Вона обвела поглядом присутніх за столом і сказала:
Мої любі, мені треба з вами поговорити.
Одразу запанувала тиша, бо підсвідомо всі чекали цієї розмови. Від домашніх не вдалося приховати ані її стомленого вигляду, ані синців під очима після безсонної ночі.
Мабуть, справді в житті кожної людини є біла та чорна смуга, які з деякою періодичністю змінюють одна одну, почала Катря, переводячи погляд з однієї рідної людини на іншу. У моєму житті була довгий час біла смуга. Напевне, вона затяглася. Я не мала проблем та клопоту в дитинстві, зростала в любові серед хороших людей. Потім успішно закінчила школу, навчання в інституті, мала гарну роботу, що була мені до вподоби. Я щиро кохала й почувалася коханою. Від кохання в мене народився прекрасний синочок. Але так, дуже добре, не могло тривати усеньке життя. Спочатку померла дуже дорога мені людина моя бабуся. Я думала, що її смерть кінець чорної смуги. Але недарма кажуть у народі, що біда одна не ходить за собою іншу водить. Катря важко вдихнула повітря, бо відчула задуху. Я втратила робоче місце й нового не намічається.
Ніколи не треба впадати в розпач, вставив батько.
Зараз, тату, немає роботи ні в тебе, ні в мами, ні в мене. Що в нас є? Лише дідусева пенсія й талони на харчі.
А корови? запитав дідусь. А ще свині, гуси, кури. Ще є город. Чи можна пропасти із таким статком?!
Я не про те. Усе, що було в моєму житті впродовж прожитих літ, руйнується на очах. Зруйнувався колгосп, вимирає село.
А Поросюк лише багатіє! дід, як завжди, не втримався. Палажка Поросюкова наїла такий зад, що за день возом не обїдеш! А Іван морду свою відгодував таку, що хоч цуценят бий! Машину нову купив «девятку», у місті будинок відбабахав такий, що півсела може там жити.
Тату, звідки ви все знаєте? запитала Марина.
Бо очі маю й вуха теж. Люди розповідали. Знає кума знає півсела.
Мене не цікавить, який будинок у сусіда. Я повинна сказати вам іншу новину: ми розлучаємося з чоловіком, сказала Катря.
Ой! зойкнула мати. Як же?
Він?! Це він так сказав?! дід спалахнув як свічка.
Так. Вчора Федір приїхав і сказав, що в нього в місті інша жінка, з якою вони засновують спільний кооператив.
Я так і знав! занервував дід. Червива в нього душа, негарна, чорна!
Це була не сварка, Катерино? Серйозна заява? запитав батько.
Він сказав, що зі мною розлучається.
Не розумію, розгублено сказала мати, чому він так вчинив. Здавалося, усе йде добре, ніщо не віщувало поганого
Трапилося те, що трапилося, підбила підсумок Катря.
Я Я Я йому, цьому Поросюку патлатому зараз піду рило натовчу! підхопився дід. Думаєте, що я старий і слабкий?! Ні! Є ще порох у порохівниці!
Катря взяла його за руку, притримала.
Не треба, діду. Я вже сама це зробила.
От молодець, Катрю! дід сів на місце. Чим же ти його огріла?
Я такого ляпаса йому вліпила, що він аж сів на землю! Рука й зараз болить, аж спухла.
Що ж воно тепер буде? у матері покотилися сльози. Як же ти сама? А дитинка? Буде зростати без батька? Сиротою?
Самі виховаємо, втрутився батько. Не гірше, ніж Федір, який тільки й умів, що цукерки тикати дитині.
Спасибі, мої любі, сказала Катря. Дякую, що ви в мене є, дуже люблю вас. Але я прийняла рішення і скажу одразу: ніколи його не зміню.
Тягарем на серці лежали слова, які мала сказати рідним. Шалено калатало в грудях серце, спазми болюче здушували горло, а на очі наверталися сльози. Вона опанувала свої почуття й промовила:
Ми із сином поїдемо звідси.
Ні! скрикнув дід і аж зблід.
Куди, доню? здивовано глянув батько.
Це неможливо, крізь сльози мовила мати.
Я хочу почати нове життя, уже твердо й впевнено сказала Катря. І я почну його.
Гм, привернув до себе увагу батько. Доню, зараз у тобі говорить образа скривдженої жінки. Але це минеться. Час лікує, загоює і не такі рани. Скільки жінок залишаються покинутими напризволяще непутящими чоловіками, самі виховують дітей. А в тебе є ми, твоя родина. Ми нікому не дамо скривдити Сергійка, піднімемо його на ноги, вивчимо, дамо путівку в життя. Звичайно, зараз настали складні часи. Але поки ми будемо триматися купи, нам буде жити набагато легше. За літо назбираємо грошей за здане молоко, а навесні купимо бичка або навіть двох. Он які пасовиська за горо`дом простягаються! Вигодуємо бичків, здамо їх будуть гроші. А що робити? У селі ще можна якось прожити, а в місті людям велика скрута.
А заміж тебе й тут заберуть, не хвилюйся за це. Знайдеться добрий хлопець, то й виховає Сергійка як свого сина, підтримала батька мати. Чи мало таких випадків? Ти ж у нас справжня красуня.
Я теж так вважала. Але виявилося, що у місті дівчата кращі. Вони роблять собі педикюри й носять туфлі на високих шпильках, вони пахнуть французькими парфумами, а не коровячим молоком.
Це той дурень тобі таке наплів?! дід лютував. Знайшла, кого слухати! Хіба ж це сором, що руки пахнуть молоком?! Корівка нас усіх годує, і навіть тих, хто живе в місті й пахне духами. Твій Федько щось кукурікнув, а там хоч не розвидняйся, а ти, дурненька, у голову собі це вбила. Я тобі так скажу: ми ні тебе, ні хлопчика образити нікому не дамо, навіть Поросюкові!
Мої хороші, Катря винувато, ніби просячи пробачення, посміхнулася. Мої ви найкращі! Я все ж поїду звідси.
Доню! заголосила мати. Що ти таке кажеш?!
Тобі не можна покидати рідне гніздо, дід сам мало не плакав.
Катрю, подумай добре, сказав батько, не лише про себе, а й про дитину не забудь.
Я памятаю про нього. Не хвилюйтеся за нас. Я зроблю все, щоб нам було добре.
Куди ти поїдеш? мати не стримувала сліз. Роботу зараз не знайдеш, квартири тобі ніхто не дасть. Навіть кімнату в гуртожитку не зможеш отримати! Де будеш брати гроші? Куди подінеш дитину, коли дитсадки зачиняють? Не будеш же ти з простягнутою рукою ходити та сина за собою водити? Що ж ти надумала, Катрю?
Я так вирішила, чітко сказала Катерина. Я не хочу бути селянкою.
Ну, то дочекайся кращої години, батько теж почав нервувати. Куди зараз із місця зриватися? І навіщо? Що ти хочеш довести Федору?
Я не йому, а собі повинна довести, що чогось та варта в цьому житті!
Ну, то залиш дитину, а сама поїдь, подивись, як живуть у місті. Влаштуєш своє життя забереш і хлопчика! сказав батько.
Доню, люба, мати повернула до Катрі заплакане обличчя. І справді, залиш Сергійка тут. Буде в тебе все добре, то повернешся за дитиною. Та як воно може бути добре, коли навколо таке робиться?
Дід сидів тихий, принишклий, пригнічений та сумний.
Катрю, не їдь нікуди, сказав нарешті. Ніколи ні перед ким не стояв на колінах, а перед тобою стану й буду благати залишитися
Діду, мій хороший, мій любий, зупинила його Катря. Прошу тебе не треба. Я вперта, точнісінько як і ти. Якщо не зможу влаштуватися в місті, то повернуся. Добре?
Мені залишається просити Бога, щоб ти не влаштувалася, промовив дід.
Ліпше побажайте мені кращої долі, посміхнулася Катря. Мені вже час іти, бо завтра треба збиратися в дорогу.
Вона подивилася на своїх рідних. Це був сміливо-сумний, рішучий та розумний погляд дорослої жінки.
Катря не захотіла, щоб її проводжали всі разом. Вона розпрощалася з батьком, попросила матір не поливати їй дорогу слізьми, взяла за руку чорноокого, смуглявого Сергійка, схожого на циганча, сумку з речами та пішла на зупинку з дідусем. Катря розуміла, що найбільшого болю завдала саме йому, і їй хотілося хоч якось спокутувати перед ним провину.
Катрусю, прошу тебе, не їдь звідси, почав благати дід знову. Чому ти не віриш мені? Памятаєш, коли ми їздили з тобою й Сергійком до Марічки минулого року, то вона й тобі сказала, що не треба покидати родину?
Я все, дідусю, памятаю.
Ти не віриш мені. А їй теж?
Чесно сказати? Не вірю. Людина сама собі кує долю.
Добре. Не треба нам вірити. Тільки залишся вдома.
Назад, дідусю, тільки раки лазять, якомога лагідніше промовила Катря. Я буду до вас приїздити, навідувати. Ви навіть скучати за нами не будете встигати.