У Тифлісі можна записатись у добровольці. Так у газеті написано.
У кінці статті про англо-бурську війну зазначалось, що Росія підтримує відправлення добровольців з числа своїх підданих до Оранжевої Республіки та Трансваалю. Серед пунктів формування волонтерських загонів було зазначено місто, з якого вони півгодини тому виїхали. До Африки можна було дістатись іще з Петербурга, Москви та Києва.
Ти ж не станеш стрибати на ходу?Петрові довелось підвестися з місця та попрямувати за Юрієм.Сюди не сідати, я зараз повернусь,попередив торговців, які ласо дивились на звільнену лаву.
Юрій посміхнувся до друга та, вибачившись перед пасажирами, котрі стояли у вузькому проході, просувався до тамбура.
Ану, як війна скінчиться, допоки я доїду до Києва?говорив Юрій сам із собою, бо ж Петро не встигав за ним.
Потяг стишував ходу, що говорило само за себеЮрій вчасно спохопився,підїздили до першої від Тифліса станції. У Петра ще було кілька хвилин, аби встигнути відмовити товариша, охопленого запалом боротьби. Але на того вже ніщо не діялоні вмовляння, ні заклики до здорового глузду, ні фізичне втримування.
Хлопче, і без тебе там впораються,чіплявся що є сили за Юрія, викручував йому руки, забирав торбу. Той залишався непохитним у своїх божевільних намірах, вислизав від Петрових обіймів, лишав йому свій багаж і просувався до виходу.Ага, слави хочеш!кричав навздогін Петро і впихав йому до рук усе, що оце відняв.Швидкої й гучної? Але ж там і вбити можуть. Про це ти подумав?
Стояли у тамбурі, де вже були відчинені двері, хоча потяг іще по-черепашому рухався, дотягував до перону.
Убити можуть і ось тут, і навіть у цю секунду. Можливо, це остання війна і більше не буде нагоди воювати,посміхнувся цій сентенції.Я ж письменником хочу бути. Може, писатиму про війну. А як писатиму? Треба знати, що воно таке. На смак, на запах, на відчуття.
Юрій міцно обняв товариша по мандрах. Тим часом потяг пригальмовував, сіпаючись, мов епілептик. Юрій в один стрибок зіскочив на вкритий дрібним камінням перон. Стоянка була вельми короткою, і вже за хвилину потяг продовжив свій путь. Юрій аж трусився весь від нервового напруження, йдучи насипом вздовж потяга.
3
Дістався міста наступного ранку, весь цей час був наче у лихоманці, не памятав, як минула ніч. Тепер стояв посеред Татарського майдану, не знаючи, куди далі рухатись. Складалося враження, що він оце вперше сюди потрапив, що не було тих місяців життя й роботи в Тифлісі. По-іншому подивився на вулиці, на людей, що снували тими вулицями у своїх справах. Спостерігав ніби збоку або навіть з висоти пташиного лету.
Мізкував, у кого б це запитати, де набирають добровольців на війну. «Не підійдеш до першого-ліпшого перехожого й не почнеш присікуватись із дурними питаннями, де тут можна записатись добровольцем на африканську війну,думав собі й уже почав картати себе за розгубленість.Та й не кожен зрозуміє мову»,знову погладжував вуса, шукаючи вихід зі становища.
Містяни й сільські мешканці спілкувались між собою грузинською, турецькою, персидською, арабською, вірменською, єврейською мовами. А також покручем з усіх цих мов, де можна було почути й поодинокі російські слівця. Від майдану вуличками розходився велелюдний базар. У пістрявих наметах торговці пропонували вибрати найкращі тканини, чи шкіри, чи взуття, чи інструмент. На сотнях яток розмістились сувеніри, тютюн, солодощі та іграшки з дерева й глини. Шинкарі стояли в дверях своїх шинків та любязно пропонували підкріпитись, майстри на очах у перехожих ремонтували діряві залізні чани, цокали молотками по ополониках з відірваними ручечками, присягаючись, що за мить посудина буде як нова. Тут можна було купити все, чого душа забажає, від їжі та питва до золотих та срібних виробів.
Відступись!кричить на все горло їздовий, що керує фаетоном.
Натовп, а разом із ним Юрко скаче ліворуч, пропускає повз запряженого коня з возиком, на якому сидить задоволений собою, розпарений у тифліській бані багатий європеєць. «Чи не англієць?»обдивляється Юрій іноземця. Лишень встигає роздивитись його як слід та упевнитись, що то, скоріш за все, француз, як з іншого боку чути заклик:
Хабарда!що значить «бережись!».
Юрій бачить мушу (вантажника), який пре на згорбленій спині величезну шафу, привязану до тулуба шматком ганчірки. При погляді на вантажника Покос кидається, аби допомогти йому, бо ж шафа хитається на його спині й, здається, ось-ось упаде, потягнувши за собою бідолашного мушу. Але тут-таки згадуєне можна торкатись вантажів, які переносить муша, бо, якщо той вантаж таки упаде, платити за поломку доведеться тому, хто спричинив те падіння. Муші могли впродовж цілих годин доводити, що вантаж упав не з їхньої вини. Саме тому вони не обирали безлюдних шляхів, а торували ті, на котрих можна було стріти чимало іноземців, не ознайомлених до ладу з правилами поведінки та особливостями взаємозвязків. Іноземці, бувало, щедро платили, аби муша перестав волати й забрався разом зі своїм вантажем подалі з очей.
Муша підходить до гурту одноплемінників та дає одному з них монету. Це кінто (злодії). Вони шугають у велелюдному потоці цілісінький день, а тоді, як татарський майдан надвечір порожніє, ділять награбоване, сперечаються між собою за кожну вкрадену дрібничку й за кожен кусник їжі.
Відчуваю, панові потрібні еполети,чує Юрій з-за спини улесливий чоловічий голос.
Озирається. Це айстровий єврей тішиться своєю лавкою, яку щойно відкрив. Він передчуває великі бариші, адже його майстерня шитиме еполети. Цей заповзятливий єврей, напевно, мріє, аби в світі що частіше починались нові війни, аби усе більше солдатів завойовували в боях право носити еполети, а відтак аби він більше виробляв тих еполетів і заробив собі грошенят на майстерню з виготовлення вогнепальної зброї.
Вам не треба еполетів?мало не кричить у спину Покосові, який, ніби прокинувшись, труснув головою та побіг подалі від майстерні.
Ану, як це неправда?Юрко витяг з кишені газету, аби ще раз пробігти по рядках і переконатись, що все правильно зрозумів щодо добровольців.
У статті не зазначалось, де шукати в Тифлісі ті пункти запису волонтерів. Юрій мов навіжений почав вишукувати поглядом бодай когось у військовій формі. Як на зло, жодного офіцера навкругиремісники, старці, товсті чоловіки в справних костюмах, сестра милосердя з великим червоним хрестом на білосніжній накрохмаленій хустині.
«У сестер милосердя вигляд, ніби вони черниці, а не лікарі,думав Юрій.Може, вона знає»,поспішив до незнайомої дівчини. Що ближче підходив, то краще міг роздивитись засмагле обличчя й неймовірної краси очі. Таких очей він іще зроду-віку не бачив. Блакитні, аж пронизували до кісток тією осяйною блакиттю, та ще й відтінені чорними, як вугілля, довгими віями і такими ж чорними дугами тонких брів. Дівчина кусала блідо-рожеві губи й озиралась навкругинервувала. Юрій з кожним кроком, зробленим назустріч красуні, втрачав бажання щось у неї запитати. Ці очі лиш раз сковзнули поглядом по Юрію, і він уже звернув із обраного шляхурізко крутонув праворуч, дійшов до ятки з тютюном і навіщось почав той тютюн купувати в присадкуватого зморщеного дідка. Дідок пропонував на додачу до тютюну ще й інший товар, але Юрій, схопивши пачку, як шпигун, непомітно кинув позирк через вулицю, де мала б на самоті стояти чорноброва. Біля дівчини зараз стовбичив чоловік у офіцерському мундирі. Панночка знизу вгору дивилась на нього, а він посміхався ніжно. Тут і думати довго не треба булооті двоє пара. Закохані.
«От би на мене хто так дивився»,заздрісно мислив Юрій і автоматично згинався, аби підкурити. Вогонь запропонував перехожий, побачивши, що молодик тримає в руках цигарки й нервово роззирається довкола. Чиркнув сірником, підніс ближче. Юрій втягнув у легені терпкий дим і випустив його через ніздрі. Вийшло доволі впевнено, хоча до цього хлопець жодного разу не палив. Пара, якою цікавився Юрій, поки він нагинався за вогнем, щезла з поля зору. І лиш далеко-далеко в юрбищі між спинами можна було побачити білу плямку сестринської хустки та уніформу офіцера.
«Будуть так дивитись, лиш треба змінити світський костюм на військовий»,додалось до попередньої думки. Цигарковий дим лоскотав гортань, викликав кашель, але Покос вирішив курити й надалі, бо ж цигарка робила його соліднішим і мужнішим. До того ж офіцер, який супроводжував чарівну незнайомку, також смалив, як той паровоз, що він мав його, Юрія, оце нещодавно одвезти кудись ближче до батьківщини.