Ти не приїдеш на поминки на девять днів? запитала Катря.
Я не зможу. Дуже багато роботи, а в наш час втратити робоче місце сама розумієш.
Розумію, покірно згодилася Катря.
Федір приїхав тоді, коли й обіцяв. Катря копала на городі картоплю. Вона побачила, як він зайшов на обійстя своїх батьків. Згодом Федько вийшов на свій город і через огорожу сказав Катрі:
Вийди до берега. Треба побалакати.
Щось холодне, чуже й незнайоме було в його голосі, і в Катрі затремтіли коліна та руки, бо вона передчувала щось недобре. Швидко побігла в садок, кинула там лопату, наспіх вимила руки в умивальнику, витерла їх фартушком. Поправляючи долонями волосся, Катря аж побігла до річки.
Федір стояв у білій футболці та джинсах у тіні великої верби і жбурляв камінці у воду.
Привіт! підбігла до нього Катря і хотіла обійняти за шию, але він зупинив її порухом руки.
«Не думай про лихе, важко дихаючи, намагалася заспокоїти себе, то воно й минеться».
Вона пильно подивилася у вічі коханого. Вони були незвично порожні.
Щось трапилось? запитала насторожено.
Ми Я Ми повинні розлучитися.
Ці слова прозвучали як грім серед ясного дня.
Що? Що зробити? Розлучитися? розгублено перепитала Катря, усе ще не вірячи в те, що почула. Цебто як?
Розлучитися це значить, що ми не будемо разом.
Розлучитися, сумною луною повторила вона, ніби перебуваючи в якомусь страхітливому сні.
Давай це зробимо мирно, по-людськи, щоб не було потім соромно ні тобі, ні мені, сказав Федько, ховаючи очі.
Деякий час Катря відчужено дивилася на сонячні блискітки, що віддзеркалювалися у воді, намагаючись збагнути зміст фатальних слів. Вона розуміла, що зараз втрачає людину, поруч з якою готова була пройти весь життєвий шлях, якій могла у хвилини щастя або душевного занепокоєння розкрити всю себе, людину, якій віддала, не вагаючись, свою цнотливість.
Ти забув, що в нас є плід нашого кохання? запитала чужим, незнайомим голосом.
Я буду сплачувати аліменти, відповів сухо.
І тут Катря зрозуміла, що треба щось робити, зараз, негайно й швидко, щоб урятувати їхнє кохання. Вона схопила Федька за руки, ловлячи своїми прекрасними, зволоженими очима його тікаючий погляд.
Любий! Коханий! Мій єдиний, пристрасно, палко та швидко почала жінка. Ти кажеш зараз не те, що думаєш. Подивись на мене, прошу тебе! Я твоя Катря, лише твоя, навіки, назавжди! Памятаєш, як ти вперше освідчився мені в коханні? Ти обіцяв бути завжди зі мною, кохати мене вічно Ти й зараз мене кохаєш. Чи не так? Скажи, що ти пожартував, вона шарпнула Федька за рукави, намагаючись повернути його до себе обличчям. Це був невдалий жарт. Так, любий?
Федір спіймав її руки, відвів від себе.
Я не жартую.
Ні! Це неможливо! Ущипніть мене, бо я, здається, сплю!
Усе! гримнув Федір. Досить! Мені набридла ця комедія!
Ти ти покохав іншу? спитала Катря, дивлячись на незвично холодне обличчя коханого.
Якщо це тобі так цікаво, то так, сказав байдуже, ніби йшла розмова про погоду.
І хто ж вона? глухо запитала вона.
Звичайна жінка, у якої присутній здоровий глузд, на відміну від тебе.
А в мене відсутній?
Так! Відсутній! Вона не живе в дідових казках, а реально дивиться на життя і сприймає його таким, як воно є! зло кинув Федір.
Яке ж воно насправді, це життя?
Таке, що за нього треба боротися в цей скрутний час, чіплятися зубами та нігтями, дряпатися нагору, щоб вижити й не впасти на дно. Бо інші пройдуть по тобі брудними ногами й не помітять, що ти волаєш про допомогу!
Ви тепер удвох будете шкрябатися нагору? скептично запитала.
Але Федір не помітив іронії в її голосі.
Так! Уяви собі, удвох! Ми організовуємо сумісний кооператив із пошиття взуття. І будемо на горі, а не внизу.
А я залишуся під ногами?
Можливо. Бо ти уявила себе лісовою Мавкою і крім дерев та річки нічого не бачиш! Ти не знаєш, який жорстокий цей світ. Він не шкодує ні Русалок, ні Мавок нікого! Якби ти залишилася сам на сам із реальністю, без мене, без батьків, то вона одразу б тебе зжерла! Поглинула! Ковтнула, як лелека жабу!
Любий, спокійно промовила Катря. Ти говориш жахливі речі. Ти мене лякаєш.
Я не любий, різко обірвав Федір. А якщо і любий, то не твій. І взагалі, я прийшов поговорити з тобою не про сенс життя, а про розлучення.
Ти хочеш розлучитися зі мною, щоби бути з нею?
Так! Так! І ще раз так!
Я Я не розумію чому. Нещодавно ми були разом, нам було добре, і ти клявся у вічному коханні. Що могло трапитися? Так не буває. Ні, так не буває.
Як, Катрю? Що не буває? Буває! Сьогодні сонце, а завтра хмари. Буває і так.
Ти вже не хочеш відчувати запах мого тіла, що пахне конваліями? розгублено закліпала очима.
Конваліями?! перепитав Федько й аж підскочив, як ужалений. Якими конваліями?! вирячив очі.
Лісовими. Весняними конваліями.
Та ти Ти Ти знаєш, чим від тебе пахне?
Чим? не чуючи свого голосу, спитала Катря.
Силосом від тебе тхне! закричав він. А ввечері від тебе несе коровою та молоком! Ось чим ти пахнеш!
Як же я можу пахнути іншим, коли ввечері дою корів?
А запах французьких парфумів ти знаєш?! Ні. І ніколи не взнаєш, бо тебе цікавить більше хмаринка на небі, ніж флакончик парфумів!
Федько нервово забігав навколо Катрі, кидаючи образливі слова, від яких душевно здригалася й тріпотіла бідна жінка. Ці слова ножем впивалися в її чутливу душу й добре серце, завдаючи несамовито болючих ран.
Ти хоч раз бачила себе у дзеркалі на тоненьких високих підборах? Чи твої ноги знали педикюр? Ні! відповім я за тебе. Ні! Бо тобі все одно, у що ти взута. Ти можеш ходити в калошах та ватянці, і тобі це байдуже! А жінка створена для краси, для того, щоб чоловіки могли милуватися її вродою. Розумієш? Ні, ти нічого не розумієш, він розвів руки в боки.
Я памятаю, як ти мені говорив, що я дуже гарна. Навіть найгарніша від усіх у селі та в місті.
Ти?! Ти?! Федір тицьнув у неї пальцем та нахабно розреготався. Мавка в калошах і в хустці!
Ти ж мене ніс у той день на руках і говорив, що я найгарніша в будь-якому вбранні, розгублено й тихо сказала Катря. Виходить, що ти мені брехав? Так?
Я був молодий і дурний, кинув Федір слова, від яких Катря здригнулася всім тілом, ніби її вдарили батогом. І взагалі, якщо б ти не завагітніла, то я б не поспішав оженитися до того часу, поки прозрів би з юнацького запалу!
А як же Як же Сергійко?..
Ще не відомо, чий це плід!
Як це? Катря заклякла із широко відкритими від подиву очима.
Я був не завжди із тобою, їздив на навчання. А ось мій дружок Ромчик увесь час вештався біля тебе. Я часом думаю, чи не він тут наслідив?
Катрю кинуло в жар, її щоки враз спалахнули, а образа за невинну дитину повернула її до тями. Вона з розмаху, вклавши всю свою материнську силу в руку, вліпила Федорові такого гучного ляпаса, що той не втримав рівноваги й гепнувся задом на траву.
Геть із мого життя! прошипіла з ненавистю ображена жінка, різко розвернулася і швидко, не оглядаючись, пішла.
Ще пожалкуєш, суко! донеслося їй услід. Селянка! Смердюча селянка в калошах!
14
За круглим столом, де батько завжди починав серйозні розмови, вчергове зібралася родина Гутників. Стіл був німим свідком обговорення важливих питань: і сватання Катрі, і поминів бабусі. Настав час Катерині починати важливу розмову. Вона розуміла, що принесе біль своїм близьким, які її обожнюють, але іншого виходу не бачила. Їй потрібна була одна довга, чи не найдовша в її житті, тиха, сповнена роздумів, вереснева ніч, щоб прийняти для себе важливе, і, як вона вважала, правильне рішення. Готуючи вечерю, не думала про те, що рідні вмовлять її передумати, або зробити інакше, бо це було неможливо. Катрю турбувало лише те, як вони сприймуть новину, чи зрозуміють її, чи пробачать, чи затамують у душі образу. Вона довго підбирала потрібні слова, але серце обійняв смуток, думки плуталися, нашаровувалися одна на одну, сплітаючи павутиння, і в голову ніщо не приходило. «Буду діяти за обставинами», нарешті вирішила жінка.