Допоки лист Юрія блукав лабіринтами поштових відділень, у столичній редакції газети «Селянська правда» йшла гаряча дискусія щодо необхідності створення окремої літературної організації на противагу подібним організаціям пролетарського спрямування. Організація мала б опікуватись виключно селянськими проблемами, здобутками та перспективами.
Революційно-селянські мистці, йдучи в ногу з пролетарськими, братимуть матеріал для творчості з сучасної дійсності і побуту часів революції. Оспівуватимуть революційну романтику життя й боротьби трудящих мас, переважно селянських, у минулому. Освітлюватимуть все в дусі матеріалістичного світогляду,торсаючи хвилястого чуба, говорив Сергій Пилипенко, редактор газети «Селянська правда».Отож, основним завданням спілки селянських письменників має бути створення широкої побутової картини. Нам потрібні твори зі всебічно розробленим сюжетом, головним чином із життя революційного селянства.
Пропоную згуртувати молодняк, який пише про село. Таких, я думаю, знайдеться чимало,вплівся в бесіду круглолиций чоловічок з іронічним поглядом і великими залисинами, що віщували про таке: невдовзі цей чоловік стане зовсім голомозим.
Давайте, товаришу Губенко, також долучайтесь,посміхнувся редактор.І тут самим молодняком не обійтись. Потрібно шукати зрілих митців, які вже показали себе на літературній ниві.
Так я ж уже мудрую над союзом пролетарських письменників. Та ще й хотілося б щось сатиричне окремо випускати.
Пролетарські письменники зачекають а от селянські не можуть чекати. Впрягайтесь, товариші, впрягайтесь.
Єсть назва!піднімається хтось із середини кімнати, де, власне, й засідають.Єсть назва для селянської спілки. Нехай буде така назва«Плуг».
Пробити дозвіл на створення письменницької організації «Плуг» виявилось не такою простою справою. У забюрократизованих мізках радянських чиновників панували перестороги «як би чого не вийшло» та страх «як би за це не поставили до стінки». Існування організації Сергію Пилипенку доводилось відстоювати в ідеологічних та творчих баталіях. Лише після того, як «плужани» спільними зусиллями випрацювали й оприлюднили статут організації, «Плугу» дали зелене світло. У статуті зазначалось, що метою організації селянських письменників «Плуг» є нещадна боротьба з власницькою міщанською ідеологією серед селянства. «Плужани» пообіцяли вести плідну роботу з виховання у дусі пролетарської революції як своїх членів, так і широких селянських мас. Присяглися залучати їх до активної творчості в цьому напрямі.
Проти подібних аргументів чиновницький страх і перестороги виявлялися безсилими, а якби ті продовжували чинити опір, то й контрреволюційними.
Із високої платформи згуртованих селянських письменників найбільше діставалось критики, нарікань, а подеколи й образ так званим «буржуазним» літераторам: неокласикам, футуристам, імажиністам і символістам, яких іще кілька років тому так жалували й перед якими схиляли коліно як перед авангардом літературної думки. На стале переконання плугарів, подібні літературні течії носили загрозливо хибний характер, бо не відтворювали життєву боротьбу селянина за свої права, за рівність і братерство. Ці футуристи-символісти здебільшого кидались у чисте мистецтво, мало зрозуміле широким верствам населення. Імажиністи та неокласики, мовляв, бездумно бавились формою, тішилися своїми вміннями, геть забуваючи про читача та про його сподівання знайти у літературному тексті заклик до боротьби чи підтвердження правильно обраного шляху тієї боротьби.
Завданням «Плугу»,оголошував на зборах товариш Пилипенко,є не культивування форм, що існували дотепер у буржуазній літературі, або перенесених звідти в сучасну післяжовтневу, а виявлення нових принципів і типів форми шляхом практичного оволодіння старими літературними формами й перегартування їх у новому класовому змісті.
Закликаю не лишень дотримуватись постулатів нашої організації,емоційно розмахував руками Андрій Панів,а й вивчати сучасне село. Ретельно аналізувати його побут. А окрім цього, не втрачати тісних звязків із селянськими масами. Бо знаю, є вже серед нас, так званих селянських літераторів, ті, які жодного разу села не нюхали, ті, які не відрізнять на око бугая від корови.
У залі сміялись, а оратор вів далі:
І затісуються у ряди, і пишуть, бо через спілку нашу ті тексти бачать світ. Але в них, у тих графоманських письменах,і крихти правди немає, хоч як шукай. От, товариші, будь ласка, до прикладу.Товариш Панів виймав із кишені невеличку книжечку, бив нею, як сухою таранею, по долоні, чим знову викликав сміх, розгортав довільно й вигукував:О! Знову починають оспівувати українську ніч, зорі, те-те-те-те, місяць, ой-ой-ой-ой, соловейкоЗнову сміх у залі. Панів закриває книжку й кидає її під ноги.Досить! Вже оспівали ту українську ніч до нас. Сто разів оспівали, аж оскома на язиці. Потрібно показати через вірші, як звитяжно працює радянський селянин, як трудиться він у дружньому колективі, як він, цей селянин, змінився на краще за нової влади.
У гонитві за віднайденням єдино вірного бачення літератури в сучасному суспільстві селянські письменники поклали на свої плечі задачу окультурення селянства. Піднесення культурного рівня здійснювалось щосекундно шляхом творення більшої кількості друкованої продукції на потребу широких мас. Широкі трудові маси, правду ніде діти, не надто переймалися складними літературними процесами, що оце відбувались у письменницькому середовищі. Широкі трудові маси в переважній більшості своїй, як і за старої влади, думу думали, як прогодуватись та як би так спину гнути, аби її не зламати на тих пролетарських і сільськогосподарських будівництвах. Твори селянських письменників самі селяни не завжди приймали одностайно і схвально. Тому спілчани вирішили проводити активну просвітницьку роботу. Досить дієвим засобом пропаганди у численних філіях «Плугу», яких було чимало по всій республіці, виявився буржуазнийвечірки. Плужанські вечірки у невеличких містечках вирізнялись частотою й гучністю. Жодна дрібна філія не оминала можливості погуляти вволю на творчому вечорі, чи на вечірньому читанні, чи на зустрічі з письменником. Тим більш на зібрані членські внески завжди накривали худо-бідно якийсь стіл, принаймні наливка та яблука на тім столі були завжди. У пянкій мистецькій атмосфері віршоплети з легкістю видавали себе за поетів, а борзописці виглядали як справжні живі класики. Окрім філій Україною ширилися периферійні секції «Плугу». Чи не кожного сількора величали поштиво письменником і запрошували на численні вечори, зустрічі та диспути. Закрутило тим «Плугом» так, що почалась непомірна гонитва за кількістю прочитаних лекцій, проведених зустрічей, написаних статей і рядків. На вулицях маленьких містечок не здавався дивиною подібний діалог.
Ви, товаришу Ксеніє, де сьогодні ввечері гулятимете?питає юнак симпатичну стрижену дівчину, якій від сили років сімнадцять.
У «Плузі» читатимуть мою поему про трактор,відповідає задоволено товаришка Ксенія.
А ви написали поему?дивується юнак і тут-таки додає:Ти ж у школі самі двояки з письма мала.
Товаришка Ксенія бє хлопчину по голові тонким портфеликом, у якому, безсумнівно, заховані нетлінні рукописи. Хлопчина показує їй язика та крутить біля скроні вказівним пальцем. А товаришка Ксенія з високо піднятою головою крокує стежечкою, що вється між кущів ожини. Вона членкиня оратівського селищного відділення «Плугу» з дворічним стажем і гадки не має, що її поему прийдуть слухати аж чотири пятнадцятилітні слухачіякі також є членами цієї письменницької організації й також написали по поемі про трактор.
Уся ця формалістична надмірність працювала не на користь організації. Просвітянський метод у середині двадцятих почав втрачати актуальність. Письменників-плужан з іменем оточувало занадто розпухле коло початківців, людей, часто позбавлених будь-яких талантів. Згодом термін «плужанство» став синонімом обмеженості. Рядові члени «Плугу» видавали на гора тексти низького художнього рівня, виявляли примітивізм у розкритті людської психології. Їхні селяни були чимсь на кшталт картонних ляльокпласких, однотипних, бездушних та бездумних.