Светлана Талан - Спокута

Світлана ТаланСпокута

Передмова

Кажуть, що колись високо в горах, там, де смереки чіпляють верхівям пропливаючі над величавими Карпатами хмари, де дзюркочуть кришталево чисті гірські джерела, де течуть вниз прохолодно-прозорі води річок у сонячних блискітках, стояла хатинка, до якої тягнулася лісом звивиста стежка. Там жила самотня бабця з поморщеним обличчям та покрученими від старості пальцями. Стара була схожа на відьму, бо мала згорблену спину, гачкуватий ніс, маленькі темно-карі, аж до чорноти, очі, колір яких не втратився з роками  вони не вицвіли, як то буває у старих людей. А ще бабцю часто бачили вівчарі вночі, коли та продиралася лісовими хащами, щось бубоніла під ніс і збирала трави. Вівчарі набожно перехрещувалися і не зачіпали її: вона наводила на них острах більший, ніж зграя вовків. До хати старої вузька стежинка не заростала травою влітку і була протоптана взимку. Бабцю місцеві мешканці боялися, як чорт ладану, та все ж без неї ніяк не могли обійтися. То живіт у кого схопить без причини так, що хоч на стіну лізь, то зуб розболиться, то в поперек стрільне  усі бігли до старої, бо знали, що лише бабця може зарадити їх біді. А вечорами дівчата перешіптувалися поміж собою про те, що лише стара може допомогти причарувати любого хлопця, та й зробить це так, що приклеїться він до дівки на все життя й крім неї нікого іншого помічати не буде. Парубки були більш стримані. Та коли вже яка дівка западе в душу, що нема спокою ні вдень ні вночі, то теж ішли до старої по допомогу.

Подейкували, що вона ще й могла допомогти жінкам там, де ніхто не міг зарадити: допомагала їм спекатися небажаної вагітності. Ті, що були в неї в такому делікатному питанні, розповідали по секрету своїм кумам, подружкам та сусідкам, що робила стара це безболісно та без поганих наслідків. Бігли до неї потайки й молоді дівчата, які зогрішили, щоб сховати від людей свій сором. «Гріховним ділом займається бабця»,  шепталися навколо, та й самі ж дерлися вузькою стежинкою до тієї хатинки по допомогу.

Аж одного разу люди помітили на бабиному подвірї дитячі пелюшки, а потім і маленьку смуглявку  чорнооку новонароджену дівчинку. І знову був привід попліткувати. Жінки сперечалися, роздумуючи, чи може стара у свої літа народити дитинку. Дехто подейкував, що баба в лісі знайшла дитя, яке народила якась молода дівчина та, боячись осуду, покинула. А ще інші базікали, що стара втратила глузд і десь вкрала немовля, аби передати згодом свої відьмацькі справи. Але собака гавкає, вітер носить, а дівчинка росла всім на подив. Така вже гарненька Маланка зростала, що погляду не відвести: оченята великі, карі, вії та брови, як ночі восени, волоссячко кучеряве та чорняве, як галочка, на кругленьких рожевих щічках маленькі ямочки.

Коли Маланці було шістнадцять років, померла стара. Лягла спати й не прокинулася вранці. Подейкували, що їй на той час було сто років.

Маланка вже розквітла, як мак навесні, і почали до неї хлопці стежинкою бігати та сватати. Але серце своє вона віддала одному  високому, кремезному та гарному Мирону, за яким не одна дівка сохла. Хлопець побрався з Маланкою й забрав її до своєї садиби. Вона не стала замикати двері до хатинки (яке там багатство?), аби подорожні змогли зайти до господи, відпочити та напитися прохолодної води із джерела під багаторічною смерекою.

Мирон був із заможної родини, що мала файний статок: тримали отару овець, двоє коней, корів, птицю, млин та добру хату. І сімейне життя в них склалося. Хоча працювати доводилося всім із ранку до вечора, щоб утримувати велике господарство, та що їм, молодим, до того, коли Мирон завжди поруч із Маланкою, де б вона не була.

Він худобу пасе  вона по господарству порається й гайда до нього на луки. Біжить із вузликом, у якому окраєць запашного хліба та глечик молока, по росистих травах, що сягають поясу, аж товсті чорні коси по плечах скачуть, звиваються, ніби молоді гадюки. Махає білою хустинкою йому здалеку й кричить:

 Ми-ро-н-е-е!

А голос її відлунюють гори.

 Ма-лан-ко-о-о!  відгукується Мирон, знімаючи бриля, махає ним коханій.

Зустрінуться молодята, і де втома дінеться! Кохаються до нестями в густих та запашних травах, що пахнуть гарячим роменом, білявою ромашкою, деревієм і росистою конюшиною, шепочуть лагідні слова одне одному, ніби лише вчора побралися. Розпустить Мирон її густі коси та ніяк не може намилуватися дружиною, бо немає навкруги кращої від неї.

Люди заздрять чужому щастю та все шепочуться, що то відьма навчила Маланку, як причарувати хлопця. А молоді не зважають на той гомін, бо щиро кохають одне одного. Та все ж, мабуть, зурочили молоде подружжя. Маланці вже виповнилося тридцять років, і до того часу Бог не подарував їм дитинки. Плакала жінка ночами, бо подруги, що пізніше заміж ішли, вже мали діточок, а вона так і залишалася пустоцвітом.

Тоді стали люди перешіптуватися, що то кара Божа впала на Маланку за гріхи її матері. Дійшли ці чутки до неї, і вона цілком втратила душевний спокій, ходила, як із хреста знята. Мирон теж ходив у тихому смутку, серце його краялося, коли він бачив розпач милої дружини. Хтось із старих людей порадив Маланці піти на Прощення до Київської Лаври, там просити в Бога пробачення за гріхи своєї матері та вимолити собі дитинку. Жінка прислухалася до слушної поради, поговорила із чоловіком і наприкінці зими тисяча девятсот двадцять другого року почали збирати Маланку в дорогу. Взяла вона хліба, сала, у мішечках квасолю та муку, склала на воза. Мирон запряг коня й пішов проводжати дружину за село.

 Може, не поїдеш?  попросив.  Дорога далека та небезпечна, людей багато добрих, але є й лихі.

 Щоб рибу їсти, треба у воду лізти,  відповіла Маланка.  На все воля Божа.

Поцілував він кохану дружину й довго стояв у задумі на дорозі, дивлячись, як неясні її обриси зникають у мряці.

Маланка встигла до Прощеної неділі дістатися до Лаври. Там вона знайшла знаючих людей, які порадили їй молитися перед іконою «Знамення». Жінка знайшла її та й упала на коліна. Свята Богородиця з піднятими вгору руками, у червоному вбранні та з маленьким немовлям споглядала уважно, як бідна молода й гарна, наче сама весна, жінка щиро проливала сльози та била поклони, вимолюючи собі материнства. Встала Маланка з колін лише тоді, коли полегшало в неї на душі, просвітліло. Поставила вона свічку, перехрестилася, подякувала Пресвятій, поцілувала ікону та вийшла надвір.

Біля церкви вона помітила молодицю з немовлям на руках. Дитинча плакало, а з ним і жінка заливалася слізьми. Підійшла до них Маланка, спитала, що сталось. Жінка розчулилась, розплакалась ще більше, та не витримала, упала перед нею на коліна.

 Благаю, жіночко, допоможи!  схопила Maланку за поли.  Не дай від голоду загинути моїй дитині!

Маланка підняла жінку, заспокоїла.

 Звідки ти?  запитала.

 Здалеку. Полтавщина. Чула таке?

 Чула, люба, чула. А як ти потрапила сюди? Та ще й з дитинчам?

 Убили мого чоловіка на війні, вдовою залишилася. Бідувала я дуже, хворіла, ледь обоє не загинули. Там родичів не залишилося, а добрі люди намовили піти до Сум, де повинні були жити родичі чоловіка: його дядько, тітка та хрещений. Ото й пішла я з дитиною в дальню дорогу. Ледь знайшли місце, де жили дядько й тітка, бо хати там вже нема, згоріла, а куди родичі виїхали, куди поїхали долі ліпшої шукати  невідомо. А хрещений чоловіка давно помер,  розповіла, заспокоївшись, жінка.

 А його дружина? Жива ще?

 Знайшла собі іншого діда. Пустили вони мене, обігріли, а через два дні нагадали, що самим зараз скрутно живеться. Ото ж я й пішла до Лаври помолитися, долі кращої попросити у Бога. А що тепер робити? Куди голову прихилити? Чим дитину нагодувати? Я не знаю,  жінка похитала головою й подивилася на Маланку глибоко сумними очима.  Удома хоч убога, та є хата, а дістатися до неї без грошей і з дитиною на руках у мене вже не вистачить сил.

 Бери мого коня,  не роздумуючи, сказала Маланка.  Забирай підводу, а харчі, що ще залишилися, поділимо навпіл!

 Як це забирай?  розгубилася молодичка.

 А ось так!  скинула голову вгору Маланка, аж коси по спині вдарили.  Тобі Бог дав дитину  то й збережи її, а я Я й пішки додому дійду.