршрутами. В історію бурів ці походи увійшли під назвою Великий трек, або Велике переселення. Воно вважається героїчною акцією, яка поклала початок бурській, африканерській нації. Африканські племена, на чиї землі переселились бури, до цього часу вважають трек простою розбійницькою навалою, актом інтервенції.
Як все неоднозначно,прошепотів Юрій і далі слухав крізь сон, який навалився на нього, як бур на зулуса.
Інші слухали мало не до ранку.
Мандрували, як кочівники, чи не пять років, допоки оселились за рікою Вааль і там заклали державу Трансвааль, хто ж не перейшов ріку й залишився з іншого її боку, стали іменуватись Оранжевою республікою. Англійцям після того офіційно відійшло південне узбережжя, а бури з нуля почали обробляти доволі благодатні і щедрі землі.
Укре, виявляється, за вісімнадцять років до початку теперішньої війни між бурами й англійцями вже був конфлікт, котрий прирівнювався до війни.переповідав Покосові солдат Абрамов після безсонної ночі.Щоправда, тоді все завершилось за якихось три місяці поразкою англійців й визнанням незалежності Трансваалю. Вірніше, ця поразка була скоріше відтермінуванням, аби Англія встигла підтягнути до Африки війська.Абрамов поспішав виговоритись, поки солдати заправляли ліжка.Конфлікт виник через те, що на кордоні Оранжевої республіки в Кімберлі було виявлено алмази і майже в той самий час в Трансваалі під Йоганнесбургомзолото. І те й іншенайбагатші родовища в світі. Ось тоді до бурів на гостину рвонуло чи не півсвіту, а попередустара добра Англія.
Абрамов продовжував переслідувати Покоса. Форкав водою, умиваючись, та торохкотів:
Гості копали хто де урвав, тишком вбивали одне одного на тих копальнях, згорали від лихоманки, вплутували у свої оборудки мирних бурів. Саме тоді під соусом запровадження законності й почався справжній грабіж серед білого дня, який політики називають гарним словом «анексія». Англія почала відкушувати в бурів їхні землівеликими й найсмачнішими шматками. Кімберлі в один момент відійшов під англійське крило, згодом англійці оголосили всю територію Трансваалю своєю власністю. Майже двадцять років весь світ спостерігав за тим, коли ж Англія стане право наступницею найбагатших покладів. І ось дочекались широкомасштабної війни.