А далеко тобі?
Далеко. Туди, де хмари чіпляються за гори. А ти повертайся додому, там хоч дах над головою є.
Підїли жінки перед дорогою, поділили харчі, розпрощалися.
Вік тебе не забуду, на прощання сказала жіночка з Полтавщини. А про твоє щире серце й дітям своїм розповім, і накажу онукам переказати. Молитися за тебе буду щодня. Що ж тобі наостанок побажати?
Дитинку. Іншого бажання в мене немає, сказала Маланка, надягла вузлик із харчами на палицю, перекинула через плече та й пішла, не оглядаючись.
Дорога додому виявилася не такою вже й легкою, коли йти пішки. Маланка то йшла, то підвозили добрі люди на возі та пускали до хати заночувати. Ноги в чоботях понатирала до крові, що й ступити боляче. Уже в далечині в ясну погоду виднілися верхівки Карпат, коли вкрай змучена тяжкою дорогою жінка примітила горохову копицю посеред поля. Вирішила трохи перепочити й зарилася в неї. Незчулася, як швидко втома взяла своє, і вона заснула. Чи то сон був, чи видіння достеменно Маланка сама не знала. Зявилася перед нею в червоному, аж мерехтливому, вбранні сама Пресвята Богородиця. Упала перед нею жінка на коліна й заблагала:
Пресвята Богородице! Прошу Тебе, дай мені материнство! Бо не можна прожити пустоцвітом і зернятка по собі не лишити!
Суворо та пильно подивилася на неї Богородиця й каже:
Мати твоя великою грішницею була багато ненароджених життів загубила. Ти знала про це?
Знала, бє чолом Маланка. І прошу Тебе, пробач їй, за все пробач!
А ти знаєш, що діти розплачуються за гріхи своїх предків?
Знаю, плаче Маланка. Але ж не зможу я жити без дитини! Засохну з горя, загину!
А ти зможеш бути гарною матірю? суворо запитала Богородиця.
Обіцяю бути доброю, найкращою матірю своїй дитині, щиро поклялася Маланка й тричі перехрестилася.
Добре, сказала Богородиця. Слухай мене уважно, щоб жодне слово не пропустила.
Жінка підняла свої красиві заплакані очі.
Ти будеш мати дітей! урочисто сповістила Божа Мати.
Ой! скрикнула Маланка та мало не зомліла від щастя.
Трьох дітей. Кожного з них будеш народжувати через кожні девять років.
Дякую Тобі, Пресвята Богородице, не тямлячи себе від утіхи сказала Маланка.
Дослухай мене до кінця, зупинила її Божа Мати й продовжила: І ти, і всі жінки вашого роду будуть дуже дбайливими матерями, наділеними любовю до своїх дітей так, що можуть піти навіть на самопожертву. Але гріхи твоєї матері все одно всім вам доведеться спокутувати.
Що ж робити?! у розпачі запитала Маланка й задрижала всім тілом.
За твоє добре серце і гарну справу, що ти зробила для бідної жінки з дитиною, я підкажу тобі, як жити далі.
Як же? загорілися очі надією.
Богородиця схилилася над Маланкою й майже пошепки сказала:
Усі жінки вашого роду не повинні покидати батьківську садибу, бо тільки рідна хата, рідне подвіря, дерева, що сягають своїм корінням глибоко під землю, навіть травичка усе буде давати вам силу та наснагу до життя. Ти й наступне покоління ваших жінок-матерів будуть жити лише цією силою памятай. Так ви спокутуватимете гріхи твоєї матері, зможете продовжувати ваш рід. Запамятай: де народилися, там повинні й вікувати.
А де ж мені жити? Я заміжня й зараз живу там, де садиба мого чоловіка.
Ти повинна повернутися туди, де тебе народили, де твоє коріння.
Добре, добре, без вагань погодилась Маланка. А чоловіки нашого роду? Як же їм бути?
Чоловіків це не стосується. Вони можуть їхати кудись, щоб добути кусень хліба для сімї це не гріх, і в них досить своєї сили, щоб вижити далеко від рідного гнізда. Але жінку та її дітей можуть спіткати нещастя, бо не стане в них життєвої сили якоїсь миті.
Дякую Тобі, Пресвята Богородице! знову почала щиро молитися Маланка та низько кланятися.
А коли підняла голову, то Богородиці як і не було. Витерла вона сльози та з новими силами поспішила додому.
Мирон вже весь звівся та прогледів очі на дорогу, чекаючи дружину, що давно повинна була повернутися. Спочатку він не впізнав у постаті на дорозі Маланку, а потім підбіг до неї а та вся вимучена, стомлена, а очі радістю світяться.
Люба, кохана моя Маланочко, обіймає Мирон дружину. Де ти так довго була? І без коня, без воза повернулася. Чи лихі люди відібрали?
Усе добре, любий, посміхається. Коня з возом я добрій людині подарувала.
Подарувала?!
Так. Їй кінь потрібнішим був.
Та Бог із ним, з тим конем, махнув рукою Мирон. Ти сама як?
Будуть у нас діти, видихнула щасливо та й зомліла від утоми.
Навесні, лише почав танути сніг, Мирон із Маланкою пішли в гори, де покинута хатинка вже перекосилася та вросла в землю. Відбудували вони її за літо та й перебралися туди жити. А наступного року, саме на Прощення, народила жінка довгоочікуваного первістка сина Ореста, через девять років красуню, середульшу дівчинку Даринку, а ще через девять, коли вже Маланці було під пятдесят, доньку Марічку.
Усім дітям Маланка часто розповідала про свою зустріч із Пресвятою Богородицею та все наказувала ані їм, ані наступному поколінню не забувати про те, що лише батьківське гніздо зможе їм дати силу життя та вберегти від біди
Частина перша
1
Скільки Катря себе памятає, бабуся Варя була прикута до ліжка. Вона любила свою бабусю, з доброю, ласкавою посмішкою, з лагідними, мякими та теплими долонями, світлим волоссям, стягнутим у вузлик. Дівчинка й називала її по-своєму, по-особливому бабуся. Не «баба», не «бабуся Варя», а лише «бабуся». Іноді бабусі ставало краще, і Катря памятала, як вони з дідусем Орестом допомагали їй сісти в інвалідний візок, вузлик волосся на голові скручували в «гульку» та возили її на горо`д і в садок. А ще бабуся любила річку, яка протікала неподалік. Треба було лише спуститися доріжкою, що тяглася уздовж усього довгого горо`ду вниз, перейти луки, де завжди було повно поважних гусей, крикливих качок та припятих до кілків молодих бичків, щоб потрапити прямісінько до величезних верб, за якими ховалася невеличка, спокійна та тиха річка. Тут вони з дідом Орестом і зупиняли візок, а бабуся могла годинами дивитися на мальовничі картини розлогого села уздовж річки, яка місцями поросла очеретом. Гуси ґелґочуть про щось своє, понад берегом літають неспокійні ластівки, а бабуся вдивляється у сріблясту річку, що викручується, мов вюн, поміж вербами. Іноді вона просила підвезти її до самої річки, де берег не крутий, щоб можна було бачити відшліфовані водою пласкі камінчики на дні, де зграйка веселих і швидких мальків то гралася на сонці, то ховалася в тінь.
Коли Катря була маленькою, то просто йшла бавитися до річки, а коли подорослішала, то брала старе простирадло, розстилала його на траві та лягала поруч із бабусею, слухаючи її та дідові розповіді.
Мабуть, вона була вже в пятому або шостому класі, коли дідусь із бабусею одного дня повели розмову про воєнні роки.
Дідусю, а ти був на фронті? запитала тоді Катря.
Дід Орест, худорлявий, високий, стрункий, зовсім не зігнутий від років, глянув на неї уважно так, помовчав трохи й сказав:
Бач, виросла, мабуть, вже моя онука, що таке питання поставила. Я був звязковим в УПА. Чи чула про таку?
Чула щось, але достеменно не знаю, за що УПА воювала.
За що? невдоволено хмикнув дід і поморщив брови. Не вчать вас правди в школі чи ти така погана учениця?
Я відмінниця! Катря ображено надула свої темні, як стигла вишня, губи.
За Україну, Катрусю, за Україну, за її волю твій дід Орест воював. За що ж іще? помякшав голос діда.
І за Карпати, посміхнулася Катря, вже забувши про образу.
За Карпати? Це ясна річ, бо немає у світі кращого місця, ніж рідні гори та ліси, сказав замріяно дід, а Катря подумала, що він зараз знову почне довгу розповідь про те, які там холодні та швидкі ріки, що восени верхівки гір потрапляють у полон важких хмар, які тихо сповзають униз, про те, що там навіть стежки дзвенять під ногами. Зазвичай дівчинка любила подовгу слухати розповіді діда, і далекі та незнайомі Карпати росли разом із нею, у її уяві, як якесь чарівне та казкове місце. Але сьогодні чомусь не було настрою слухати оповідь діда про його край, і дівчинка спитала: