То дурня! Я вчусь поводитись із жінками. І вже дечого навчився.
Чого ж?
А того, що немає чому з ними панькатись. Якби захотів, кожну б занапастив.
Це ж навіщо?
А так, для радості.
Петро не був, як здавалось Юркові, привабливим. Дрібні й рідко посаджені у ясна зуби на додачу до завеликого, схожого на перемерзлу картоплину носа мали б звести нанівець усі ті підморгування та нашіптування. Та дівчата замість відвертатись від нахабного чоловіка відповідали йому взаємністюне відкритою, а соромязливою, дівочою, цнотливою. Юрка дівчата мали за набундюченого селюка, хоча він був набагато симпатичнішим, а до того ще й розумнішим. Гаркуша не гребував чіплятись із розмовами до сільських дівчат. Тут головне, аби дівчина йому сподобалась, інше його не спиняло.
З жінками головневідразу показати, хто головний. Покажеш, вона буде за тобою через паркани стрибати. А лишень почнеш перед нею віршики читативсе, вважай, ти пропав. Вона тебе в баранячий ріг скрутить тим коханням. Ні-ні-ні, боже мене збав колись когось полюбити. Оце вже дзуськи!
Поводились українці, як діти, лиш тоді, коли мали у кишенях гроші. Коли ж мідяки кінчались, неслись шукати нову тимчасову роботу. Потрібно було платити за хатку, схожу на сарайчик, у якій хлопці й кинули якір, як кажуть у припортових містах. Хоча вповні можна було жити просто неба, у горах чи на пляжі, а харчуватись кримськими фруктами, зірваними з дерев, що випростовували віття з хазяйських садиб, та виловленою в морі рибою. У Криму важко було знайти роботу, витривалі кримські татари самі порались, у найми нікого чужого не брали. Та Гаркуша і тут відзначався, вмовив турка Юсуфа взяти його на посаду «куди пошлють». Юсуф тримав невеличкий пансіон у Гурзуфі. Пансіон в сезон був переповнений, і туркові знадобились помічники. Великої платні українцю не обіцяв.
До жильцоф нє-нє,махав товстим пальчиком перед носом у Петра. Це мало б означати, що Гаркуша повинен триматись якнайдалі від пожильців пансіонату, а особливо від юних дочок цих пожильців.
Петро побожився, поклавши на себе хресне знамення, що, за великим рахунком, ніяк не вразило мусульманина.
Юрій якийсь час теслював на невеличкій мануфактурі, яка належала племіннику дружини Юсуфа. Професію Юрко опанував, іще живучи вдома. Батько не встиг як годиться навчити сина столярства, але дядько, рідний батьків брат, став хлопцеві за вчителя. Трохи Покос теслював і в Катеринославі. За теслярські здібності й роботу Юркові добре заплатилиаж так, що можна було їхати в бік Кавказу, не гаючи часу й не чекаючи, допоки гроші розтратяться.
Нас беруть матросами,приніс новину Гаркуша.
Хлопці влаштувались матросами на суховантаж. Корабель тримав курс із кримського порту Керч до кавказького порту Сухум. Чорне море не противилось, не здіймалося штормом і не капризувало. Відтак щойно спечені мореплавці лише трошки сьорбнули сумнозвісної морської хвороби, через котру проходили усі морські вовки. Юрій ходив з привязаним до шиї невеликим відром, аби не забруднити палубу й потім не чистити її. Його повсякчас мутило, але не виверталоперестороги з відром виявилися зайвими.
Матрос другого класу Покос!кричав боцман, побачивши, у якому безглуздому вигляді розгулює його підлеглий.
Матрос Покос нашвидкуруч знімав з шиї відро та підходив до начальника. Той мав звичку подовгу перечитувати новачкам у морській справі їхні обовязки на борту судна.
Матрос зобовязаний знати,боцман наголошував на кожному сказаному слові, дивлячись впритул на Юрка,розташування на судні протипожежного й аварійно-рятувального майна та обладнання. Матрос повинен вміти нести ходові і стоянкові вахти згідно з судновим розкладом. Матрос повинен виконувати малярні і такелажні роботи, а також роботи з обслуговування корпусу і надбудов. Брати участь в інших суднових роботах, швартових операціях, відкритті і закритті вантажних трюмів і приміщень, підготовці до роботи суднових вантажних засобів, у всіх суднових приборках; знати морські сигнали,невеличкий на зріст боцман переводив дух.Повторити.
Юрій повторював, намагаючись нічого не забути. Забував хіба про хитавицю.
У правилах щось сказано про носіння на шиях порожніх відер?посміхався й посилав матроса перевірити вантажні трюми.
Під час переходу з Керчі до Сухума Покос опанував ази додаткової професії. Добре знав, де що є на судні, вже ніколи б не назвав камбуз кухнею й серед ночі міг перелічити усі швартові пристрої від брашпилів до лебідок.
Зійшли на берег, перед цим отримавши непогану плату за роботу. І, лише торкнувшись ногою тверді, почали мізкувати, що робити далі. Кілька днів вирішили затриматись у місті, а далі мандрувати колишнім Абхазьким князівством вглиб Кавказу.
Абхазькі гірські хребти, густо вкриті буйною рослинністю, торкалися вершинами низького неба й купали підніжжя в розлогих озерах. Тих озер більше сотні, а тих гірскільки сягає око. На мулах Юрій і Петро дістались із Сухума до Ткуарчалу. Це затишне село припасувалось в одній із западин гірського рельєфу. Головним багатством, а заодно й джерелом доходів селян вважався мед. Про це розповів охочий до балаканини завсідник таверни, куди зайшли перекусити подорожні. Абхазець добирав слів, довго обмізковував кожне й вимовляв з приємним на слух акцентом, притаманним кавказьким народам. І дійсно, над селом здіймався ледь чутний, але постійний бджолиний гул. Ці трудівники, що збивались у численні рої, збирали мед у лісах, що, як і гори, оточували з усіх боків Ткуарчал. Чоловік розповідав Покосові про бджіл, коли Гаркуша домовлявся про щось із іншим провідником, котрий міг взяти їх із собою до іншого населеного пункту.
Ми з України. Ми любимо мед.Письменник пішов на зближення з говірким абхазцем.Юрій.
Абхазець чекав продовження.
Юрій Покос.
Абхазець дивився спідлоба, з ледь вловимою посмішкою.
Селянин,додав Покос, думаючи, що його соціальний статус подібний до соціального статусу схожого на селянина горця.
Абгаджава, Сандро,проголосив з неабиякою пихою чоловік, підвівся з-за столу, аби додати:Князь Сандро Абгаджава.
Років князю було не більше від шістдесяти. Сухий, довгий, з сивим волоссям і такою ж білою бородою, він походив на боцюна, бо ж до того був володарем довгого носа. Темна шкіра відтіняла сині очі. У цій місцевості такий колір очей був у переважної більшості місцевого населення.
Поїдемо лише завтра,підійшов до столу Петро, зиркнув похапцем на діда й взявся звітувати другові, про що домовився.Сьогодні вже ніхто не хоче вирушати, кажуть, не встигнуть дістатись до темноти. Доведеться десь шукати куток для ночівлі.
Він ніби не помічав старого князя, який здався Петрові ніким іншим, як місцевим жебраком, настільки був бідно вдягнений.
Якщо ти скажеш, як звешся, то я й тебе, як свого друга Юрія, запрошу до себе на гостину,тихо мовив дідок, приклавши після цього до губ керамічний келишок, у якому було червоне вино. Випив, втер долонею вуса та встав, даючи зрозуміти, що вже зібрався додому.
Петро Гаркуша,доповів українець.
Селянин,додав за нього Юрій.
Після офіційностей трійця вирушила до будинку князя Абгаджави.
Двір абхазького князя нічим не різнився від дворів інших мешканців села. Посеред двору вештались люди, вони ремонтували деревяний дім. Хазяїн шляхетно вказав на резервну хатину, у котрій і розмістились мандрівники. У хатині було прохолодно, по два боки від столузмайстровані нашвидкуруч настили, куди Юрій і Петро кинули свої чималі торби з особистими речами та теплим одягом. Як сонце почало сідати, а це сталось аж надто скоро, хоча Петрів годинник показував лише третю годину по обіді, до хатини постукав князь. Приніс у поливяному полумиску червоних яблук, медових груш і кілька китиць винограду різних сортів. На додачукозячий сир у марлі та бурдюк вина. Поклав усе на стіл, зняв з полиці два деревяні стаканчики й, підкрутивши вуса, вийшов з хатки.
Що воно за фрукт такий?
Гаркуша колупав пальцем інжир, якого ще зроду не бачив.
Це інжир напевно,підніс до рота дивовижу Покос.Я у книжці бачив.
Інжир був іще одним відкриттям у низці тих, які Юрій Покос переніс із книжкових сторінок у скарбничку власного досвіду.