«От добре було б, аби ще за мого віку це сталось»,думав Юрій і від передчуття чогось прекрасного посміхався.
Чого ти шкіришся?питав Гаркуша.Давай, збирайся. Завтра й вирушимо.
Юрія Покоса не могла залишити байдужим напівдика природа Криму. Як вона відрізнялась від рідної Полтавщини, де народився й провів дитинство, та й від Катеринослава з його промисловим поступом, націленим у майбутнє. Тут ніби завмерло життя. Величні у своєму спокої гори, що грядою захищали півострів від буйного моря з півдня, та мовчазні, прекрасні у своїй одноманітності рівнини Такі не схожі на українські кримськотатарські національні костюми Ті яскраві жіночі й витримані чоловічі вбрання доладно сиділи на прадавніх тюркахкорінному населенні Криму. Кримські татари ніби зійшли зі сторінок тієї книжечки, що читав у дитинстві Юрко. То була казка про султана і візира, а також про прекрасну принцесу, через яку між колишніми друзями розгорілася справжнісінька війна. Згадав ту книжку, й замлостило під серцем. Десь вона там і стоїть на полиці в старій хаті. Десь там, у доладній білій мазанці під соломяною стріхою чекає на нього мати. Одігнав умить сумні спогади й зітхнув голосно, увібравши повний рот солонуватого повітря. Селянин уперше бачив море, вперше торкався босими ногами гладенького, відшліфованого часом та водою каміння, вперше слухав шум хвиль. Море здалось йому досконалимспокійне й незворушне, як мудрець на лінії горизонту, воно кардинально змінювалось біля берега, стаючи грайливим, мов дитя. Море пестило дрібну гальку гронами кучерявих бульбашок, вколисувало вузьку берегову смугу, а вколисавшисильно било потужною хвилею, аж той берег тікав від моря. І знову заспокоювалось, зігнавши пасію, вивільнивши негативну енергію, робилось по-котячому ніжним, тягнуло до себе змокрілі камінчики. Ті камінчики підстрибували, відчуваючи лоскіт водяних пальчиків, бавились, пірнаючи у прозору воду, й лежали там тихенько, аби трохи відпочити від тих ігрищ. Юрко не міг із собою нічого зробити, нікуди не міг подітись од ліричного настрою, який навіювало тепле Чорне море. Уявлялось йому, що те море десь за небокраєм стікає шумним гігантським водоспадом, що той небокрай різко вривається, підтверджуючи прадавні уявлення про землю.
Он він, край землі!кричав Юрій, націлюючи свій крик у бік горизонту, у бік сонця, що сходило. На мить хотілось вірити, що земля не кругла, а пласка, як блюдо, і що нічого, окрім цього моря й цього неба, у світі не існує.
Брів берегом, по коліна у воді, боровся із хвилею, яка мала за честь обняти чужинця за плечі, утікав від тих обіймів, насміхався над хвилею, котра, упавши, шипіла від злості. Згинався й підбирав відшліфований віками гладенький та плаский камінчик. Роздивлявся його, вивчав кожну дірочку, тішив долоню неповторною прохолодою й кидав той камінчик на водяне плесо. Ці камінчики нашіптували українцеві цікаві історії. Він лягав подалі від хвиль на зігрітий сонцем берег і слухав. Берег розповідав про те, свідками яких подій могли бути його підданірізного розміру, кольору та віку камінці, що вони могли бачити, коли ще були не такими гладенькими, а мали гострі кути й різали тими кутами ноги тих, хто зістрибував на берег, наважуючись завоювати цю неприступну землю.
Юркові нестерпно хотілось писати, змальовувати словом кримську природу, яка повсякчас народжувала міфи, казки, билини. Хотілось відтворити у слові цих неспішних людей, їхні звички, їхнє відчуття та бачення навколишнього світу. От коли пошкодував, що не вміє до ладу малювати. От де роздолля для живописців! І тих художників було чимало на узбережжіпейзажисти, портретисти, мариністи. То там, то тут стояли самотньо біля розкарячених мольбертів та енергійно водили по полотну пензлями, розбризкуючи довкола себе фарбу; сиділи на розкладних ослінчиках, нахнябивши на лоба капелюхи і схрестивши руки в очікуванні потрібного освітлення; закликали у друзі бога натхнення, здіймаючи руки до ясного неба.
Юрій запланував щодень нотувати бодай рядок, бодай сторіночку, він мусив перетворювати на поезію повсякдення кримськотатарського народу. Але як не старався, навіть за наявності тимчасового натхнення, котре дарувало йому море, письменник-початківець не міг написати й слова, аби те слово йому сподобалось, вдовольнило літературний смак. Перестрибуючи з думок на папір, вірші робились брехливими, занадто солодкими, або, навпаки, сухими й одноманітними, як незрошений кримський степ. Думка летіла високо, як білоголовий глинясто-бурий сип, і була міцною, як скелясті гори. Але, потрапивши у римований полон, втрачала дику природність, екзотичну привабливість, непередаваний колорит. Юрію не вистачало слів, його лексика раз за разом повертала його до України. Хотів писати про Крим, а писалось про Україну. Хотів про море, а виводилось про степ. Нестерпно бажав змалювати красу кримськотатарського національного костюму, а писалось про вишиваночки й рушники. Любов до Батьківщини краяла його серце й не давала спокою. Та любов палила й кликала повернутись.
Не можу,бідкався другові, як пішов третій місяць перебування у Криму.Не пишеться на чужині. Тягне додому, хоч ти лусни.
Нащо ж мені лускати?сміявся з однолітка Петро.Мені, думаєш, не хочеться повернутись? Але ж ми мужчини, маємо переборювати свої слабкості.
«А чого ж ти їх не поборов перед тим, як утекти з Катеринослава?»звинувачував потай друга у слабкодухості, а заодно й себе, що так легковажно погодився пуститись берега. Йому хотілось плакати, але як він міг те робити, коли його за плечі обіймав життєрадісний та бадьорий товариш.
Дивився на сонце, що червоним півколом визирало з-за рельєфної гори, аж йому мерехтіло те півколо у очах, тер повіки, аби приховати, що зволожніли очі.
А Кавказ?питав здивовано Гаркуша.Ти ж іще не бачив Кавказу. Е, ні, додому ще рано! Не для того ми аж сюди пхались, аби так швидко повернутись.У голосі вгадувались дрібки гніву та розчарування.
Кавказ обовязково!відповідав Юрій, не знаходячи сил для протистояння.
Ну, от! Молодець! Справжній козак. Бо я вже думавти пішов на попятну. Гайда за приключками,стукав Юрія кулаком у груди, не боляче, скоріше жартома, і гнав крутими камяними східцями вгору.
За кілька місяців українці побували в усіх селищах на Південному узбережжі. Із одних відїздили швидко, інші тримали друзів мов на привязі. Найдовше затримались у Гурзуфі.
Петро, опинившись у місцині, яку охороняла від пекучого субтропічного сонця схожа на ведмедя гора Аюдаг, зробився якимсь аж надто ризикованим. Витворяв усе, що б не збрело в голову. Міг поцупити щось із прилавка на базарі, просто задля інтересущо буде? Вступав у перепалки з місцевими, з курортниками, ба навіть із поліцейськимийому було однаково, із ким сваритись. Любив почесати кулаки, через що й сам не раз був битий, коли той, кого він зачепив, приводив із собою цілу ватагу захисників. А в Петра був за спиною лиш Юрко. Доводилось Покосові попри власну волю вплітатись у суперечки, бійки та погоні. Завдяки природженій дипломатичності Покос спочатку намагався владнати все мирним шляхом, шляхом перемовин та поступок з обох боків. Але його намагання зазвичай закіечувалися повним фіаско. Вони з другом багато гасали численними парками Гурзуфа, оминаючи курортників, що мирно гуляли поміж фонтанів, носились вузькими вуличкамиабо наздоганяли «ворогів», або давали від них драла. «Ми не дорослішаємо, а дитиніємо»,сміявся Юрко під час чергової втечі від кагалу переслідувачів. Хоч би як там було, але така поведінка та таке гаяння часу дещо приглушили ностальгійні поривання. А коли Гурзуф наводнили красуні, бо ж почався сезон, Петро взагалі збожеволів. Як досвідчений серцеїд, хоча нічого подібного досі Юрій за товаришем не помічав, кидався компліментами врізнобіч, запопадливо подавав руку панянкам, підморгував та вряди-годи шепотів щось на вухо відпочивальниці, гувернантка котрої на мить відволікалась від своїх прямих обовязків.
Нащо ти їх чіпляєш?намагався приборкати Петра Покос.
Та хто їх чіпляє? Потрібні вони мені, як собаці пята нога. Я просто вчусь.
Вчишся чого? Вчитися треба було в школі чи в гімназії. Он я вчусь,показав Гаркуші товстеньку книжечку, обмотану газетою. Книжку він купив у чоловіка, який торгував вживаними речами. То був англійський словник, і Юрій щодень намагався вивчити бодай десять іноземних слів.