Ні, Андрію очі Сашка стали зовсім сумні, а кутики губ опустилися. Коли ти мені казав про загибель сімї, твоє лице було таким самим незворушним, а голос рівним, ніби ти розповідав про буденні речі.
Тобі так здається.
Я він зупинився, ніби стримуючи себе, але потім більш спокійно додав: Про це ми поговоримо іншим разом. Іду працювати.
Я нічого не відповів, лише кивнув. Після того як за Сашком зачинилися двері, я довго сидів і дивився на них. А яким я мав бути? У чому мінус спокою? Чи завжди потрібно бути емоційним? Хіба не це робить нас слабкими в цьому світі?
Мені не хотілося вникати в це. Надто багато змарновано часу на розбір власних емоцій. Потрібно заробляти гроші, робити те, що мені вдається найкраще. Я волів повернутися до роботи, але мені не давало спокою крісло, на якому сидів Сашко. Воно стояло не так, як мусило. Я знову й знову кидав на нього погляд, ніяк не можучи зосередитися на документах, відкритих на ноутбуці. І не втримався Підвівшись із місця, я підійшов до крісла і поставив його паралельно до свого, на відстань у тридцять сантиметрів від столу, так, аби краще було видно співбесідника, який сяде в нього наступним. Лише після цього я взявся до роботи.
Я очікував на завершення дня, коли мене залишать самого у порожньому офісі і ніхто не матиме до мене діла. День тягнувся повільно, я постійно поглядав на годинник. Десь о пятій до мене ще раз зайшов Сашко, повідомив, що їде на зустріч. Ми обмінялися кількома ввічливими фразами. Складалося враження, що він чогось мені недоговорює. Я, надто добре знаючи свого друга, був цього майже певен.
До кінця робочого дня зоставалося ще зовсім трохи. Остання година спливала неймовірно довго. Попри шалене напруження я намагався працювати. І встиг зробити за неї більше, ніж за всю першу половину дня.
І ось, коли годинник показував рівно шосту пополудні, я відпустив свою секретарку. Люди почали повільно покидати офіс, і я відчув полегшення. Сівши в крісло, я повернувся до вікна і задивився на нічне місто. Воно сяяло вогнями від машин, які затопили вулиці, вечірнього освітлення в будинках, що відкрило для огляду багато чого в деяких квартирах, і навіть від ліхтарів, які мяко відбивалися від дзеркальної поверхні річки, що такої дивної зими не вкрилася кригою.
Заспокоївшись, я повернувся до столу. Увімкнув лампу, і його залило мяке світло. Ноутбук ще був увімкненийна екрані світився відкритий документ. У правому куті столу стояли фоторамки в сріблястій оправі. Одна зі світлин була зображенням моїх батьків. Усміхнених, але зі смутком в очах. Смуток охопив і мене. Мої батьки Вони ідеальні. Друга фотографіянавічно мої 33 % І остання, найбільша із 33 % частка, всі 22 %
Вони були рівнозначними: 11 % син, 11 % донька. Усе було за планом. Спочатку народився хлопчик, потім, через три роки, на світ зявилася дівчинка. Ідеальна різниця у віці. Достатня, щоби між ними завязалася міцна дружба. Хоча вони сварилися Та й хлопчик, продовження роду.
Ліворуч від монітора лежали рівно складені олівці різної твердості та ручки (не люблю підставки, волію мати все перед очима), а щестос підписаних паперів, які я не віддав секретарці, бо вирішив іще раз їх перечитати. З юридичної практики знаю, що краще декілька разів усе перевірити, ніж потім відбувати термін у вязниці. Як власник і директор саме я був відповідальним за кожен зроблений крок чи сказане слово працівників моєї компанії.
Я дістав із шафи кулю, повернувся за стіл і почав її розглядати. На поверхні виднілося багато дрібних подряпин. Я водив пальцями по ній, неначе шукаючи пояснення повязаної з кулею містики, і раптом намацав невеличкий шов. Тоді рвучко притягнув лампу поближче до кулі, щоб роздивитися свою знахідку. І побачивневелике заглиблення у формі прямокутника.
Найбільш імовірно, це отвір, яким скористалися, щоби підмінити фігуру з відповідями. Не знайшовши під рукою нічого, щоб відкрити отвір, я спочатку надумав розбити кулю. За якусь мить спохопився: так можна втратити багато зачіпок. Краще робити все акуратно. Тому вирішив пройтися офісом і пошукати щось гостре. Після півгодинних блукань, декількох зламаних предметів і порізаного пальця я все-таки відкрив кулю. Робив я це над раковиною, тож був вражений, коли на її білосніжну поверхню з кулі витекла не чорна рідина, яку зазвичай заливають у такого штибу предмети, а незрозумілого походження червона тягуча субстанція (хай як обережно я намагався працювати з кулею, рідина таки потрапила мені на руки).
Слідом за дивною субстанцією в раковину впала багатогранна фігурка з відповідями. Незважаючи на близькість розгадки, у мене зовсім не тремтіли руки, я тримався. Акуратно підібрав фігуру, що зовсім не зіпсувалася від рідини, у якій плавала (здається, її було оброблено спеціальним розчином), і зрозумів, що загалом вона містила двадцять відповідей.
Якщо відповідь «Ти неідеальний для цього» й налякала мене (саме ці слова я сказав Адаму під час звільнення), то «Без сумнівів» здалася стандартною. Розглядаючи відповіді, я помітив, що кожну грань було пронумеровано, тож, читаючи всі речення за номерами, можна було отримати таку їхню послідовність:
1. Без сумнівів. 2. Ти неідеальний для цього. 3. Твої руки в крові. 4. Так. 5. Це гра. 6. Розгадка поруч. 7. Центральна. 8. Фігура. 9. Ти. 10. Хто я? 11. Суддя. 12. Я знаю все. 13. Винуватого. 15. Якщо ти вартий цього. 16. Ти знайдеш мене. 18. Відповіді чекають. 19. Я хочу. 20. Твій розум.
Я раз у раз перечитував кожне послання під цифрами. Швидко рухаючи губами, намагався зрозуміти зміст написаного, однак не знаходив жодної здогадки, окрім тієї, що гра й справді почалася. Відчуваючи холодок по спині, я після n-го разу читання опустив погляд на свої неначе закривавлені руки. Це було надто моторошно.
І все ж я не сумнівався, що прийму умови гри. Залишалося тільки вибративідгадувати послання чи шукати наступні зачіпки. Я ще водив пальцем по рідині, що вилилася з кулі, вивчаючи її та силкуючись зрозуміти, що переді мною, коли в голові закрутилися перші, не особливо приємні здогадкице кров! І я щиро сподівався, що тварини.
Я відкрутив кранрозбавлена прозорою водою червона рідина завихорилася в зливі раковиниі довго мив руки. Багатогранна фігура стояла на столі, повернута до мене гранню, на якій було написано: «Це гра».
19 %
Це був зовсім невдалий перший день у початковій школі. Андрій засмучено сидів над домашнім завданням і ледве стримував сльози. Йому ніяк не вдавалося заслужити похвали вчительки, яка раз у раз зривалася до нього на крик. Чисте серце дитини ніяк не могло змиритися з такою жахливою несправедливістю.
Сину, допомогти?
Мама тихо присіла біля нього і лагідно торкнулася його волосся. Ці материні дотики, у них стільки спокою й тепла. Андрій тихо похитав головою, продовжуючи виводити цифри.
Що сталося?
Мати відгорнула синові чорняве волосся з чола й легким дотиком торкнулась устами скроні. Від маминої любові, її захисту хлопчикові стало краще, хоч осягнути те, що відбулося, не допомогло.
Тебе знову сварили? материнське серце все відчуває.
Так, схлипнув хлопчик.
Це минеться. Не бери близько до серця, сину мій, вона лагідно всміхнулася, хоч серце рвалося з грудей від страждань її дитини.
Я не можу зрозуміти.
Що саме?
Чому вона кричить? хлопчик повернув заплакане обличчя до мами.
Не знаю, любий, та стерла рукою сльозу, що котилася по синовій щоці. Мабуть, їй не до вподоби працювати з дітьми.
То чому вона працює вчителькою, коли не любить нас?
Хороше запитання, мама поцілувала сина в чоло. Не всі можуть бути вчителями, не кожному це дається. Для того щоби стати чудовим педагогом, треба не тільки любити дітей, а й бути психологом, розуміти людей, мати терпіння, відчувати й уміти подавати матеріал так, аби його правильно сприйняли та засвоїли. Вчительдуже складна професія, багато хто позбавлений якостей, потрібних справжньому педагогові.
То чому вони не можуть обрати те, що для них підходить? здивувався хлопчик.
Не знаю, синку. Деколи ми всі робимо непомірковані вчинки.