Газета!почув Юрій позаду жіночий голос і здригнувся, коли відразу по цьому слові хтось легенько поплескав його по спині.
Вже немолода пані вказувала хлопцеві на газету, що випала у нього з рук і тепер лежала в безпосередній близькості від жовтуватої калюжки. Піднімати газету Юрій не став, по-перше кутик її таки вмочився у ту калюжку, а насправді віслючу сечу, а по-друге, він її вже прочитав вздовж і впоперек. Газета лежала на бруківці так, що було видно сторінку, на якій зазначалась адреса, де розташовувалась редакція газети. Юрій посміхнувся й відразу звернувся до кавказця, що проходив повз.
Мапатіет, ту шеіделеба,вибачився для початку.
А далі повів ламаною грузинською: довідувався, як дістатись потрібної йому вулиці. Місцевий мешканець-водонос замість пояснювати поманив Юрія за собоюйому, вірогідно, також потрібно було у ту частину міста. Можливо, поповнити запаси води, а можливо, задля іншої мети. Стало зрозуміло задля якої, коли, покрутившись вузькими вуличками з чверть години, водонос простягнув репану долонюжест, який означає очікування плати за послугу. Отримавши монету, вказав помахом голови на білокамяну споруду, що припнулась до невисокої, порослої буйною зеленню сопки.
Біля редакції товпились люди, переважно європейської зовнішності, або й кавказці, але в європейському одязі. Хіба дехто з них поверх добре пошитого світлого піджака вдів стрічку з патронами, на зразок тих, якими обвішують себе горці. Ці чоловіки мали при собі планшети, в яких, можна було здогадатись, знаходились записники та великі валізи з привязаними до них довгими штативами. У валізах, скоріш за все,апарати для фотографування. Редакція жила звичайними турботами: одні кореспонденти сідали у брички та відїздили, інші, навпаки, заходили до приміщення. Туди подався і Юрій. У дверях звернувся до фотографа зі звичною завченою фразою «мапатіет, ту шеіделеба», що означало «вибачте», а коли фотограф шугонув, мов вуж, повз нього, не давши відповіді, почав чіплятись до інших.
Де, скажіть на ласку, записують добровольців до Африки?
На нього дивились, як на дивака, і йшли у своїх справах.
Один чоловік, якому на вигляд було років за пятдесят, пересилив байдужість, почувши запитання Юрія. Він повернув з-півдороги, підійшов до дивного молодика впритул, взяв його під лікоть та довів коридором до кабінету. На дверях зазначалось російською: «Запитання-відповіді». Тицьнув незадоволено пальцем у табличку і штовхнув тим самим пальцем двері, які напрочуд легко відчинились. Юрій, боячись порушити тишу, що панувала в кімнаті, навшпиньках пройшов між столами, напівзігнувшись та озираючись, як шпигун.
Тут було прохолодно й світло. З трьох великих (від стелі до підлоги) вікон заганяло у кабінет своє проміння осіннє сонце, а крізь відчинені кватирки вривався й блукав кімнатою прохолодний вітерець. Той вітерець, як хлопчисько, підступно підкидав аркуші на століспочатку легенько, а тоді одним поривом змітав ті аркушики зі столу й гнав їх підлогою. Юрій в один стрибок кинувся до дверей та причинив їх, щоб зник протяг. Вітер образився на українця і втік надвір крізь відчинені кватирки. Покос мигцем позбирав папірці, щоб хтось не подумав, що то він наробив розгардіяшу. А вже по тому усвідомив, що в кімнаті нікого з людей немає. Прислухався. Звідкілясь долинав стурбований чи то знервований голос. Юрій повернув голову в бік вузьких дверцят, що примостились в глибині приміщення. Ступив декілька кроків, щоб краще почути, про що там йдеться, приклав вухо до одвірка. По той бік бубонив чоловік. Юрій посміхнувся, затуляючи рота долонею, аби не виказати свою присутність. «Навіщо я це роблю?подумав.Навіщо ховаюсь?» Тут-таки згадав, як ховався колись, як був маленький, від тата і як мама його довго шукала, заплакана, аби сповістити, що тата вже не повернути. Враз, як згадав ту давнину, куди й сміх подівся. Говорив незнайомець за дверима явно по телефону, бо ж відповіді йому ніхто не давав.
і особисто, й письмово до нас звертаються люди з проханням дати їм вказівку, як прикомандируватись до Трансваалю з добровольчими загонами Навіщо було це друкувати?
Ось воно! Те, що шукав Юрій. Значить, не один він придумав іти саме до редакції по допомогу. Він відчинив двері в один ривок і остовпівперед ним стояла жінка, і це вона так заповзято, по-чоловічому відповідала на дзвінки. Жінка вирячилась на Юрія, кинула в слухавку: «Секундочку»і в бік відчинених дверей:
Що вам?
Покос не звик бачити жінок, вбраних у чоловічий одяг. А на цій, на тобі,штани. Він на мить закляк, не зміг відразу сформулювати, що його привело до редакції. Почав бехати, а тоді під натиском жінки, яка знову сердито запитала, що йому треба, капітулював. Зробив кілька кроків назад і, вибачившись, зачинив за собою двері. Швидко віддалявся по коридору. Жінка визирнула з кабінету й гукнула в спину Покосові:
У пятнадцятому гренадерському полку!пояснила секретарці, що пробігала коридором. - Зранку ходять, я їх вже бачу як через рентгенівський апарат.
По цих словах гучно хряснули двері, вірогідно допоміг осінній вітер.
Перед Юрком постало нове завдання: дістатись місця розташування пятнадцятого тифліського гренадерського полку. Юрій знав, де він розміщений. «Чому я самотужки не зміг докумкати, що можна записатись добровольцем саме в полку?»дивувався своїй нерозторопності і тут-таки скидав забудькуватість на непростий психологічний стан. Той нерв, який блукав по тілу й по мізках Юрія, народився не через бажання піти на війну, а через закоханість, яка в одну секунду застрибнула на нього, як справний джигіт на дикого коня. «Закохався, а до ладу й не знаю, в кого»,сварив себе за хлопчачі почуття й чекав, що вони зникнуть за день-два. Він же колись був закохувався, іще як вчився у школі, у першому класі. Те кохання зникло так само миттєво, як і зародилось. Бо ж коли малий Юрко побачив, що обраниця показує йому язика, відразу розлюбив.
4
Ще на підступах до військової частини Покосові в очі втрапили театральні тумби, на яких висіли закличні плакати з пропозиціями записуватись до лав вояків, що будуть відправлені у Трансвааль. Афіші рясніли кольоровими написами й були схожі на циркові чи театральні. Ті тумби обліплювали зі всіх боків охочі довідатись щось новеньке. Юнаки ґречно давали місце старшим людям, а ті старші, своєю чергою, пропускали вперед молодих. На цьому пятачку одні бубоніли про можливість заробити на чужій війні й голосно обговорювали, скільки обіцяють платити, чим годувати та як доправляти до тієї Африки. Дехто з цікавих відділявся від юрбища й чалапав до високого кованого паркану, щось пояснював черговому у військовій формі, і перед ним відчинялась хвіртка у замкненій брамі.
На території розташування окремих бригад пятнадцятого гренадерського тифліського полку та штабу військового корпусу повним ходом йшла робота з ретельного відбору волонтерів. Серед тих, хто хотів потрапити до незвіданої Африки, не усім щастило пройти прискіпливий контроль та медичний огляд. Багатьох відсіювали. Особливо прискіпливо ставились до тих, кому бракувало років. Адже рвались до бою переважно юнаки, в яких ще пух під носом не перетворився на жорстку щетину. Оці хлопчикихуді й сутулідоводили, що їм вже тридцять років і що вони зрілі мужчини, на яких можна покластись у довготривалому бою.
Документ,не дивлячись на такого бравого солдата, що доріс хіба до плеча своєму батькові, вимагав вповноважений набирати добровольців.
У відповідьневиразне мугикання.
Р-ругом!різко командував офіцер, і невдаха боєць, мов обпечений, обертався на сто вісімдесят.
Крокм рш!додавав офіцер, тамуючи напад сміху.
Забракований солдат підкорювався та відмірював парадним кроком відстань до брами. Мугикаючи прокльони, виходив за високий паркан, що огороджував частину, й, потрапивши на світську територію, похнюплений та незадоволений, знову приклеювався до пропагандистських плакатів, що розвішані були на тумбах та на стовпах. Декотрі горе-вояки, в яких серце близько, бо ж іще занадто юні, нишком плакали, втираючи зашмарканого носа рукавом, і грозили тим, хто не дав їм можливості офіційно стати волонтером, дістатись Африки самотужки.