На площах, базарах, біля храмів та харчівень, ба навіть у храмах та харчівнях, у майстернях, на фабриках, мануфактурах, у парках та театрах з пієтетом у голосі із уст в уста передавали, мов безцінний скарб або як той перший поцілунок, імена Кооса Де ла Рая та Піта Кроньє. Мужчини, які ховались за цими іменами,бурські генерали, котрі вели свою народну армію, яка складалась переважно не з кваліфікованих військових, а з простих громадян, у бій проти англійського імперського війська, загартованого у численних колоніальних війнах на різних континентах земної кулі. Друковані шпальти розповідали про превентивну війну та про відкриття трьох південноафриканських фронтів, на яких бури боронили свою незалежність. Окрім аналітичних та інформаційних статей газети й журнали розміщували безліч карикатур, які стосувались англо-бурської війни. Одну з таких саме роздивлявся Покос. «Якби Трансвааль був рибою»зазначалось під карикатурою. Одна з бунтівних республік зображувалась дрібним карасиком, який намагався утекти від товстої риби, схожої на кита й одночасно на підводного човна. Гігантська риба роззявляла зубату пащеку, зі спини в тієї риби як символ британської імперії стирчали заводські труби, з яких валив дим. Сумніву у тому, що пузата потвора ніхто інша, як Англія, не виникало. Від тієї морської нечисті розсипались врізнобіч інші мешканці підводного світуакули, восьминоги, скати.
Чарльзтаун у бурів! Бури взяли Ньюкасл та Гленко!задоволено дер горло тифліський хлопчисько, махаючи, як розлогим віялом, складеною вдвоє газетою «Кавказ». Малий так чітко вимовляв назви міст і так гордовито витягував шию, що складалося враження, ніби це він взяв під контроль африканське місто Чарльзтаун, розташоване у провінції Натал.Облога Ледисміта!
Продовжував анонсувати газетні повідомлення. Переможно, піднявши догори руку, біг пероном, на якому чекали потяга Юрій та Петро. Юрій вихопив у продавця газет номер, вклав йому в гарячу долоню плату й почув, як заклично гуде потяг, що мав би невдовзі доправити молодих мандрівників на узбережжя, а звідтіля вони планували нарешті рушити у зворотний шлях на батьківську землю.
Петро Гаркуша, за великим рахунком, не надто переймався віддаленістю від України.
А мені хоч би де,казав й при цьому доводив, що між українцями та росіянами немає жодних розбіжностей, це, мовляв, один народ.Просто українці трохи дурніші, тому в них і мова шкутильгає.
Юрій не брався доводити товаришу зворотнє, доводити, що мова та не шкутильгає, а не може вижити, бо не має достатньої свободи для вжитку. Махав рукою, та й по всьому. У суперечках із впертим Гаркушею не було ніякого сенсу. Не раз доводилось погоджуватись із його міфічними уявленнями про українців та про Україну, аби лиш не чути знову безпідставних, із пальця висмоктаних, як їх називав Гаркуша, фактів.
От, хоч ти прибий мене, а я не відчуваю себе малоросом. Скоріше росіянином.
Та за що ж тебе прибивати?переводив усе в жарт Юрій.
Сам же Покос нестерпно мучився без України, хоча й намагався не показувати цього. Ставав на розраді у довгих подорожах Шевченків «Кобзар», надрукований ярижкою. То було перше видання, датоване тисяча вісімсот сороковим роком. На книжечку Юрій натрапив на гурзуфському базарі. Ятка, де лежало безліч уживаних речей, не приваблювала покупців. Ото лиш Юрка до неї ніби щось штовхнуло. Тоді ще окрім Кобзаря купив словник англійської мови. Бувало, перечитував уголос, так, аби чув Петро:
Бо васъ лыхо на свитъ на смихъ породыло,
Полывалы сліозы чомъ не затопылы,
Не вынеслы въ море, не розмылы в поли?
Не пыталы бъ, людыщо в мене болыть?
Єдиною книжкою, яку Гаркуша тримав у своєму багажі, було затерте до чорноти Євангеліє незрозумілою староруською мовою. Як уже в ньому вживалось оте революційно-атеістичне й православно-схимницьке, зрозуміти було важко. Ночами, коли Гаркуші здавалось, що його друг спить, він бив поклони, тримаючи у руках розкладене Євангеліє, й шепотів самими губами молитви. Петро навіть обмовився якось, що якби планував кардинально змінити своє життяпостригся б у монахи.
А якби я хотів змінити своє життяпішов би у військо,вилетіло з уст Юрія, і він замислився, чому так сказав. Хотів був додати, що пішов би воювати зі зброєю у руках за свою землю, за свій народукраїнський, за отой народ, про біди й нещастя котрого так влучно описано у тих Шевченкових «Думах».
От тобі й нагода повоювати,дивлячись через плече другові, протяжно сказав, мало не проспівав Петро.
Ця розмова точилась, коли друзі вже сиділи у потягу і коли той потяг уже нісся в західному напрямку, торохкотів та посвистував протягами, які утворились від одчинених вікон у вагоні.
Петро постукав пальцем по статті, яку оце читав Юрій. Вагон третього класу вщент був забитий гомінкими торговцями, які, вірогідно, повертались з тифліського базару й тепер залюбки обговорювали, як минув недільний торг. Розповідали, що великим попитом віднедавна стала користуватись холодна зброя, яку дуже вправно майстрували кавказькі ковалі.
Напевне,припускали,на війну збираються. Із собою взяти кинджалто святе. Гвинтівка гвинтівкою, гармата сама по собі, а ніжто для ближнього бою саме враз.
Бури взяли Чарльзтаун,прочитав вголос Юрій і ніби оце лиш тепер второпав, чого він насправді хоче.
Та яка нам справа до тих бурів? І де та Африка, що через неї така паніка? Там що, вже світова революція сталась?дивувався Петро.
Петра цікавили лише революції, до воїн він ставився з байдужістю та навіть скептицизмом.
Подумаєш, землю вони боронять. Земляніщо!здавалось, зараз він на мітингу чи на зборах гуртківців-марксистів.Ідеявсе. А яка, скажи мені, будь ласка, у африканців може бути ідея? Може вони хочуть рабів звільнити.
О, це вже прогрес,дещо зверхньо спинив балаканину Гаркуші Юрко. Той не зрозумів, у чім прогрес, і друг пояснив:Ти знаєш, що в Африці існує рабство.
Говорили про це на зібранні. От якби вони з рабством боролись, отоді
Юрій, аби дати своїм думкам зібратись докупи, встав з полиці, його місце відразу зайняв якийсь чоловік, що до цього стояв у проході. Покос пропхався поближче до відчиненого вікна. Прохолодний вітер торсав його густого чуба, лоскотав вуса, які українець вирішив відростити й вони поки що виглядали не надто привабливостирчали врізнобіч, як котячі. Він пригладжував вказівним та великим колючу щіточку під носом, і цей розмірений жест допомагав розкласти по полицях усі бажання та плани. Юрій дивився на краєвиди, що пробігали повз, і не розумів, чому раніше не зрозумів, що понад усе хоче потрапити у той Чарльзтаун, у той Трансвааль. Бодай там долучитись до боротьби за незалежність та свободу, навчитись тієї боротьби і, можливо, потім, згодом, колись використати досвід. Усе глибше молодик занурювався у газетні звістки, які будили в уяві барвисті картини визвольної боротьби сміливих бурів проти імперської Англії. Юрій захотів оце зараз, враз опинитись на тій випаленій сонцем землі, долучитись до боротьби за незалежність. Він уявляв, що то не бури намагаються скинути із себе гніт англійців, а українці роблять те саме з нестерпними обіймами російського імперіалістичного самодержавства.
Англійці були впевнені у швидкій, ба навіть блискавичній перемозі. Та що там, англійці були впевнені, що ніхто не зможе сказати їм упоперек бодай слово. Думали, що завдяки підступним діям території бурських республік потихеньку стануть англійськими. Але бурам увірвався терпець, вони не бажали втрачати свободу. Показали британцям, що таке тримати оборону, гідну славетних армій і полководців, що таке нападати, не чекаючи, допоки нападуть на тебе. Романтика чужої війни оперезала уяву Юрія Покоса і затвердила в переконаннійому конче потрібно записатись до лав добровольців.
Він поспіхом повернувся на своє місце та почав збирати речі. Зняв з гачка пальто, зі столика загріб кашкета, із верхньої полиці стягнув мішка.
Я не їду!повідомив Петрові.Писатиму тобі на стару адресу в Катеринославі. Ти ж туди?
Петро підскочив від здивування, підтвердив, що він житиме в Катеринославі за старою адресою, а тоді, мов кіт, вчепився Юркові за рукава, вимагаючи пояснень.