Зрештою метод масовості, який сповідували плужани, завдав чималої шкоди розвитку молодої української літератури, оскільки поповнював письменницькі лави людьми малоосвіченими, некультурними і позбавленими таланту.
Але це усе буде згодом а поки
Юрій Будяк отримав відповідь із редакції, але не таку, на яку сподівався. Кращу! Його не лише планували друкувати, а й запрошували доєднатись до гурту письменників під дахом спілки «Плуг». А це, своєю чергою, означало добрі новинидрукуватимуть його постійно й доволі часто. Юрій доєднався до київської філії, яка вже нараховувала чи не два десятки тих, хто більшою чи меншою мірою писав на тему села. Раз на півроку письменник Будяк не відмовляв собі у задоволенні зїздити до столиці на спеціальні понеділкові плужанські вечори, які відбувались у харківському «Селянському будинку».
Під час плужанських понеділків талановиті відомі письменники красномовно обговорювали тексти одне одного, сперечались, доводили одне одному свою правотуаж до хрипу. Більш запальні навіть бились, але то бувало вкрай рідко.
Юрія Яковича під час чергового візиту до столиці й зустрічі в «Селянському будинку» вразила читана молодим письменником Андрієм Головком «Червона хустина». Андрій читав, і вся його постать випромінювала біль, страх і ще якісь дивні відчуття. У залі перешіптувались, чи, бува, не автобіографічна та «Хустина», і сходились на думці, що таки придумана, вигаптувана з уламків чужих життів. Будяк слухав і думав чи то з радістю, чи з жалем, що сам ніколи так потужно не напише. Хоча були часиі він стріляв, і він бачив смерті. Але ж не підходив до злочину аж так близько, як справжній кривавий убивця.
Згодом Юрій, як і інші «плуги» й «борони», дізнається про вбивство дружини й дочки, скоєне Головком, вбивство, котре він так ретельно описав задовго до виконання свого безбожного, заздалегідь добре обмізкованого плану.
На одному з літературних вечорів, влаштованих спілками «Плуг» і «Гарт», Юрій запримітив чоловіка, який стояв біля стіни й уважно слухав дискусію про щойно проголошені вірші поета-початківця Усенка. Згадав, що у двадцятому в Камянці-Подільському стрічались із тим чоловіком
Тоді яскраво майоріли сподівання на створення власної української держави. Хто ж знав, що мине досить короткий в історичному розумінні часі називатиметься рідна земля не «народна республіка», а «радянська соціалістична»? Ніхто тоді цього не знав, і навіть оцей молодик, що подивився зараз на Юрія й підморгнув дещо легковажно. Упізнав, виходить. По закінченні дискусії Сергій Пилипенко закликав товаришів по перу до тиші й оголосив:
Товариші! А тепер прошу до слова Григорія Косинку.
Що тут знялось у залі Усі зааплодували, закричали, підхопили письменника Косинку й підкидали його аж до стелі. Будяк також радів, авжеж, він знав цього прекрасного літератора, рукописи котрого хотіли друкувати чи не усі видавництва в радянській Україні.
А тоді, при першій зустрічі з Будяком, Косинка бажав одногоевакуюватись на захід, подалі від більшовиків, які наступали. Червона армія рухалась у західному напрямку, примушуючи Центральну Раду та українську армію відступати. Разом із працівниками Ради тікали від карального меча й прості люди, які боялися потрапити під навалу червоних. Чому молодий Косинка понад усе хотів, аби його евакуювали, залишилось для Будяка загадкою. Та хоч би як там було, втекти Григорію не судилось. І, може, добре, що не вийшло, адже у тому ж таки двадцятому завдяки літературно-мистецькій групі «Гроно» побачили світ три новели Косинки, завдяки котрим, власне, молодий автор став знаним та популярним
За десять років українській культурі вдалось компенсувати відсталість від інших культур, російської зокрема. Та що там компенсувати, потужна армія українських радянських письменників переважила вплив будь-якого чужого літературного впливу. Армія ця складалась із пяти тисяч літераторів. Звичайно, не всі вони могли згодом увійти в престижний клуб письменників світового масштабу, багато з них писали посередньо, багато й зовсім недобре. Але пять тисяч тих, хто згодом міг би видати на гора бодай одне геніальне оповідання, бодай один вагомий вірші Україна могла б вважатись найпотужнішою в літературному плані державою. Із тих пяти тисяч років за двадцять плідної праці над собою могло б вирости бодай десятеро таких, як Шевченко? Могло й більше. Якби не та обставина, що не мали українські молоді письменники двадцяти років, а мали вони лиш трошки, лиш дещицю відведеного для творчості життя. А потім те життя нагло й безцеремонно забрали. Забрали чи й на зовсім, чи придушили страхом, що вже й писати так вільно і сміливо не моглось,стихли музи, відвернулись, заплющили очі, затулили вуха, бо не могли чути тих пострілів, тих стогонів і тих прокльонів, що неслись із харківського будинку «Слово».
Почалось масове нищення української інтелігенції в квітучому травні тридцять третього. Предтечею до цього нищення стало самогубство Миколи Хвильового. А тоді арешт Пилипенка, а за ним увязнення Косинки
Члени «Плуга»письменники, які прибули до Харкова переважно з периферії, з віддалених і не дуже куточків республіки. Привозили із собою цілі торби написаного, віддавали усе це на розсуд редактору Пилипенку. Він, маючи неабиякий журналістський досвід, відразу вихоплював найперспективніших початківців. Брав під крило, ставився як до рівних. Часто допомагав матеріально, коли бачив, що поет ледь ноги волочить від недоїдання чи руки ховає за спину, аби ніхто не побачив кривавих мозолів на тих руках (бо ж цілісінький день цей майбутній цвіт нації розвантажував вагони з вугіллям, аби прогодувати себе та родину).
Юрій Будяк тримав перший номер «Плуга», що вийшов у двадцять четвертому році завдяки кооперативному видавничому товариству письменників «Плужанин». Роздобув його в бібліотеці. З завмиранням серця листав його. Не тому серце Юрія завмирало, що на сторінках видання десь причаївся і його письменницький доробок. Тішила чоловіка думка про безмежні можливості теперішньої молоді, про широкий шлях, яким вони підуть,без воєн, вбивств, наглих смертей. Упевнений бувза таким поколінням спиняться війни, розквітне Україна буйним цвітом, рознесеться слава про неї повсюди. Хоч надворі, у тих селах, про які оце писали плужани, селян нещодавно викосив голод двадцять першого року, хотілось не помічати страшного, хотілось писати й читати про щось світле, добре. Ніс альманах додому, зачинявся у маленькій кімнаті комунальної квартири, сідав, як хлопчик, підібгавши коліна, на розхняблений диван і впивався у сторінки. Що далі читав, то більше розчаровувавсязі сторінок альманаху на нього дихала не та потужна правда, нехай навіть гірка або болюча, якою ділились під час літературних посиденьок, а щось зовсім інше. Якесь плакатно-картонне, лубочно-штамповане, обрізане за потрібним шаблоном. Звичайно, у збірнику були реальні малюнки з життя в українському селі. Але художня цінність! Де вона? Загубилась, знецінилась від змальовування ілюзорних успіхів колективізації. Оповідання, есе, вірші піднімали на ура процвітання артілей та комун. А він же знав про той голод, він же слухав, що кажуть люди, що каже мати, на яку й дивитись було боляче. Не допоміг матері навіть той хліб, який він возив з міста. Померла. Зійшла в могилу навіть не так від голоду, як від розуміння, що це несправедливоголодувати на таких благодатних чорноземах.
Дивувався Юрій, як можна не помічати справжнього стану речейфактичного знищення українського хлібороба.
«Відірвались ми від землі, не відчуваємо її,говорив сам із собою, слухаючи, як за стіною сусіди сваряться через чергу до нужника.Усі селянські письменники кинулись до столиці, не бачать, не чують, не знають, яке воноселянське життя. Пишуть те, чого хотілося б, але чого немає».
Поцілуй мене в сраку!верещала за стіною сусідка, а їй у відповідь кричав чоловічий голос:
Поцілуй собаку в сраку!
«А може, так і треба? Не помічати бруду,розмірковував далі Юрій Якович.Хто зна, хто зна»
Юрій вийняв з-під дивану невеличкий, не більший ніж жіноча долоня, записник, черконув двійко слів і потягся рукою до полиці з книжками. Дістав «Fata morgana» Коцюбинського. Блокнот впав на підлогу, відкрившись на тому місті, де його останній раз турбували. «Сказати на зїзді»значилось там.