Попри всі свої особисті клопоти, Шанталь знала, що живе серед чесних односельців і односельчанок, які сумлінно виконували свої обовязки й простували життям із гордо піднесеною головою, за що мали пошану в усій околиці. Але так було не завжди: упродовж понад двох століть у Віскосі мешкала всяка людська покидь, чого ніхто не соромився визнавати, пояснюючи, що то був наслідок прокляття, насланого кельтами після поразки від римлян.
Аж нарешті мовчання та сила духу одного-єдиного чоловікавін-бо не вірив у прокляття, а тільки в благословеннястали порятунком для його народу. Шанталь, слухаючи грюкіт металевих жалюзі, пригадувала собі бабусин голос, коли та розповідала їй про те, що сталося.
«Багато років тому один відлюдникпізніше він уславиться як святий Савенжив в одній із навколишніх печер. Під ту пору Віскос був тільки прикордонним висілком, де таборилися розбишаки-утікачі, контрабандисти, повії, пройдисвіти в пошуках спільників, зарізяки в перервах між душогубствами. Найгірший із-посеред них був один араб на ймення Агаб, що тримав у кулаку виселок і навколишні землі та дер останню шкуру з рільників, які ще й далі пробували жити по-чесному.
Одного дня Савен виліз зі своєї печери, спустився з гори, прийшов до Агаба додому й попросився переночувати. Того аж сміх узяв: Хіба ти не знаєш, що я зарізяка, що я вже стільком на своїй землі голови повідтинав, а твоє життя для мене пса варте?
Знаю, відповів Савен. Але я маю досить животіння в отій своїй печері. Мені б бодай один разочок заночувати тут.
Агабові була відома слава, що її мав святий, не менша від його власної,і йому це муляло, бо він в усьому хотів бути неподільним володарем, а тут випадало рівнятися з таким миршавцем. Тож він поклав собі тієї ж таки ночі вбити свого гостя, щоб усім показати, хто є єдиним і справжнім паном над цією місциною.
Вони трохи поговорили. Слова святого зачепили Агаба, але чоловік він був сторожкий і в Добро більше не вірив. Він показав Савенові місце, де лягти, й заходився застрашливо гострити свого ножа. Савен на якусь часинку спинив на ньому погляд, а тоді заплющив очі й заснув.
Ножа Агаб гострив цілу ніч. Уранці ж, коли Савен прокинувся, то побачив його побіля себе в сльозах.
Ти не мав страху переді мною й не став мене судити. Уперше в моєму житті хтось провів ніч коло мене в добрій вірі, що я можу бути чесним чоловіком, можу дати притулок нужденним. Коли ти повірив, що я можу чинити праведно, я так і вчинив.
Після цього Агаб поклав край своєму розбишацькому життю й заходився дбати про околицю. Саме тоді Віскос перестав бути прикордонним висілком, утечищем для всілякої потолочі, й розрісся в неабияке торгове містечко на кордоні двох країн.
Отак воно було».
Шанталь розридалася, дякуючи бабусі за пригадку про цю історію. Навколо неї добрий люд, якому можна довіряти. Поки вона намагалася знову заснути, у її голові зблиснула думка, а чи не розголосити почуту від чужинця пропозицію, просто щоб побачити спантеличення на його обличчі, коли віскосяни виганятимуть його зі свого села.
Наступного дня її здивувало, що він вийшов з ресторану, скориставшись заднім виходом готелю, подався до генделика (що правив водночас за стійку реєстрації та крамничку місцевої консервації) і почав заводити розмови з присутніми там відвідувачами, наче перший-ліпший турист, удаючи зацікавлення геть безглуздими темами, як-от способами стриження овець чи рецептом приготування вудженини. Віскосянам подобалося думати, що всякого приїжджого приємно вражає їхній здоровий і природний триб життя, тож вони все товкли й товклибезперестанку й дедалі багатослівнішесвої незмінні теревені про те, як добре живеться у відриві від сучасної цивілізації, хоча кожен із них у глибині серця прагнув бути десь далеко-далеко звідси, поміж автівок, що забруднюють повітря, та у кварталах, де небезпечно ходити, просто через те, що в очах селюків великі міста мають невідпорну притягальну силу.
Однак щоразу, коли зявлявся новий приїжджий, вони на словахі тільки на словахвихвалялися своїм життям у втраченому раю, переконуючи себе самих, яке це чудонародитися тут, і геть-чисто забуваючи про те, що дотепер жоден із готельних пожильців не виявив бажання все покинути й переселитися до Віскоса.
Вечір минав у жвавій бесіді, за винятком того моменту, коли чужинець зробив одну геть недоречну заввагу:
Як добре ви тут умієте виховувати дітей. На відміну від інших місць, де я бував, уранці ніколи не чути їхнього крику.
На секунду запала ніякова мовчанкаадже дітей у Віскосі не було, аж хтось додумався запитати, як йому сподобалася щойно спожита страва місцевої кухні, й розмова поточилася далі нормальним трибом, раз у раз повертаючись до теми принад сільського життя та вад великого міста.
Із бігом часу Шанталь робилася дедалі неспокійнішою, боячись, що він попросить розповісти про їхню зустріч у лісі. Та чужинець в її бік навіть і не позирав, а слово до неї промовив тільки раз, коли замовиві оплатив готівкоюпо напою для всіх присутніх.
Після того як відвідувачі розійшлися, а чужинець повернувся до свого номера, вона закурила цигарку, витягнуту з кимось забутої на столі пачки, й сказала власниці готелика, що поприбирає аж уранці, бо почувається геть замореною по майже безсонній ночі. Власниця погодилася, Шанталь прихопила свою куртку й вийшла на холодне нічне повітря.
До її помешкання було заледве дві хвилини ходу; на дощ, що мочив їй обличчя, вона не звертала уваги, а подумки намагалася переконати себе, що все це просто божевільна вигадка, шибеницький гумор, за допомогою якого цей чужинець сподівався привернути її увагу до власної особи.
Тоді вона згадала про золото, яке бачила на власні очі.
А може, то й не золото. Однак вона була занадто стомлена, щоб міркувати, й, зайшовши до своєї кімнати, одразу ж скинула з себе одяг і пірнула під теплі укривала.
На другу ніч Шанталь зіткнулася з рівночасною присутністю Добра та Зла. Вона занурилася була в глибокий сон без якихось мар, але прокинулася, коли навіть година ще не минула. Надворі стояла цілковита тиша, ані вітер не колихав металевих жалюзі, ані нічні тварини не видавали жодних звуківнічого-нічогісінько не служило знаком того, що вона й надалі перебуває у світі живих.
Вона підійшла до вікна й визирнула на безлюдну вулицю: там мжичило й тільки кволе світло готельної вивіски ледь-ледь осявало мряку, через що село мало ще понуріший вигляд, ніж зазвичай. Вона добре знала цю тишу забитого села, яка зовсім не повязана зі спокоєм і тихомирям, а просто означає, що говорити нема про що.
Її погляд поблукав у бік гір; їх не було видно, бо хмари стояли дуже низько, але вона памятала, що десь там лежить закопаний у землю золотий зливок. Чи радше жовтий предмет, схожий формою на цеглинку, що його там залишив один чужинець. Він показав був їй це місце точнісінько, мало не благаючи, щоб вона викопала цей метал і забрала його собі.
Вона повернулася в ліжко, почала перевертатися з боку на бік, ще раз встала й пішла до лазнички, оглянула в дзеркалі своє голе тіло й занепокоїлася, що воно невдовзі втратить привабливість, знову лягла. Пожалкувала, що не прихопила з собою пачку цигарок, забуту на столі,але її власник напевно по неї ще прийде, а давати приводи для недовіри вона не хотіла. Такі вже у Віскосі заведенції: напівпорожня пачка цигарок комусь належить, відірваний ґудзик від куртки слід зберігати, поки хтось не прийде й не запитає про нього, решту треба видавати до останнього грошика, а рахунок заокруглювати не вільно. Проклятуща місцина, де все є передбачуваним, усталеним, певним.
Відчувши, що заснути не вдасться, вона спробувала знову помолитися й подумати про свою бабусю, але думкою прикипіла до образочка в памяті: розрита ямка, брудний від землі метал, обламана гілляка в її руці, наче костур прочанки, готової рушити в дорогу. Кілька разів вона була задрімала, але щоразу прокидалася, й усе той самий образочок ніяк не виходив їй із голови.
Тільки-но за вікном зявилися перші ознаки досвітку, вона одяглася й вийшла.
Хоча в селі, де вона жила, люди мають звичку вставати разом зі світанком, час на те ще не прийшов. Вона рушила порожньою вулицею, раз у раз оглядаючись, аби впевнитися, що чужинець за нею не стежить, але в імлі можна було щось побачити хіба на відстані лічених метрів. Коли-не-коли вона зупинялася, прислухаючись до можливих кроків позаду, та чула тільки, як бється, неначе молот, її власне серце.