Дякую, любий вуйку, старий буркунерозчулено думав пан Ілько, замовляючи в пристойній ресторації коньяк і наїдки до нього.
Наприкінці тридцятих років львівські кнайпи набули справжнього варшавського шарму, проте не втратили й колишнього австрійського шику. Догідливо шаркнувши ніжкою, одягнений у бордову маринарку офіціант буквально побіг виконувати замовлення, а Зулевич озирнувся довколаі око зупинилося на самотній юній панянці, подібній не до квітки, а до ще не розвинутого бутона, який тільки-но збирається прикрасити собою світ і життя заможного чоловіка. Сиділа боком до нього й пестила пальчиком келих. В око впадали малесенький капелюшок із сітчастою вуалькою, волосся кольору темного меду та сукня дивовижного зеленавого відтінку.
Придивившись уважніше, пан Зулевич зрозумів, що ця юнка вже прикрашає життя багатьох: занадто яскрава помада та глибочезне декольте, в якому потонув або втопив свої гроші, мабуть, не один чоловік, без сорому натякали на найдавнішу професію. Навіть скромно опущений погляд не міг збити з пантелику.
Людей у ресторації було мало: майже всі столикивільні. Тільки коло вікна чемно й тихо розмовляла компанія молодиків у модних дорогих шевйотових костюмах з двобортними піджаками і штанями з закотами.
Пан Зулевич неодмінно придбає собі такого ж костюма! Негайно! Уже завтра!
Ілько, впевненості якому додали коньяк і чималенький спадок, не вагаючись, устав і підійшов до панни:
Здається, файна дівчина нудьгує? Дозвольте приєднатися до вас.
Вона повернулася.
О, пан Зулевич навіть уявити не міг, що на світі є такі очі! Небесно-зелені! Та вона відразу ж сховала їх за віями.
Приєднатися? Щоб нудьгувати вдвох?
Перепрошую, щоб розважити панну.
Тихо відповіла:
Якщо бажаєте
Пан Ілько бажав. Ще й як!
А потім
Потім він замовив вина й шампанського, хотів, щоб воно лилося річкою!
Напрочуд вчасно на естраді зявився маленький оркестрик і заграв модний фокстрот. Зулевич запросив дівчину до танцю. Він хотів бути ближчим до неї, жадав володіти неюхай навіть за гроші. Таке життя Можна й так володіти жінкою. Має право.
Під музику його гарячі долоні почали свій окремий безумний танок на спині партнерки, спускалися все нижчедо пояса, до сідниць. В очах потемніло, у голові запаморочилося.
Хтось схопив його безсоромні руки ззаду, а крижаний голос промовив:
Шановний добродію, ви ображаєте нашу сестру. Так поводитися з пристойною панною не годиться. Ми вимагаємо сатисфакції!
«Сутенери»,промайнуло в голові Зулевича. Не обертаючись, але відпустивши панну, він поліз до лівої кишені по гаманець:
Я заплачý
Однак той самий голос, сповнившись неймовірної злоби, відрубав:
Цією пропозицією ви ще більше поглиблюєте провину! Таку образу лише кровю змити можна!
Розплачуйтеся. Ходімо поговоримо,похмуро додав другий молодик.
Тремтливою рукою пан Зулевич кинув офіціантові гроші й, блідий, на ватяних ногах, приречено посунув до виходу в оточенні кремезних хлопців. Попереду йшла панна-спокусниця, весело озираючись. Плечі покрила легеньким боа. Ніби вже й не повія, а просто якась недоросла бешкетниця Страшна халепа!
Зулевичу хотілося кричати, кликати на допомогу. Мабуть, рот сам розтулився, бо один зі зловісного ескорту погрозливо прошепотів у самісіньке вухо:
Тільки пискни!
«Грабіжники»,здогадався пан Ілько. То нічого, грошей із собою не так уже й багато. Але навіщо вся ця комедія?
Крізь вузьку арку його провели до маленького двору, оточеного старими чотириповерховими будинками, і там один з батярів, той самий, із крижаним голосом, повторив:
Ви образили нашу сестру.
Я готовий залагодити Я відшкодую Тобто провину Що маю робити?
Обличчя молодика помякшало, і він сказав:
Що з вами робити? Гаразд. Запросіть нас на вечерю в «Парадиз».
Або в «Атляс»,додав інший.
Пан Ілько чув, що «Парадиз»найдорожча ресторація в місті, але швидко закивав, тільки й пробурмотівши:
В «Атляс» краще
Компанія радо загомоніла. Їхній ватажок уже не крижаним, а приємним голосом звернувся до іншого хлопця:
Мареку, твоя черга вести Магду додому. Але довго не барися. Здається, цей панчоловік розумний та щедрий.
Ілько зрозумів, що батяри ошукали його, як найпослідущого невдаху, але куди дінешся? Та й гроші тепер є. Багато грошей. Треба звикати до заможного життя. «Атляс»лише перший крок.
* * *
Це була одна з найулюбленіших розваг компанії Магдиних братів, у якій вона досконало грала роль живця. Вони навчили її зупиняти чоловіка поглядом і зваблювати, наче гейша, непомітними рухами. І все заради шикарної вечері або чудового мордобоютраплялося й таке, але рідко. Заможні чоловіки охочіше воліли вивертати гаманці, ніж підставляти себе під кулаки «покривджених» братів.
Одного разу на цей гачок уловився й майбутній їхній приятель Гогенцоллерн, але тоді все пішло інакше. Хоч як Магда намагалася спровокувати його на нечемні дії, цей юнак у військовому строї поводився з підкресленою повагою. Коли брати вже не витримали й підійшли, щоб поговорити, він сказав їм весело:
Хлопці, друзі мене попередили, як ви спритно ошукуєте приїжджих. Наслухався про вас від полковника Сосницького. Памятаєте його? Але це не означає, що я не хочу випити з вами. Запрошую всю компанію!
Він устав, клацнув підборами й назвався:
Барон фон Штаубе. Генрих.
Завдяки Гогенцоллернутаке прізвисько дав новому товаришеві Марекжиття братів Свідзинських значно поліпшилося. Барон грошей не шкодував. Його кишеня могла витримати будь-яку розвагу. Уже за два тижні Генриха відрекомендували батькам як друга й таємного Магдиного залицяльника.
Батькові барон не сподобався, бо товстий та кволий, але мати була в захваті: титули мали над нею магічну силу.
Барон регулярно носив квіти і пані, і панні Свідзинським. Брати поїхали до Краковаучитися далі, а він усю зиму систематично навідував лікареву родину.
На Різдво весела компанія зібралась у повному складі. І зявився в ній ще один
III
Магда прокидається щаслива і ще крізь сон чує любий батьків голос, затаєно сердитий, у якому обурення ховається за природною чемністю:
Вельмишановний пане, тут звань немає. Вибачте, я на військових званнях не розуміюся. Тут усіхворі. У хвороби ні генералів, ані лордів немає. Черга, панове!
Любий татусю! Твій голос лунає в коридорій у світі все гаразд.
На нічному столику звечора стоїть розкішний дорогий букет. Унадився до їхньої оселі братів приятель. З ласкавого матусиного дозволу всю зиму чи не щовечора просиджував у них. Магда ховалася від його залицянь за грою на піаніно. Ніяких почуттів, крім роздратування, він не викликав. Бундючний та огрядний як на військового, теж «вельмишановний»барон! Він завжди дивився на Магду масними очима, але нічого розумного не встиг сказати за той час, що його пробавив тут. І брати, здається, вже почали нудити його компанією, але чемність О, чемністьце в Свідзинських у крові. Проте, крім чемності, є ще на світі й трохи хитрості. Коли Генрих, мабуть, бажаючи побути наодинці з дівчиною, запрошував її до кавярні, то щоразу чув:
Ні, я готуюся до іспиту. Вступаю в консерваторію.
І Магда демонстративно сідала до інструмента.
Матуся ставила перед фон Штаубе блюдо з пирогом або печивом і розважала гостя бесідою. Іноді він грав із батьком у карти чи шахи. То до кого він ходив? Хіба до неї?
Дівчина зітхнула. Треба вставати й збиратися до перукаря, бо цей товстун приніс квитки в театр для всієї Марекової компанії. Закупив, дурень, усю першу ложу.
Магда швиденько вдягла картате домашнє платтячко й спустилася в кухню. Вона любила її робочий безлад, шкварчання сковорідки, багатонадійний запах ситості. Єдиним злом тут були тільки мухи, яких служниця зазвичай виганяла, люто вимахуючи вафельним рушником.
Знайомі дивувалися: чому Свідзинські, далеко не бідні, не переберуться до зручнішого й новішого помешкання? Могли б придбати квартиру в одному з сучасних будинків або в котрійсь із найпристойніших камяниць, що прикрасили місто ще в минулому столітті, за часів незабутнього цісаря. Пані Софія була б не проти і навіть усією душею цього прагла. Її неймовірно вабили декоративні майоліки на фасадах камяниць неперевершеного будівничого Івана Левицького і взагалі все модерне, але чоловік просто прикипів до старого будинку, що його придбав ще прадід. Чотириповерховий, але вузький, затиснений між такими ж старовинними камяницями. Родинне гніздечко! Та ще й у Середмісті. Пан Станіслав навіть Костелівку вважав за надто новий світ. Тож мали пристосовуватися.