Оце-то тісні звязки!бурмотів Юрій, випадаючи з короткого сну.
Розклепив важкі повіки, обдивився темне приміщення, в якому битком люду, почув кроки, що лунали десь за зачиненими дверима, і ще до того, як цей хтось, кому належали кроки, відчинив двері барака, встиг закінчити розпочату думку:
Один раз його бачив у Харкові й один раз у Камянці.
Вста-а-а-ати!заволали в унісон два ще не протверезілі вохрівці. І один із них звернувся напряму до Покоса:Встати, контра націоналістична!
5
Новий тисяча девятсот двадцятий рік Юрій Покос зустрів у Камянці-Подільському. І що його усе повертало до того міста? Був там за пять років до того, у військовому шпиталі. А у двадцятому направили з Центральної Ради для узгодження низки питань, повязаних із фінансуванням армії.
Невеличке містечко Камянець на Поділлі було потужним центром формування військ Української Народної республіки. Вулицями снували колони вояків, які ще не нюхали пороху, молодих і полохливих. Вони йшли вмирати за те лише, що хотіли свободи й незалежності, хотіли вільної України, а не московської вотчини.
Саме на подільській землі у коридорі секретаріату стикнувся Покос із молодим Косинкою, який виділявся з-поміж людей, котрі очікували евакуації, тим, що був призовного віку й зовні скидався на вояка, хоча вдягнений у цивільне й міг вповні бути простим селянином. До Косинки тоді присікався офіцер. Цей прапорщик усе допитував, чи, бува, не засланий від більшовиків козачок цей парубок. Користуючись своїм статусом, Юрій Покос відвів Григорія від офіцера. У спокійній бесіді довідався, що той мало не рік перебував у повстанському загоні легендарного трипільця отамана Зеленого, який боровся і проти гетьмана, і проти Петлюри, і проти більшовиків.
Не думаю, що потрібно про це багато говорити. Краще забути,сумно казав втомлений Косинка.
Тоді Юрій Покос не знав, що перед ним майбутній письменник і що невдовзі вони стрінуться вже за кращих обставин. А ще пізніше доля припне Покоса до Косинки й закине за тісні звязки з цим малознайомим молодиком аж у Казахстан.
Ну Казахстанвсе ж не Африка!почув Юрій останню фразу в сумних розмислах Іллі Савича й не зміг втримати сміх.
Ілля Савич здивовано оглядав товариша: чи, бува, не збожеволівтак сміятись, коли хочеться вити вовком од того життя-буття. Он, вчора охоронці притягли Юрія на собітак наробився, кинули на нари, цілісіньку ніч стогнав. А тепер, бач, гигоче. В Іллі Савича був такий стурбований вигляд, а в Юрія так боліло все тіло, що він урвав свій раптовий сміх.
Все нормально,заспокоїв, звішуючи ноги з лежанки.Це я згадав своє. Давнє.
Ну, то поділіться з товаришами,попросив професор.Хіба вам шкода?
Те своє давнє ворог народу Юрій Якович Покос згодився переповісти охочим. Пошепки, щораз потроху перед сном. Його історії, сповнені військового героїзму та романтики мандрів, додавали сил, сповнювали надією на краще, на бодай якесь майбутнє.
От же ж бреше, як по воді пливе,не вірили у ці розповіді одні.
Тш-ш-ш,просили інші, хто й краплі не сумнівався у правдивості Покосових оповідок.
Спочатку був Крим, а тоді Тоді Кавказ. Після Кавказу ох як далеко мене закинуло
Далекі мандри
1
У губернському місті Катеринослав Юрко не затримався надовго. Кликали до себе інші землі, інші народи, інші звичаї та традиції. Хотів не з книжок, а на власному досвіді вчитись далі. Як виповнилось йому двадцятьгайнув вкупі з Петром на південь. Устиг закінчити три курси гімназії, заощадив трохи грошей, попередив матір, що його якийсь час не буде.
Хочу побачити світу. Знати, чим люди живуть поза нашою землею,утішав, і мати благословила на путь.
Зібрала в торбу харч, вклала вишиту батькову сорочку.
Оберіг,сказала.
Перехрестила тричі й відпустила.
Природжена цікавість і молодеча допитливість виявились не єдиними причинами відїзду. Юрко тікав від можливих неприємностей, які могли йому загрожувати через занадто близьку дружбу з політичними гуртківцями. Деяких із тих гуртківців уже викликали до поліційних відділків, проводили там із ними довгі бесіди. Петро Гаркуша також побував на аудієнції у фараонів. Він і був ініціатором втечі.
Найкращий спосіб уникнути питаньдесь подітись,доводив товаришу.
Петро ніколи докладно не переповідав, про що саме з ним говорили у царській охранці. Але згодом один із їхніх спільних друзів, котрому також пощастило побувати у катівні, вибовкав деяку інформацію. Декілька членів одного з політичних гуртків пили пиво у шинку, наповненому людом та цигарковим димом, гомоном та брязкотом скла. Серед нихЮрій Покос.
Вони усім пропонують співпрацювати. І мені пропонували, але я їхі гуртківець нахилявся до хлопців і розповідав, куди він послав нахабних жандармів.За це вони до мене приставили спостерігача. Он він, думає, я не бачу,озирнувся та спрямував погляд на чоловіка з розгорнутою газетою. Чоловік подивився на гурт молодиків і, посміхнувшись, знову взявся до читання.Треба подивитись, за ким не стежатьзначить, того завербували.
«Треба подивитись,подумав Юрій про Петра, а тоді подумки присоромив себе за ці підозри.Хоч би як там було, я йому довіряю. Він мій друг».
Місцева влада, яка не реагувала на побутові неподобства у робітничих районах, пильно стежила за настроями робітників. Мала нишпорок із пролетаріату та борців за свободу цього пролетаріату.
Імперією ширились ідеї революціонера Ульянова, який називав себе Лєніним, вже чітко звучало його кредо, котре скоріше походило на погрози самодержавству. «Російський робітник,гаркавив низькорослий революціонер з-за кордону,піднявшись на чолі усіх демократичних елементів, поборе абсолютизм та поведе російський пролетаріат (поруч із пролетаріатом усіх країн) прямим шляхом відкритої політичної боротьби до звитяжної комуністичної революції». Від інфекції соціал-демократичних доктрин залихоманило й Катеринослав. Тепер вчорашні наївні народники виглядали на тлі аж занадто войовничих послідовників марксизму дрібними ліриками у коротеньких штанцях. Юрій встиг лиш раз відвідати марксистський гурток «Спілка боротьби за визволення робітничого класу», і саме цього разу гуртківцям довелось тікати, бо ж на них влаштували облаву. Покос вислизнув, а Гаркушу впіймали. Віднедавна у робітничі поселення чи не двічі на день навідувалися жандарми. Придивлялись, прислухались, кроку не можна було ступити, аби не наштовхнутись на служаку політичної поліції. Петро Гаркуша був сам не свій, казав Юркові, що за ним стежать і, можливо, хочуть іще раз заарештувати.
Ти ж нічого не підписував?поцікавився Юрій.
Не думав, що назвеш мене зрадником,образився товариш і кілька днів по тому не навідувався до Покоса.
Переборовши образу, запропонував другові здійснити подорож на півострів Крим.
А тоді можна й на Кавказ дременути,із захватом окреслював плани на майбутнє.
Молода, схильна до авантюр душа рвалась до чогось нового й незвіданого. Хотілося селянському сину побачити світу, збагнути, який той світ неоднорідний, кипучий та безкінечний. На порозі нового століття думалось, що увійти в тисяча девятсотийце перейти своєрідний рубікон застарілих забобонів, непотрібних традицій, рабських уявлень про світобудову. Перейти, аби там, по той бік муру девятнадцятого століття, відкрилося щось небувале, осяйне й правдивеподібне до того, що описував російський поет. Юрій натхненно прокручував у памяті поетичні рядки, які (дуже хотілось у це вірити) могли стати передбаченням: «Важкі закови упадуть, темниці рухнуть, і свобода вас прийме радо біля входу». Юрій Покос прагнув свободи, усіма клітинами тіла й душевними фібрами бажав, щоб окови впали. Під оковами він мав на увазі доволі широкий спектр понять. Вірив, що оці революційні вітри зможуть врешті-решт, нехай не зараз, нехай через тридцять, пятдесят років наблизити його до мрій, які вклав у сина покійний батько.
А це що за літера?питав татусь. Маленький Юрко не відав, що то за літера така чудернацька, майже наприкінці абетки примостилась.Запамятай, сину, з цього рогачика починається назва твоєї прекрасної Батьківщини. Це У, Україна. Не частина Московії й не Малоросія, прости Господи. Буде ще, буде нам воля, зітхнемо ще на повні груди, звільнені та щасливі. Як козаки на Січісамі собі пани, самі собі хазяї.