Пішки дійду,мовив якийсь хлопчина з червоним від плачу носом.
Його почули старші й почали розмірковувати вголос, чи можна бодай гіпотетично до Чорного континенту дійти пішки.
Нє, це справа провальна,дійшли висновку, коли серед цих розумників знайшовся хтось аж надто розумний, котрий пояснив, що наші континенти відділяють один від одного моря і навіть океан.
Юрій Покос за віком проходивйому виповнилось двадцять. За фізичними даними також підходивширокоплечий, дужий, міцний.
Хахол?запитав круглолиций прапорщик, котрий записував прізвище хлопця у журнал. У цьому запитанні й у мелодиці проголошеного чулась, по-перше, нотка зверхності, а по-другепівденний акцент, такий знайомий Юрію.
Українець,відповів Покос і пропалив немолодого прапорщика іскристим поглядом.
Ти ба?! Який гордий,пхикнув прапорщик, але вже не з роздратуванням, а скоріше з повагою.
Попри те що до цього часу усіх таких, як Юрко, прапорщик записував у журналі хахлами, тепер вивів поштиво «укр» і після цих трьох літер поставив жирну крапку. Не наважився написати національність повністюану як начальству не сподобаються такі «вольності»?
Рушницю Мосіна в руках тримав?суворо питав кремезний вояк, тим часом дописуючи оте «укр».
Юрій не тримав у руках ніякої зброїні рушниць, ні пістолетів. Хіба сокиру, та чи ж це зброя?
Ні,мовив коротко.
Ця звістка вибила прапорщика з колії. Він довго дивився у запис, переводив погляд на Покоса і, ймовірно, шкодував, що запитав про навички володіння зброєю вже після того, як зробив із цього хлопчини добровольця, внісши до журналу дані.
От же ж,помахав скрушно важкою головою й зиркнув з-за плеча туди, де стояли півколом старші офіцери. Тоді підкрутив вуса й сплюнув убік.Нічо, солдат, навчимо тебе за півдня! То діло нехитрезнай стріляй собі. Це ж не дівку обхажувать,засміявся й підморгнув Покосові.
Від гурту офіцерів відділився один та попрямував до столика, за яким допитував у Покоса про його біографію прапорщик. Зайшовши зі спини вусатому прапорщику, мовив різко:
Прапорщик Козиренко!
Козиренко різко встав, аж заскрипів стілець, одійшов на крок, даючи місце штабс-капітану з тонкими вусиками. Юрко стояв перед офіцером навитяжку і скоса спостерігав за ним. «Десь я його бачив»,згадував, де раніше міг бачити штабс-капітана.
У-к-р,штабс-капітан сів за стіл і читав, що там написав Козиренко.Покос, значить. Гарне прізвище. Надумав, значить, до Африки гайнути? Романтично тобі все це здається, хлопчеШтабс-капітан витяг з нагрудної кишені папіросу.Вільний,кинув наостанок і подивився на прапорщика.
Давай наступному місце!пояснив Козиренко й легенько підштовхнув Юрка у спину.
«Це ж він!Юрко не міг зрушити з місця.Отой, на якого так дивилась дівчина». Юрій одійшов на ногах, що не гнулись. Став подалі, аж під парканом, і свердлив штабс-капітана поглядом. Робив крок вперед, щось собі бубонів, кусав мало не до крові губи й відходив на попереднє місце.
Що?смикав Юрка за піджак юнак, який погрожував дістатись Африки пішки.Не дали добро?У його погляді світилась надія. Читалось у ньому: «Не один я не підлягаю добровільній мобілізації, а й цей здоровяк».
Не дали,збрехав Покос для того, аби хлопчині відлягло від серця і він міг спокійно податись додому з відчуттям виконаного обовязку.
Залишившись наодинці, продовжував боротьбу із внутрішнім Я, котре гнало підійти до офіцера, який займався у цей час іншим волонтером і прямо запитати оце зараз, не відкладаючи. Запитати, як звати ту чудову панночку, яка такими закоханими очима дивилась на нього. Ніби від того, що він дізнається оце зараз, у цю мить, її імя, зміниться його життя, в тому житті зявиться якийсь вищий сенс. «Юрко, не будь дурним»,спинив себе від емоційного сплеску й відійшов подалі від штабс-капітана, аби не випробовувати долю.
5
Незнайомі з воєнною справою новобранці та досвідчені кадрові військові, які горіли бажанням зі зброєю в руках боронити бурів та їхнє прагнення бути вільними, мали б виїхати з Тифліса у Санкт-Петербург за тиждень. Вже звідтіля, зі столиці Російської імперії, бригади волонтерів вирушали до Європи.
Аби не гаяти часу, чекаючи відїзду, добровольці окрім стройової підготовки мали змогу ближче познайомитись зі зброєю.
Прошу любити і жалувати, це трилінійка. Ваша захисниця і порадниця.
Інструктор показував гвинтівку, як факір у цирку показує порожнього капелюха. Мовчки підносив чи не кожному до обличчя гвинтівку, тримав кілька секунд і з незворушним виглядом знову і знову проробляв цю просту процедуру.
Гвинтівка багатозарядна, магазинна. Це вам не берданка,посміхнувся сам до себе.Калібр сім шістдесят два,взяв двома пальцями патрон і показав його слухачам-волонтерам.Ковзаючий затвор з замиканням окремою лічинкою,клацнув затворомраз і вдруге та поставив рушницю прикладом на стіл.Ствол на зразок французької гвинтівки Лебедя Існує декілька модифікацій. Оце піхотна, трохи коротша за неїдрагунська, у козацькій відсутній багнет.
Інструктор довго й монотонно розповідав історію створення рушниці, а тоді взявся її розбирати й розкладати частини на столі.
Троє підходимо до мене й дивимось, іншівивчаємо з плакатів, а тоді міняємось,давав наказ зброяр.
Стіни інструкторської були завішані плакатами, на яких докладно пояснювалось, як розбирати й збирати не лише гвинтівку Мосіна, а й інші види зброї.
Новачкам, людям, які до початку англо-бурської війни вважали себе вповні цивільними, як-от Юрій, доводилось день у день вправлятись з непокірною зброєю. Юрій за кілька днів уже міг чи не з заплющеними очима впоратись із цим завданням. Широким лезом викрутки вигвинчував гвинти: хвостовий, упору й спускової пружини, а вузькимусі інші. Вказівним пальцем лівої руки натискав на гашетку, а правою відкривав та виймав затвор. Відгвинчував та відділяв шомполметалевий стержень для виштовхування гільз та патронів, які застрягли у стволі. Відділяв кришку магазинної коробки: натискав пальцем на головку клямки, відкривав ту кришку, стискував падаючий механізм і знімав кришку шарнірного болта. Окремо розбирав затвор. Умовно чистив, бо ж зброя була добре начищена, та в зворотній послідовності складав гвинтівку.
Покос, молодець!хвалив його інструктор, і Юрій відчував, що йому подобається ця механічна робота.
«Хтозна, може, отака гвинтівка врятує мені життя»,замислювався.
Але на одну гвинтівку не варто покладатись. Треба вміти поборотись за життя в рукопашній сутичці,відправляв тих, хто впорався із завданням, на плац до прапорщика Козиренко, який добре знався на рукопашних боях.
Боротьба на руках, як її називав Козиренко, подобалась Юркові, не могла не подобатись, адже він мав деяку практику в цій справі. Ріс-бо в селі, а як у селі та без бійки? Стінка на стінку,куток на куток ставали хлопці до кулачних боїв. Одне одному боки товкли, але цивілізовано, до першої крові. Так що після тієї сутички вороги робились найліпшими друзями.
Хапай його за карк, трясця твоїй матері!кричав у емоційному запалі Козиренко й не помічав, що кричить рідною мовою і його розуміє лише Покос, котрому прапорщик й дає цінні поради.
Юрій перехоплював руки, затискав їх замком навколо шиї супротивника, здорового, схожого на вола росіянина Ігната Семенова, одним рухом клав його на лопатки й перемагав.
Найтяжче велось Покосові з карбуванням у памяті правил, які панують у війську. Правила ті аж занадто простівиконувати накази старших швидко й без зайвих розмірковувань, без дискусій та висловлювання власних думок. Із цим у Юрія були не сказати щоб проблеми, але непорозуміння. Його непримиренна, схильна до свободи вдача, гордовитість та аналітичний розум противились наказам. За те, що вступав у перепалки зі старшими отримував короткі гауптвахти.
Ніяких маневрів!кричав якийсь розгніваний штабс-капітан навздогін рядовому Покосу, а той ніби й не чув його наказівнісся вперед, використовуючи ці заборонені офіцером маневри.
Штабс-капітан гнівався, бо рядовий на прізвисько Укр, замість штрикнути багнетом, примкненим до гвинтівки в набите тирсою опудало, починав виробляти коникикидався навприсядки за спину опудала й з положення лежачи колов його кудись у зад.