І що ти, дідусю, робив, коли був звязковим?
Мені йшов девятнадцятий рік, коли я вступив до повстанської групи, а згодом в УПА. А там вже наш командир запримітив мою кмітливість та спритність і призначив мене звязковим. Бо треба було когось посилати на Схід України, до Донбасу, де діяли осередки підпілля ОУН. Про це, Катрю, мабуть, ніколи не напишуть у підручниках. Але це дійсно було, і я тому свідок. Старий, правда, дід посміхнувся, але все ж таки свідок.
А чому не пишуть, діду?
А хто їх знає чому. Може, колись час розсудить. А я не знаю, у чому моя вина й чому мені доводиться приховувати від людей те, що я хотів, аби Україна була незалежною. Може, нас навчали не так, а може, я не все тоді розумів, бо й малограмотний був, і молодий. Знаю одне: треба було зробити так, щоб Карпати вільні були, щоб горянам дихалося вільно, то й пішов до УПА.
Дід зняв кашкета, витер спітніле чоло, примружив очі, згадуючи далекі роки, та так тяжко зітхнув, що Катря вже й не рада була, що затіяла цю розмову.
Бабусю, тобі не холодно? спитала вона.
Та що ти, Катрю?! Такий приємний вітерець несе лише свіжість від річки, а не холод.
Гарна днина, сказав дідусь, як тоді, у той день, коли я тебе, Варю, вперше побачив.
Ага! засміялася Катря, її дзвінкий сміх забринів над тихою водою. Здається, я щось цікаве пропустила чи від мене щось приховують?
Дідусь має на увазі наше знайомство, усміхнулася бабуся та поправила рукою сиве пасмо волосся над вухом, ніби соромлячись.
Так, так, протягла Катря. Хотілося б дізнатися, як це у вас було.
Дівча перетягло простирадло в інше місце, вмостилося на ньому прямо перед бабусею, щоб нічого не пропустити. Та з любовю глянула на онуку й подумала, що мине лише кілька років, як це дівчисько почне зводити з розуму хлопців. І треба ж було таку красу від природи отримати! Мати в неї, їх донька Марина, гарну вроду мала, а онука ще краща. Великі карі очі, що ніби в душу можуть зазирнути, вії чорні-чорні та густі, брови як крила птаха в польоті, губи повненькі та незвичайного темного кольору, ніби стигла вишня на сонці блищить. І шкіра в Катрі ніби оксамитова гладенька, без жодної цяточки, а на круглих щічках вічний соромязливий румянець кольору стиглого персика. Та найбільшою гордістю онуки було її волосся. У Катрусі напрочуд густе, мяке та довге волосся, таке чорне, що аж відливає темно-синім, коли на нього падають сонячні промені. Часом бабуся Варвара і сама вірила в розповіді свого чоловіка про те, як колись Маланка (його мати) зустріла Пресвяту Богородицю і та віщувала, що всі дівчата їхнього роду будуть наділені надзвичайною красою та любовю до своїх дітей. Свою єдину доньку вони з чоловіком зростили в ласці та любові, і зараз Варвара б рада допомагати їй в усьому, та склалося так, що працювала багато й тяжко в колгоспі, і збив її з ніг підступний інсульт, прикував до ліжка. Ніколи і не гадала вона, що стане своїй доньці тягарем, що доведеться її годувати з ложки, як малу дитину, і постіль під нею міняти, і ліки діставати. Краялося серце материнське, та що тут поробиш? Лише стала через кілька років одужувати знову інсульт. І знову ліжко й довгі дні та ночі, щоб стати на ноги.
Ну? Чого ж мовчимо? Катруся зиркала то на діда, то на бабу. Не хочете зізнаватися, як познайомилися, чи що?
Нехай дідусь розповість, посміхнулася бабуся. Він у нас мастак красиво розповідати.
Це я знаю, мружить оченята Катруся. Дідусю, розкажи.
А ти мені розкажеш про своє перше побачення? посміхається дід.
Коли ти розкажеш, то і я тобі розповім.
Обдуриш старого?
Ні, сміється дівча, чесне-пречесне слово!
Ну то слухай, якщо так цікаво, сказав дід і став позаду візка дружини, поклав їй на плечі свої натруджені руки. Улітку сорок третього року треба мені було дістатися до Донбасу у справах, бо я ж був звязковим. Не буду розказувати про всі пригоди на своєму шляху для цього й дня не вистачить, бо по всій Україні німці стояли, а мені треба було цією територією пройти та ще й перетнути лінію фронту, щоб виконати бойове завдання.
Дійшов я до річки Сейм, що неподалік міста Суми. Річка широка, гарна, їй немає жодної справи до війни. Пробрався я нишком очеретами до берега, подивився по карті, що поруч повинен бути міст. Тихенько виглядаю й бачу той міст через річку. Він великий, довгий, бетонний, але по ньому німецькі вартові ходять. Нарахував я їх аж вісім чоловік. Та всі в касках, озброєні, ще й два мотоцикли по різні береги стоять. От, думаю, незадача, треба через річку перебратися, а ніяк: з мосту все німцям видно. Стою в багнюці по коліна, слухаю, як жаби квакають, та й думаю, що доведеться мені так до темряви стояти, а потім іти шукати переправу. Знову дістав карту, подивився ще раз зліва село, справа теж, і всюди німці. Що мені робити? Аж дивлюся пливе річкою деревяний човен, а в ньому сидить русява дівчина, гарна така, молоденька, свіжа, ніби вранішня ромашка.
Бабуся? не витримала Катря.
А то ж хто ще? Досі памятаю, яке було на ній платтячко. Біленьке в синіх квіточках. Воно так пасувало до її блакитних очей!
І що ж було далі? Катря аж зачовгалася від нетерплячки.
Помітила вона мене, а я палець до вуст приклав, мовчи, мовляв. Вона все зрозуміла, непомітно головою кивнула й припливла до берега, де я сховався. Незнайомка, проходячи повз мене, спитала тихо: «Ти хто, хлопче?» А я їй кажу: «Допоможи мені перебратися на той берег, щоб німці не помітили. Прошу тебе». «Чекай тут», чи то відповіла, чи вітер прошепотів. Робити нічого. Сиджу. Чекаю. Думав різне: може, і справді допоможе, а може, пішла до німців, щоб мене здати. Повертається вона назад з оберемком свіжоскошеної трави та, не зупиняючись, каже: «Я траву буду в човен складати, а ти доповзи та непомітно лягай під неї, на саме дно, і сиди тихо». Так я і зробив. А дівчина все носить траву та зверху на мене її скидає. А потім я почув, як весло вдарилося об воду, і човен зрушив із місця. Німці на мосту щось по-своєму ґелґочуть, сміються, а дівчина не зважає на них. Відпливла від берега, та як затягне пісню:
За туманом нічого не видно,
За туманом нічого не видно,
Тільки видно дуба зеленого,
Тільки видно дуба зеленого.
Під тим дубом криниця стояла,
Під тим дубом криниця стояла
А голос чарівний, сильний, розливається понад водами Сейму так, що навкруги його чути.
У тій криниці дівка воду брала.
Та й впустила золоте відерце
Німці спочатку сміялися, навіть камінці жбурляли у воду, а дівчина все співає та так уже витягує пісню, що навіть вони ржати перестали та й заслухалися. А вона перевезла мене через річку, сховала до вечора в кущах, а тоді, як впала темна ніч, відвела до свого хліва, сховала на горищі, нагодувала. Ось так я й познайомився з твоєю бабусею.
Дідусь посміхнувся, провів долонею по худенькому плечі дружини.
І ти одразу закохався? спитала Катря.
Не знаю, як ви це зараз називаєте
Кохання з першого погляду, серйозно вставила дівчинка.
Можливо. Знаю лише одне: запала мені в душу світлокоса дівчина із Сумщини. Та так надовго, що не зміг її забути, а всі красуні карпатські, що подобалися мені раніше, стали здаватися вже не такими гарними.
А таке буває, що спочатку здається людина тобі гарною, а наступного дня вже не дуже? зовсім по-дорослому запитала Катря.
А чому ж ні? Буває. Я знайшов Варвару, коли ще раз ішов із завдання з Донбасу. Виявилося, вона мене теж чекала.
І ви одружилися?
Ні, Катрю, не одразу. Довелося нам зустрітися ще й у сорок четвертому році. А в сорок пятому, коли скінчилася війна, я приїхав до села, а моя Варвара вже мала ось-ось народити дитину, твою матір. Тоді ми одружилися, згодом збудували собі хату, та й покинув я рідні гори заради цієї красуні.
Яка там красуня, махнула рукою бабуся. Ти б, Катрю, бачила, яких красунь у них гори виплекали. Кров із молоком, а не дівки! Сама бачила, коли їздили туди в гості.
Дідусю, а як же ти зміг розлучитися з горами? Ти їх так любиш!
Після війни, щоб не потрапити за ґрати, я приїхав до Варі, а вона вагітна, народжувати треба, а ніде. Хата батьківська згоріла, так жили вони в землянці. Куди їхати? Треба було йти працювати, щоб якусь хатинку збудувати та десь жити жінці з дитиною. Ось і залишився. Спочатку на деякий час, а потім назавжди. Східне Полісся також гарне. Чи не так, Катрю?