Тодішня місцева влада практично не контролювала стан справ у робітничих окраїнах. Саме звідти, із тих окраїн, і розгорілось багаття революційної боротьби. У робітничі поселення до затурканих і неграмотних робітників шерегами, товпищами, юрбами приходили агітатори, котрі вкладали в голови робітничого класу думку. Думка ця полягала у такому: так чи інак, суспільний устрій потребує термінових змін. Причому усі сходились на радикальній думцізміни ці мають відбутись не еволюційним, а революційним шляхом.
Чому ви так живете?питали.
Та пес його зна,відповідали.
А тому, що вас експлуатують безбожно,пояснювали агітатори.
Тиць, твоя радість,потребували глибших пояснень робітники, які не могли збагнути, як можна проводити зустрічі без карафки горілки.Так єсі ж нас не будут тойво, шо ви кажете, то ми ж і роботи не матимемо. А за що жити?Хоч і не письменні були, але свою філософію мали й просто так до рук не давались.
Ви можете вимагати від влади кращого до себе ставлення,підносили зарозумілість тієї жінки, що народила мертву дитину, до небаченого рівня.
Так,верещала вона в похмільній істериці.Хочу хату, як у купця Захарова.
Ці хати їм по великому рахунку не належать,закидав вудочку з небезпечною начинкою агітатор.То усе ваших рук творіння.
Люди замислювались: дуже вже заманливою виглядала ця не проголошена поки що ідеязабрати у багатих та ситих собі. Але мріяли ті люди, як, забравши багатства, переселившись у чужі, як казав агітаторпо суті свої, будинки, з радістю почнуть експлуатувати нових робітників.
Я б із ними так не панькався, як оце зараз із нами,розмірковував котрийсь і розповідав, що, скоріш за все, взагалі закував би робітників у кайданки й не відпускав би їх і на годину додому.Бо ж напються як пить дать,підсумовував.
Аби не бути білими воронами, захисники народних прав, лицарі робітничих свобод гуртувались між собою, утворюючи нові революційні гуртки.
Перші такого штибу утворення зявились у Катеринославі ще за двадцять років до того, як до міста приїхав Юрій Покос. А через два роки після того, як він оприлюднив свої поетичні доробки, Гаркуша запросив його відвідати «Спілку боротьби за звільнення робітничого класу» і саме там прочитати свої тексти вголос перед ширшою аудиторією.
Покос читав вірші людям із жорсткими обличчями й не бачив у них відгуку на свою поезію. Робітники не сприймали його за свого.
Може, не варто?питав він у Петра, який волік поета на чергову зустріч із пролетаріатом.
Давай закриємо очі, заплющимось і зробимо вигляд, що цих людей не існує,присоромив друга Петро, і Юрій піддався на такий шантаж.
Ходив по заводських цехах, по гомінких їдальнях, по бараках і завзято декламував римоване слово. Його вірші клеймили пянство, розпусту, насилля. Були й ліричні, але Гаркуша просив такі не читати, хіба для жіночої публіки. Після читання віршів до справи брався Петро і, вже не добираючи гарних слів, виводив слухачів на такий пік емоційного перезбудження, що після його гарячих промов робітники хотіли брати до рук вила, сокири й молотки і просто зараз вирушати на боротьбу з пригноблювачами.
Юрій, підкорюючись проханням друга, не забував і про власні інтереси. Він вступив до гімназії й планував здати курс екстерном. Вчився самотужки вдома у короткі перерви між роботою. Читав ночами, спав по кілька годин, але йому подобалася втома від навчання. Подобалося засинати із книжкою в руках, а, прокинувшись, відчувати, як ті істини із книжки перекочували до його голови й тепер він набагато більше знає про життя, ніж учора ввечері. Гімназія допомогла класифікувати потрібну літературу, потрібні для базової освіти знання. Викладачі освітнього закладу вбачали в Юркових здібностях чималі перспективи.
Кидайте, хлопче, свої революційні захоплення,радив один із викладачів.Не доведуть вони до добра. Вчіться. Вчіться більш серйозно. Вам не можна нехтувати моїми порадами.
Я б так і зробив, але ж мені заробляти треба. Маму підтримувати.
Що тут скажеш? Хлопчині просто необхідно працювати, а навчання за цих обставин пересувається на другий план.
Важко працюєте?навіщось питав викладач.
Та ні,весело відповідав юнак.
Насправді в гімназії зналиЮрій Покос здобуває гроші важкою працею вантажника.
Саме за тією вантажницькою професією перетворився довготелесий незграбний підліток на стожильного мужчину. Стискав щелепи від натуги, закидаючи на плечі чималі лантухитонші, набиті по завязку крупами, грубішіборошном, та ніс їх із вагона у вагон, чи на склад, чи на вози. Його примічали розпорядники, кликали на іншу роботу, де також потрібні були міцні чоловічі руки. Не відмовлявся од жодної роботи. Треба викопати яму під фундамент чи на кладовищікопав, кликали вимостити вулицю важкими плитамимостив, запрошували на сортування овочівйшов сортувати. Врешті опинився на заводі, серед тих, кого не так давно привчав до своїх віршів. Тепер про ті вірші трохи забувчасу бракувало на їхнє написання. Інколи навіть посміювався над тими юнацькими віршами.
Немає коли дурнею займатись,відмовляв Гаркуші, коли той кликав на чергову сходку.Мені за навчання в наступному місяці платити. І додому думав навідатись. Мама чекає.
А тато не чекає?брав на кпини друга Петро.Який ти мамій, аж сльоза проситься.
Юрія не чекав тато, але він прищепив колись сину тягу до науки. Цікавість до знань пробилась, коли татусь, повертаючись із майстерні, садовив малого собі на коліно й навчав його літер.
Оце, бачиш, А,водив коротким вказівним по літері. Коротким він був, бо за роботою якось його підручниймолодший брат Микитаврубав ненароком дві фаланги сокирою. Вони з братом були теслярами.На що вона схожа?питав у Юрчика.
Ня хатку,відповідав малий.
Батько тулив сина до грудей і гордовито повідомляв матері, яка дивилась на цих двох, не приховуючи захвату:
Правильно сину, перша літера схожа на хату. З рідної батьківської хати усе починається.
Батько вмів і читати, й писати, бо ж сам був із родини священика. Хотів і дружину навчити, але вона лиш відмахнулась, нащо, мовляв, це мені, он, сина вчи.
Підрісши, коли батька вже не було, Юрко перечитав усі книжки, які були у шкільній книгозбірні. Носився з ними, як зі скарбом яким, із рук не випускав, а на ніч клав під пласку подушку. Брав ті книжечки із собою у поле, коли пас худобу. Лежав на теплій траві, дивився у таку далеку й одночасно близьку блакить неба й мріяв про щось.
4
А про що він тоді мріяв, у минулому столітті,вже тепер, у прийдешньому, і не згадає. Та вже не про те, аби у сорок із лишком років соромитись назвати себе письменником та не бути впевненим у своєму літературному хисті.
Листа отримав натхненник газети «Селянська правда»органу Центрального комітету Комуністичної партії більшовиків і Центрального комітету незаможних селянСергій Пилипенко. Не посміявся, не викинув кореспонденцію, як того боявся Юрій Покос, а передав відкритий конверт секретарці, що пробігала повз, і попросив її відповісти авторові згодою.
Селянськими поетами ми не розкидаємось!проголосив порожній кімнаті, бо секретарка вже встигла вибігти й зачинити за собою двері.
Перший тираж харківської газети побачив світ ще першого липня двадцять першого року. «Селянська правда» стала правонаступницею газети «Селянська біднота». Тобто така зміна назв мала б говорити про те, що з біднотою на селі вже покінчено раз і назавжди. Покінчено не з самими бідняками, а з таким ганебним явищем, як біднота. Газета відразу здобула прихильність та повагу тисяч читачів, і це були не лише сільські мешканці. Городянам також подобалось читати про сільські буднісільські будні, що так відрізнялися від міських.
Юрій Покос, живучи у Києві, тричі на тиждень купував нові номери багатотиражки й читав із задоволенням від першої до останньої шпальти. Відтак саме це дистанційне знайомство з чудовими авторами, які надавали для друку в газеті дотепні фейлетони, карбовану поезію, правдиві журналістські нариси, наштовхнуло на ідею написати в редакціюану як і його доробками зацікавляться.