Вона запроторилася в лісові зарості, дійшла до роздвоєної камяної брили, яка її завжди бентежила, бо здавалося, що тільки й чекай з миті на мить, коли вона завалиться, підібрала той самий дрючок, який кинула там напередодні, узялася рити в тому самому місці, на яке вказав був чужинець, полізла рукою в ямку й витягла звідти зливок, формою схожий на цеглинку. Її увагу привернула до себе тривала мертва тиша посеред лісу, наче стороння присутність наганяла острах на звірів і не давала шелестіти листю.
Її здивувало, що метал у її руках важить аж стільки. Вона обтерла його, помітила кілька вибитих у ньому клейм, два штампи й разочок цифр, спробувала їх розібрати, але не подужала.
Скільки це могло бути в грошах? Напевно це визначити було важко, алеяк сказав був чужинецьцього мало б вистачити, щоб не перейматися питаннями заробітку до кінця її днів. Вона тримала в руках свою мрію, те, чого завжди жадала, а тепердивом дивниммала перед собою. То була нагода звільнитися від незмінної одноманітности віскоських днів і ночей, від нескінченних походів до готелика, де вона працювала від самісінького свого повноліття, від щорічних приїздів друзів і подруг із далеких країв, куди їхні родини їх вислали на навчання та заради карєри, від уже звичних відсутностей без числа й ліку, від приїжджих чоловіків-обіцяльників, що забиралися геть наступного дня, навіть не сказавши «до побачення», від усіх прощань і непрощань, до яких вона вже звикла. Тепер вона переживала отуточки, в лісі, вирішальну мить у своєму житті.
Життя завжди було до неї дуже несправедливим: народжена безбатченком, вона одразу ж осиротіла, бо мати її померла від пологів, через що на ній самій немовби тяжів тягар вини; бабуся-селянка, з фаху проста швачка, мусила тиснути гріш до гроша, щоб онука принаймні навчилася читати й писати. Шанталь залюбки мріяла: вона сподівалася, що зможе подолати перешкоди, вийти заміж, знайти роботу у великому місті, привернути до себе увагу шукача талантів, який приїде на короткий відпочинок у цей закутень світу, зробити театральну карєру, написати книжку, що стане бестселером, почути крики фотографів із проханням зупинитися на хвильку, простувати в житті червоними доріжками.
Чекала вона день за днем. Щовечора міг зявитися справжній поціновувач на таку, як вона. Кожен чоловік у її ліжку втілював надію на втечу наступного ж ранку, щоб ніколи більше не бачити цих трьох вулиць, камяниць на них, сланцевих дахів, церковки з прилеглим до неї цвинтарем, готелика з його місцевими натуральними продуктами, на вироблення яких потрібні місяці, а продаються вони за таку ж саму ціну, як і промислові.
Якось їй у голові промайнула думка, що кельти, давні мешканці цього краю, сховали тут безцінний скарб, який вона врешті-решт знайде. Далебі, з усіх її мрій то була найбезглуздіша й найнеймовірніша.
І ось вона стоїть із золотим зливком у руках, ось він, той скарб, у який вона ніколи не вірила, ось воно, звільнення назавжди.
Тут-таки вона переполошилася: єдина фортунна мить у її житті могла сьогодні ж і проминути. А ну ж, як чужинець передумає? А ну ж, як він постановить рушити на пошуки іншого села, де нагодиться жінка, ладна без зайвих вагань допомогти йому в здійсненні задуманого? Чому б їй не підвестися, не повернутися до свого помешкання, не позгрібати до валізи свої вбогенькі манатки та й не податися собі притьмом геть?
Вона уявила, як іде додолу вузьким укосом і потім сідає на попутку, а тим часом чужинець виходить на свою ранкову прогулянку та зясовує, що його золото вкрадено. Вона доїде до найближчого містечка, а він повернеться до готелика й зателефонує в поліцію.
Шанталь подякує водієві за те, що її підвіз, і зразу ж піде до каси автовокзалу, щоб купити квиток до якогось далекого місця призначення; у цю мить до неї підійдуть два поліцаї й любязно попросять відкрити валізу. Коли вони побачать, що всередині, їхня любязність зникне, наче корова язиком злизала; вонасаме та жінка, яку вони шукали, бо три години тому надійшла заява про крадіжку.
У відділку Шанталь муситиме вибирати між двома лініями поведінки: або визнати правду, в яку ніхто не повірить, або просто сказати, що побачила свіжоперекопану землю, вирішила поритися в ній і натрапила на золото. Трапилося колись, що один шукач скарбівякий ганявся й за кельтською старовиною по сховкахз нею переспав. Він їй розповів тоді, що закони в країні з цього приводу чітко кажуть: усе знайдене по праву належить йому, хоча він має обовязок реєструвати в котрійсь там конторі певні предмети, що мають історичну цінність. А цей золотий зливок не мав жодної історичної цінности, він був новий, із позначками, клеймами та вибитими цифрами.
Поліція опитає заявника. Той не матиме змоги довести, що вона зайшла до його кімнати й украла його майно. То буде його слово проти її, але він, слід гадати, виявиться дужчим, скористається зі своїх звязків із впливовими особами й у підсумку візьме гору. Однак Шанталь вимагатиме, щоб поліція провела експертизу зливка, і тоді підтвердиться, що вона казала правду, бо на металі знайдуть сліди ґрунту.
Тим часом уся ця історія дійде до Віскоса, мешканці якого, заздрісні й завидущі, почнуть ширити підозри навколо дівчини, про яку, за їхніми словами, не раз і не два розповідано, що вона спить із деякими пожильцями; тож крадіжка могла статися, поки він спав.
Вона врешті виставить себе на посміховище: золотий зливок сконфіскують на час судового розгляду спору, хтось підвезе її автівкою назад до Віскоса, зганьблену, спаплюжену й наражену на поговори, що їм кінця не буде навіть іще й по тому, як вимре теперішнє покоління. Згодом вона дізнається, що судові позови ніколи нікуди не ведуть, а адвокати коштують задорого, як на її статки, тож насамкінець доведеться махнути на цю справу рукою.
Кінцевий підсумок: без золота, але з неславою.
Був і інший варіант: чужинець не брехав. Якщо Шанталь забере собі золото й завіється світ за очі, то чи не стане це для села порятунком від куди більшого лиха?
Та все ж, навіть іще перед виходом з дому та прохідкою в гори вона знала, що не спроможеться на такий крок. І чому саме тієї миті, коли вона мала нагоду цілковито змінити власне життя, її охопив такий страх? Хіба вона, зрештою, не спала з нелюбими їй чоловіками, хіба не піддобрювалася понад усяку міру до відвідувачів, щоб отримати щедрі чайові? Хіба їй не траплялося брехати? Хіба вона не заздрила колишнім друзям, які тепер зявлялися в селі лише на гостину до родини під різдвяні свята та новий рік?
Вона щосили вчепилася в золото, підвелася, відчула свою слабкість і розпач, поклала зливок назад у ямку й засипала землею. Вона не була на це здатна, і пояснювалося це не її чесністю чи нечесністю, а внутрішнім страхом. Вона щойно здала собі справу з того, що на заваді здійсненню чиїхось мрій стоять дві речі: усвідомлення їх неможливости таз раптовим поворотом колеса доліїх неочікуваний перехід до розряду можливого. Тоді-бо зявляється страх перед дорогою, що веде не знати куди, перед життям, що несе з собою невідомі виклики, перед можливістю зникнення назавжди всього того, до чого ми звикли.
Люди прагнуть усе поміняти, й водночас їм хочеться, щоб усе лишалося по-старому. Шанталь до пуття не могла збагнути причин, але з нею тепер відбувалося саме це. Може, вона вже занадто зрослася з Віскосом, примирилася зі своєю поразкою, і будь-який шанс поборотися за перемогу став для неї заважким тягарем.
Вона була певна, що чужинцеві вже терпець уривається через її мовчанку, і незабаромчи не того самого днявін своїм рішенням постановить використати когось іншого замість неї. Але вона була занадто легкодуха, щоб перебороти власну планиду.
Руки, у яких побувало золото, тепер мали орудувати віником, губкою та ганчіркою. Шанталь повернулася спиною до скарбу й рушила назад до села, де власниця готелика вже чекала на неї, трохи роздратована, було ж бо обіцяно прибрати приміщення ще до того, як прокинеться один-єдиний готельний пожилець.
Побоювалася Шанталь дармачужинець не вирушив кудись інде. Увечері вона побачила його в генделику: ще невідпорніший звабник, ніж перед тим, він розповідав історії, не конче цілком правдиві, але брані ним, принаймні в його уяві, дуже близько до серця. Їхні погляди знову зустрілися тільки в ситуації формальній, коли він підійшов розплатитися за напої, якими частував завсідників.