Тоді я скажу, що все її ясновидіння маячня.
А якщо добре, то, виходить, правда?
Еге ж.
Марічка суворо наказала не покидати рідне подвіря та домівку.
Ото й усе? розчаровано протягла Катря.
Бо доки ти будеш тут, рідна земля даватиме тобі життєву силу й оберігатиме тебе й твого сина від біди.
Діду, я чую це від дня свого народження.
Переказую те, що мені веліли.
А новенького нічого не дізнався?
Наприклад?
У нас із Федьком усе буде добре?
Не запитував. Але скажу тобі одне: якщо Марічка наказала щось робити, то так і роби. Недаремно ж люди до неї вгору дряпаються по стежині. Йдуть і хворі, і зовсім каліки, і зневірені в житті.
Спасибі, діду, сказала Катря і, невдоволено закопиливши губи, вийшла з кімнати.
Цієї ночі їй чомусь не спалося. Здається, усе йшло в неї добре. Усе, та не все. Сергійко її радість, її гордість і любов зростав майже без батька. Федір закінчив навчання в інституті й вже рік працював. Його батьки купили квартиру в місті, і Федір почав приїжджати додому на своїй «Волзі» все рідше й рідше. Спочатку він посилався на те, що багато роботи, тепер почав робити карєру, і часу на сімю залишалося менше і менше. Він вже стомився вмовляти Катрю переїхати до міста, щоби бути разом, і в останні їхні зустрічі вже не заводив мови про переїзд. Катря на початку сімейного життя ще плекала надію на те, що Федір після навчання повернеться в село, і вони будуть разом щодня. Але ця надія танула щоразу після їхньої розмови, що доходила навіть до сварки. Іноді вона вже ладна була покинути все й поїхати за ним до ненависного міста, яке втомлювало й дратувало її навіть за час сесій. Потім їй вирішальний крок не давала зробити природна впертість. «Якщо Федір мене кохає, то піде мені на поступку й переїде сюди», розмірковувала Катря. Але час минав, а цього не сталося. І коли вона помітила, що їх трирічний син став сахатися рідного батька, як чужого дядька, а Федір поспішав спочатку до батьків, а потім вже до неї, душа її забила на сполох. Катря відчула, що її чоловік непомітно, поступово віддаляється від неї та сина. Тоді вона вирішила: скласти останню навчальну сесію, захистити диплом і їхати до міста. «Можливо, коли ми будемо поруч із Федором, то швидше вдасться вмовити його повернутися в село, розмірковувала Катря. Треба йому показати, що синові там недобре, що краще жити у своїй хаті, гуляти на подвірї, коли захочеш, вдихати свіжість річки, а не міський пил та дим із заводських труб».
Так вона задумала, але сталося інакше. Катрі потрібно було їхати на навчання, і вона чекала чоловіка, що повинен був приїхати. Вона вилизала в хаті все до останньої пилинки, спекла торт, зварила борщ із квасолею, що так любив Федько, але він чомусь не приїхав. Катря з полегшенням зітхнула. У цьому була деяка вигода. У крайньому разі неприємна розмова з батьками про ненависний переїзд відкладалася мінімум ще на тридцять днів, а це вже не так і мало.
12
Катря поверталася в село з новеньким, що ще мав запах свіжої фарби, дипломом та з гарним настроєм. Вона дуже сумувала за своїм чорнооким янголятком упродовж цілого місяця, і її серце наповнилося зворушливою ніжністю та любовю, коли відчула під ногами стежку рідного села, яка ніби раділа її поверненню та на радощах співала. Батьківщина зустріла її приємним серпневим днем. Осінь ще не торкнулась дерев, і зелень садків та лісів ніби злилася із синню неба під лагідним промінням сонця. Десь чулося самотнє цюкання сокири, біля річки ґелґотіли невгамовні гуси, обабіч стежки розкинув широке листя лопушняк усе було тут до болю рідне й близьке, не те що сморід розпечених та нагрітих до жару асфальтованих доріг та пилу. Із солодкими, щемкими почуттями Катря поспішала додому, де чекав її син, рідний будинок та знайомий тінявий садочок зі старезною грушею під вікном.
У дворі вона побачила дідуся. Він зустрів її з посмішкою на обличчі й сумом в очах.
Діду, що трапилося? швидко спитала Катря, відчуваючи щось недобре, і серце її завмерло в очікуванні.
А! дідусь розпачливо махнув рукою. Варя впала з ґанку.
І що?!
Зламала шийку стегна. Тепер знову прикута до ліжка.
Як же могло таке трапитися?
Посковзнулася на східцях і впала. Тепер маємо халепу.
А де Сергійко?
Пішов із твоєю матірю до магазину. Треба ж на талони отримати крупи та цукру, а в тому магазині анічогісінько немає. І вчора ходили, день даремно пропав, і позавчора, і сьогодні пішли. Люди на сонці день пропечуться, а товар не завозять. Доводиться знову йти під магазином стирчати. Цього року ягід багато, груші та яблука вродили як ніколи, а цукру на місяць по півтора кілограма на людину дають. Як тепер жити будемо? Чи у вас в інституті нічого не знають?
А хто його знає, знизала плечима Катря. Якось та будемо жити. Піду з бабусею привітаюся.
Бабуся мала не найкращий вигляд. Обличчя в неї стало якимось жовтим, безкровним, губи мали синюшний відтінок. Коли вона побачила у дверях онуку, то аж заясніла від добродушної посмішки.
Дитинко моя, простягла назустріч сухенькі руки.
Бабусю, рідненька, не сказала, проспівала Катря, підбігла до ліжка, поцілувала її в мяку щоку. Як же так?
На обличчі бабусі відбилася щира прикрість.
Не знаю як, сама не знаю, зітхнула вона. Тепер нашій матері полегшало: то плювала на груди, а тепер плює на бороду.
Ти в мене молодець усе жартуєш.
Доповідай, Катрю, диплом привезла?
Звичайно. А як же інакше.
Тепер, значить, ти в нас учителька.
Яка там учителька?! Учнів із двох шкіл в одну зіпхали, зітхнула Катря. Тепер не знаю, коли вивільниться місце. Дитсадок хоча б ще не закрили?
Поки що ні. Але заходив нас навідати Іван Максимович, то сказав, що лише до першого вересня буде працювати.
Отакої! І що далі? Його закриють назавжди?
Не знаю. Сусід лише сказав, що на приміщення дитсадка вже знайшовся покупець, тому й продають.
Так. Групи в дитсадку напівпорожні, дітей усе менше і менше.
Не переймайся. Якось проживемо.
Тепер у мене немає роботи, задумливо та сумно сказала Катря.
Не лише ти така. Як послухаєш новини, то лячно жити стає. Заводи, фабрики, школи усе закривається. Країна ніби повільно вмирає.
Нічого, бабусю. Ми, українці, народ живучий, усе терпляче витримаємо й будемо жити далі.
І Орест так вважає. Каже, що якщо війну пережили, то зараз виживемо.
Бабусю, Катря трохи помялася. Федько давно приїжджав?
Один раз за твою відсутність.
І де він жив?
У батьків, Катрю, у них, так, ніби це вона завинила, сказала бабуся.
Із Сергійком? з надією запитала онука.
Він навідав сина, привіз йому цукерки, ухилилася та від відповіді.
Тобто він жив у батьків сам, а Сергійко був із вами?
Так.
Коли він приїде? після довгої паузи спитала Катря низьким голосом.
За два тижні, Катрусю, ластівко моя. Щось у вас іде не так, як треба.
Знаю, бабусю, сама знаю.
Треба щось робити.
Дочекаюсь Федька зроблю, розгублено, думаючи про щось своє, відповіла Катря. А ось що мені з тобою робити? У тебе поганий, чесно кажучи, вигляд. Я вважаю, що потрібно викликати фельдшерку, щоб тебе оглянула.
Скоротили, Катрю, нашу фельдшерку.
Тоді викличемо лікаря з району.
Навіщо? Нещодавно він вже був у мене. Можливо, його допомога в цей час комусь більш потрібна, ніж мені.
Усе одно викличу.
Я ображуся. Почуваю себе добре, а тепер, коли тебе побачила, то й зовсім полегшало.
13
Бабуся померла несподівано, перед ранком, від нападу інфаркту. Перша в житті Катрі втрата боляче ранила її вразливу душу. Жінка відчула свою безпорадність перед неминучим плином життя й до крові кусала губи, не маючи сили стримати сльози, що лилися не з очей, а зі спорожнілої душі. Зі страхом та розпачем Катря дивилася, як разом із труною в землі зникає якась дуже світла частинка її дитинства, її життя, бо бабуся була втіленням доброти й покірності, любові й чуйності.
Федір був присутній на похованні, але Катря з ним ні про що не говорила було не до розмов. Він пообіцяв приїхати за два тижні.